У драматургії остання третина XIX століття позначена пошуком нових форм зображення дійсності засобами мистецтва. Цей процес приводить до появи “нової драми”.
Безумовно, усі представники “нової драматургії” – а це Г. Ібсен, Б. Шоу, А. Чехов, М. Метерлінк, Ю. А. Стріндберг, Г. Гауптман, Е. Золя, В. Винниченко та інші – йшли власними шляхами, їхні театральні естетика й поетика дуже різнилися. Але існувала ознака, яка об’єднувала: усі вони намагалися створити проблемний театр, мова, стилістика якого максимально наближали його до сучасного читача.
Різниця між “старою” драмою та “новою”
| Об’єкт порівняння | “Стара драма” | “Нова драма” |
| Трагедія | Життя персонажа | Життя особистості в суспільстві |
| Предмет зображення | Людина в незвичайних ситуаціях | Людина у власноруч створеній ситуації |
| Центр уваги | Зовнішнє зіткнення окремих особистостей | Внутрішні, глибинні протиріччя самої дійсності, зіткнення ідей |
| Драматичний конфлікт | Вади й чесноти людини | Ідеали людини |
| Жанр | Трагедія, комедія, драма | Синтетичний – трагікомедія (“драма ідей”) |
| Головний герой | Узагальнений тип людини | Людина середнього класу, неординарна особистість |
| Решта героїв | Головні та другорядні, позитивні та негативні | Усі важливі, характери неоднозначні |
| Автор | Відтворює дійсність, повчає, робить висновок | Відтворює духовні пошуки. Не дає однозначних відповідей |
| Читач, глядач | Спостерігає, отримує враження | Переживає разом із героями, дискутує з ними та про них |
| Кінець(фінал) твору | Завершений розв’язкою | Відкритий, незавершений, спонукає до суперечок, роздумів |
Відмінність “старої” драми та “нової”
“Нова драма” на зламі століть поставила в центрі уваги особистість, але не соціальну, а духовну, індивідуальність переживання й відчуття якої визначають загальну атмосферу епохи. Драматурги намагалися показати “трагедію життя”, а не “трагедію в житті”, закликали до осмислення глибинної суті дійсності, звільнення людського духу, пошуку гармонії. Театр став “інтелектуальним”, “дискусійним”. На перший план вийшов внутрішній конфлікт, а не зовнішня дія. У “новій драмі” стали помітними риси модернізму: символізму, імпресіонізму, неоромантизму та ін.
Засновником “нової” драми був норвежець Генрік Ібсен. Успіх його п’єс надихнув інших драматургів: Г. Гауптмана (Німеччина), Б. Шоу (Англія), А. Стріндберга (Швеція), М. Метерлінка (Бельгія), Е. Золя (Франція), А. Чехова (Росія).
Новим на сценах театрів був показ картин повсякденного життя, розкриття його злободенних соціальних і моральних проблем. Перед глядачами постали звичайні для них картини побуту банкірів, комерсантів, адвокатів і навіть робітників, злидарів. Автори порушували нові проблеми, наприклад, жіноче питання. Посилився критичний, викривальний пафос п’єс.
Було переосмислено природу всіх елементів драматичного твору. Оскільки в житті сумне часто поєднується з комічним і навпаки, розвивається жанр трагікомедії. Замість “любовних трикутників”, таємниць, кримінальних злочинів (зовнішньої інтриги), у центрі уваги – ідейні конфлікти (Б. Шоу), внутрішня прихована інтрига (М. Метерлінк), складна гра підтекстів (А. Чехов).
Герої відзначаються суперечливими характерами, інколи важко визначити, хто з них головний персонаж (як, наприклад, у А. Чехова). Дійові особи розмовляють сучасною літературною мовою, використовуючи побутову та жаргонну лексику. П’єси більше не мають зрозумілого, завершеного закінчення: читачеві й глядачеві пропонується відкритий проблемний фінал – запрошення до дискусії, роздумів і власних висновків.
“Нова драма” стала одним із найцікавіших загальноєвропейських явищ, яке зробило свій вагомий внесок у справу гуманізації суспільства.
Риси “осучаснення” драми на зламі століть:
- Герої – звичайні люди; конфлікт – внутрішній; мова – сучасна; фінал – незавершений; проблеми – актуальні.