"… Тут безслідно зникала безліч кораблів і літаків – большинство з них після 45 року. Тут же протягом останніх 26 років загинула більше тисячі чоловік. Проте при пошуках не удалося виявити жодного трупа або уламка ..." Страшне місце, чи не так ?
Цими словами починається опис таємничого Бермудського трикутника у американського письменника Ч. Берлітца, тепер цю фразу із задоволенням цитують як противники, так і прибічники гіпотези існування між Флорідою, Кубою і Бермудами деякого дивного загадкового місця, інакше кажучи – аномальної зони. Зона, безумовно, існує, але чи дійсно вона настільки кровожерлива, як це зображається в газетах і журналах?
Тисяча загиблих за чверть століття – це багато. Але уявіть собі, що на ділянці суші тій-же площі в Росії за теж час загинув лише на автодорогах в 15 разів більше людей. Порівняння з автострадами сповна правомочно, бо через вказаний район Атлантики проходить величезна кількість авіа – і морських трас і по кількості пассажиро – кілометрів він не поступиться цілою мережею автодоріг. Зрозуміло, що далеко не кожен корабель йде на дно, якщо сказати точніше – тоне лише мізерна, зникаюче мала частина від флоту, що знаходиться в цьому районі. Звідки ж така страшна слава?
… Все дійсно почалося після Другої Світової. Феномен психологічного стану американської нації того періоду ще чекає своїх дослідників, поки спробуємо лише побіжно торкнутися його. З 1945 по 1949 роки в США була сильна армія, що монопольно володіє грізною атомною зброєю. Здавалося б, американці повинні були відчути себе нацією, що управляє всім останнім світом. Вони дійсно грали атомною "дубиною для російського парубка", не бачивши гідного противника своїй багатирській силі. Теософи прокоментували б те, що сталося так: в помсту за збільшену національну гординю Бог наслав на Америку великий страх. Всього за 4 роки вона випробувала відразу декілька шокових ін’єкцій; американці відчули себе беззахисними перед загрозою ще могутніших сил: марсіан, прибульців з інших світів, просто примар і привидів. У 1947 році після звичайного, рядового спостереження НЛО виникла "пришельцефобія", тоді ж з’явилися багато нових неординарних наук на зразок уфології. Але почалися всі двома роками раніше – із страху перед "всепожираючим океаном".
… 5 грудня 1945 року було звичайним днем для американських ВПС, що базуються у Флоріді. У той час на службі там перебувала велика кількість пілотів, що отримали багатий бойовий льотний досвід, тому випадки в повітрі траплялися порівняно рідко. Дослідним командиром, що налітав більше 2500 годин, був лейтенант Чарльз До. Тейлор, цілком можна було вважатися і на останніх пілотів його 19-ої ланки, багато хто з яких був старший за Тейлор за званням. Та і завдання цього разу вони отримали не дуже складне: вийти прямим курсом на Чикен Шоал, що знаходиться на північ від острова Біміні. (В. Войтов "Наука спростовує вигадку" Моськва,1988) Перед звичайними тренувальними ученнями бойові льотчики жартували і веселилися, лише один з них відчув щось недобре на душі і залишився на землі на свій страх і ризик. Це врятувало йому життя… Погода була прекрасною, п’ять тримісних бомбардувальники-торпедоносців "Евенджер" ("Месники") злетіли і узяли курс на схід, маючи на борту пального на 5,5 годин…
Більше їх ніхто не бачив, що було з ними потім – відає лише один Бог. Різних гіпотез ( найчастіше надуманих) і версій із цього приводу було висунуто предостатньо. Всі вони залишалися недомовленими тільки з однієї причини – не були знайдені зниклі літаки. Але зовсім недавно… Втім, не забігатимемо вперед. Раніше треба спробувати відновити картину трагедії. Заздалегідь попереджаємо, що подробиці узяті з матеріалів розслідувань і публікацій офіційної хроніки у Флоріді, так що багато деталей сильно відрізняються від того, що вам можливо доводилося читати…
. У 14.10 літаків з 14 льотчиками (замість 15) злетіли, дісталися до мети, близько 15.30-15.40 лягли на зворотний курс на південний захід. А через декілька хвилин в 15.45 на командному пункті авіабази Форт-Лодердейл отримали перше дивне повідомлення: – У нас аварійна обстановка. Вочевидь збилися з курсу. Ми не бачимо землі, повторюю, ми не бачимо землі. Диспетчер зробив запит про їх координати. Відповідь сильно спантеличила всіх присутніх офіцерів: – Ми не можемо визначити своє місце розташування. Ми не знаємо, де зараз знаходимося. Ми, здається, заблукали. Немов би в мікрофон говорив не колишній пілот, а новачок, що розгубився, не мав анінайменшого уявлення про навігацію над морем! У цій ситуації представники авіабази прийняли єдино правильне рішення: "Тримаєте курс на захід!"
Мимо довгого побережжя Флоріди літаки вже ніяк не проскочать. Але… – Ми не знаємо, де захід. Нічого не виходить… Дивно… Ми не можемо визначити напрям. Навіть океан виглядає не так, як зазвичай!.. Із землі намагаються дати эскадрилии целеуказания, проте із-за різко збільшених атмосферних перешкод ці поради, видно не були почуті. Самі диспетчери насилу уловлювали обривки радіопереговорів льотчиків між собою: – Ми не знаємо, де ми знаходимося. Мабуть, в милях 225 на північний схід від бази… Схоже, що ми… У 16.45 від Тейлора приходить дивне донесення: "Ми знаходимося над Мексиканською затокою". Наземний диспетчер Дон Пул вирішив, що льотчики або розгублені, або з’їхали з глузду, вказане місце було в абсолютно протилежній стороні горизонту! У 17.00 стало ясно, що пілоти на межі нервового зриву, хтось з них кричить в ефір: "Хай йому біс, якби полетіли на захід, то попали б додому!" Потім голос Тейлора: "Наш будинок – на північному сході…" Перший переляк незабаром дещо прошел, з літаків відмітили якісь острови. "Под мною земля, місцевість пересічена. Упевнений, що це Киць…"
Наземні служби також запеленгували зниклих, і виникла надія, що Тейлор відновить орієнтацію… Але все виявилося марним. Настала темнота. Літаки, що вилетіли на пошуки ланки, повернулися ні з чим (ще один літак зник під час пошуків)… Про найостанніші слова Тейлора до цих пір ведеться суперечка. Радіоаматори зуміли розчути: "Здається, що ми начеб… ми опускаємося в білі води… ми повністю заблукали…" За свідченням репортера і письменника А. Форда, в 1974 році, через 29 років, один радіоаматор поділився такою інформацією: Якоби, останніми словами командира були "Не слідуйте за мною… Вони виглядають як вихідці зі Всесвіту…" ("За кордоном" 41-1975, с.18). На мою думку, остання фраза напевно придумана або интерпритирована пізніше: до 1948 року люди майже обов’язково спожили б в подібній ситуації вираження "вихідці з Марса". Навіть на засіданні Комісії з розслідування цього випадку згодом кинули фразу: "Вони зникли так само безповоротно, неначебто відлетіли на МАРС!" Навряд чи б і Тейлор скористався маловживаним словом "Всесвітом", тим паче, що про прибульців звідти не подумували навіть фантасти…
Отвлекемся ненадовго від "Евенджеров". Після справи про пропажу 5 літаків "як гриби після дощу" стали виникати нові історії з сумним кінцем. "Звичайних" таємничих зникнень бермудологам було вже недостатньо, тому в хід пішли приписки, недомовки і просто обман, в результаті яких в число жертв трикутника попали судна, що потонули або по сповна тривіальних причинах (японське судно "Раїфуку-Мару", довкола якого виникли легенди, в 1924 році потерпів катастрофу на очах у іншого пароплава саме унаслідок жорстокого шторму; трищоглову шхуну "Старий оф пис" миттю відправив на дно дизель, що вибухнув), або далеко від району Бермуд (німецький барк "Фрея" в 1902 преса "перенесла" з Тихого океану із-за випадкового збігу в назвах місцевості; тримаран "Тінмут Електрон" в 1989 насправді був покинутий екіпажем, але – не доходячи 1800 миль до "трикутника"), або навіть взагалі не судна (помилкову тривогу, наприклад, піднімали двічі із-за напівзатоплених буїв, поставлених "Академіком Курчатовим" в 1978)…
Сьогоденню, запротокольованих випадків зникнень кораблів навряд чи набереться більше 10-15% від того, що повідомлялося в сенсаційних газетних публікаціях. Вся біда в тому, що розібратися з цими випадками практично неможливо, це таємниче "щось" не залишає свідків. Але можна попитатьсяя "розговорити" німих свідків трагедій – магнітофонні плівки, записи свідчень радарів, донесення служб пошуку і так далі Отже, повернемося до зникнення 19-ої ланки. Саме на ці події, не дивлячись на те, що в Бермудах були і кривавіші і більш багаточисельні трагедії, варто звернути увагу, хоча-б як на класику.
Отже, перший і безперечний вивід, який виходить з прослухування радіопереговорних записів, – пілоти зіткнулися в повітрі з чимось незвичайним і дивним. Ета роковая зустріч була першою не лише для них, але і, ймовірно, про подібний вони не чули від своїх товаришів по службі і друзів. Лише цим можна пояснити дивну дезорієнтацію і паніку в звичайній штатній ситуації. Океан має дивний вигляд, з’явилася "біла вода", стрілки приладів танцюють погодитеся, що цей перелік може налякати кого завгодно, але лише не дослідних морських льотчиків, які напевно до того вже знаходили в екстремальних умовах потрібний курс над морем. Тим паче, що у них була прекрасна можливість повернутися до берега: досить було обернути на захід, і тоді б літаки ні за що б не пролетіли мимо величезного півострова.
Ось тут ми і підійшли до основної причини паніки. Ланка бомбардувальників в повній відповідності із здоровим глуздом і по рекомендаціях із землі протягом зразковий півтора годинників шукали сушу лише на заході, потім близько години – поперемінно на заході і сході. І не знайшли її. Той факт, що цілий американський штат безслідно пропав, може позбавити розуму навіть найстійкіших.
Справедливості ради треба сказати, що землю в кінці свого польоту вони побачили, але не вирішилися приводнитися поруч на мілководді. Візуально по контурах островів Тейлор визначив, що знаходиться над грядою Флоріда-киць (на південний захід від південного краю Флоріди) і спочатку навіть обернув на північний схід до Флоріди. Але незабаром під впливом колег завагався в побаченому і повернувся на колишній курс, немов би він знаходився значно східнішим за Флоріду, тобто там, де він і має бути і де його запеленгували наземні радарні установки.
Але де ж вони були насправді? На землі доповідь екіпажа про спостереження Кисс сприйняли як марення панікуючих пілотів. Пеленгатори могли помилятися рівно на 180 градусів і це їх властивість враховувалася, але в той момент операторам було відомо, що літаки десь в Атлантиці (30 градусів с.ш.,79 градусів з.д.) на північ від Багамських островів і їм просто в голову не могло прийти, що насправді зникла ланка вже значно західніше в Мексиканській затоці. Якщо це так, то Тейлор міг бачити дійсно острови Флоріда-киць, а не – "схожі на Флоріду-киць".
Можливо, оператори пеленгаторів в Майамі не зуміли відрізнити сигнали що прийшли з південного заходу від сигналів з північного сходу. Помилка коштувала пілотам життя: мабуть, марно прошукавши сушу на заході і витративши все пальне вони сіли на воду і затонули, тоді як їх самих марно розшукували на сході… У 1987 році саме там на шельфовому дні Мексиканської затоки і був знайдений один з "Евенжеров" споруди сорокових років! ("Правда" 2.03.1987). Не виключено, що останні 4 теж десь неподалеку. Залишається поставити питання: Яким чином літаки могли непомітно для всіх переміститися на сімсот кілометрів до заходу?
Випадки якщо не миттєвих, то надшвидких переміщень літаків вже відомі історикам авіації. Під час Другої світової війни радянський бомбардувальник, що повертався із завдання, проскочив аеродром в Підмосков’ї більше, ніж на тисячу кілометрів, і сів на Уралі… У 1934 році Віктор Гуддарт над Шотландією залетів взагалі незрозуміло куди, наблизився до невідомого аеродрому, який миттю "зник з поля зору"… Ці і багато інших подібних випадків об’єднує те, що надшвидкі польоти здійснювалися завжди в дивних хмарах (білому тумані, дивному серпанку, іскристій млі). Саме такий термінами нагороджують очевидці і інше дивне явище, при якому відбувається швидке переміщення в Часі; наприклад, прогулявшись полчаса – година в "білому дивному тумані" на острові Барсакельмес подорожні поверталися через добу.
Та і в самому Бермудському трикутнику "білий туман" не такий вже рідкий гість. Після зустрічі з ним зник одного дня з екранів локаторів авіалайнер, що наближався до Майамі.. і коли через 10 хвилин з’явився знов, годинник, що все був на борту, відставав на ті ж самі хвилини. У тому польоті ніхто з пасажирів нічого незвичайного не відмітив; не виключено, що також непомітно для очей буде раптове збільшення швидкості унаслідок "фокусів" з часом. Хоча немає, при цьому, якщо не рахувати горезвісного туману і післяполітної звірки хронометрів, пілоти повинні відмітити танець стрілок на деяких приладах та ще перебої з радіозв’язком (переговорюватися-то доводиться із землею, местомом, де звичайний хід Часу не збігається з аномальним "небесним"). Пригадаємо, саме після згадки пілотами "Евенджеров" про дивний туман, що з’явився, і про що разом вийшли з буд п’яти компасах, радіозв’язок з ними зник і згодом відновлювався лише зрідка.
Подібні аномальні місця зрідка виникають ще і тому, що на хід фізичного Часу робить деякий вплив всі рушійні по колу тіла. Цього ефекту, як випливає з дослідів професора Миколи Козирева, у вельми малих масштабах можна добитися навіть за допомогою крихітних маховиків. Що ж говорити про район Бермуд в Атлантиці, де потужна течія Гольфстрім закручує водяні вихори в сотні кілометрів діаметром! (Саме подібні утворення інколи стають видимими на поверхні океану у вигляді білих або навіть слабосвітних кругів і "коліс"). Закручуються вихори – змінюється Час – повинна змінюватися і гравітація. В центрі вихору (там, де американські супутники фіксували рівень води на 25-30 метрів нижче звичайного) гравітація підвищена, на периферії – знижена. Чи не в тому причина багатьох катастроф морських судів, що вантажі в трюмі раптово збільшують свою вагу? При неоднорідному вантаженні і перевищенні запасу міцності корпусу катастрофа практично неминуча! Для повноти трагічної картини до цього потрібно додати і ненадійність радіозв’язку в таких місцях…
Зрозуміло, після перших повідомлень про бермудські "фокуси" з часом у пресі стали з’являтися що нові леденять душу, але не завжди правдиві, подробиці… Не так давно американський тижневик "Ньюс" повідав про дивний випадок з американським підводним човном, що здійснював плавання в "трикутнику" на глибині 200 футах (70 м). Одного дня матроси почули дивний шум за бортом і відчули вібрацію, що продовжувалася близько хвилини. Слідом за цим було відмічено, що люди в команді нібито дуже швидко постаріли. А після спливання на поверхню за допомогою супутникової навігаційної системи взагалі з’ясувалося, що субмарина знаходиться в … Індійському океані в 300-х милях від східного побережжя Африки і в 10 тисячах миль від Бермуд! Ну чим не повторення з переміщенням технічних апаратів, лише не в повітрі, а у воді? Правда, виводи в цій історії доки робити рано: ВМФ США, як і раніше в таких випадках, не підтверджує, але і не спростовує цієї інформації.
Зате деякі виводи можна зробити в справі з пропажею 5 літаків. Найімовірніше, в піднебінні над Бермудським трикутником ця ланка зіткнулася з нестаціонарною кочівною аномальною зоною, в якій у них відмовили прилади і відмовив радіозв’язок. Потім літаки, знаходячись в "дивному тумані", з дуже великою швидкістю перемістилися в Мексиканську затоку, де пілоти і взнали із здивуванням місцеву гряду островів…
Давайте уточнимо, що означає "з дуже великою швидкістю". Отже, через півтори години після зльоту літаки потрапляють в дивний туман, де у них відмовляють всі прилади, ВКЛЮЧАЮЧИ ГОДИННИК. У 16.45 літаків виходять з хмарності і відновлюють орієнтацію (з доповідей чутно, що вони вже довіряють компасам). По аеродромному наземному годиннику прошло 2,5 години польоту, і пального залишалися ще 3 години. Скільки прошло часу по літаковому годиннику (що вийшов з буд) – сказати важко. Навряд чи на це питання змогли б правильно відповісти і льотчики, в екстремальних ситуаціях час-сприйняття різко відрізняється від звичайного. Лише один механізм може дати нам відповідь – це двигуни літаків, вони єдині продовжували нормально працювати в аномальній зоні! Отже, в 17.22 Тейлор оголосив: "Коли у кого-небудь залишиться 10 галонів (38 літрів пального), то ми приводнимося!" Судячи по фразі, пальне і справді добігало кінця. Мабуть, незабаром літаки приводнилися тому, що в 18.02 на землі почули фразу: "…В будь-яку хвилину може потонути…" Значить, пальне в торпедоносцях закінчилося в проміжку між 17.22 і 18.02, тоді як його повинно було вистачити до 19.40, а з врахуванням аварійного запасу – до 19.50. Таку різку розбіжність можна пояснити лише одним: двигуни палили горючку на 2 години більше, ніж раніше передбачалося!
Ось воно, бракуюча ланка в ланцюзі розгадок! Поки на землі прошел всього одна година, в білому тумані пролетіло близько трьох!! Швидкість літаків була весь цей час звичайною, але для гіпотетичного стороннього спостерігача вона здалася б в 3 рази швидше! Ймовірно, за цих 3 години власного часу торпедоносці, на жаль, проскочили виступ Флоріди з рідною базою і виявилися в Мексиканській затоці. Пілоти ще до кінця не вийшли з чіпких лап вельми поріділого туману, коли під крилами з’явилася гряда островів…
Подальше ви знаєте. Тейлор звичайно ж зумів взнати острови, над якими пролітав десятки разів. Але… не повірив їх "дивній" появі і за наполяганням авіабази знову узяв західний курс. (Тепер уже "дивний туман" прошел, і політ відбувався в звичайному часі.) Він повірив через годину і обернув назад, проте, недосвідчені поради диспетчерів, що твердили "Ви лише-лише підлітаєте до Флоріди" остаточно збили його з пантелику… Зрештою ланку погубила невпевненість лейтенанта: він кілька разів гарячково міняв напрям руху, слідуючи то на північний схід курсом 30 градусів, то на схід (90), то, на вимогу диспетчерів – на захід (270). Дефіцит пального спонукав зробити остаточний вибір. Тейлор зіграв в "орлянку" і … виграла Смерть. Бомбардувальники, в черговий раз трохи дійшовши до рятівного материка, зробили свій останній розворот і пішли курсом 270 градусів… Убік від суші…
…Друзі зниклих пілотів до цих пір не можуть зрозуміти, чому лейтенант Тейлор скомандував, а його підлеглі (серед яких були і більш старші за званням) виконали посадку на неспокійне море, в той час, як вони могли ще цілих дві години шукати землю!.. Приводнювання на високі хвилі практично не залишало шансів врятуватися, і проте, підлеглі Тейлора без сумнівів виконують цей наказ, хоча тільки що вони голосно лаялися і сперечалися зі своїм командиром з приводу курсу. Виконати самогубну посадку пілоти могли лише знаючи, що пальне дійсно закінчується. Гадано близько 19 годин літак лейтенанта вже був на дні, радисти зафіксували обривки розмов інших екіпажів між собою, хтось крізь явний шум хвиль намагався викликати Тейлор і не отримував відповіді. Потім замовкли і останні голоси… На землі надія на їх повернення все ще зберігалася, оскільки ніхто не міг повірити у факт приводнювання. Прошел ще одна година, за підрахунками аеродромного персоналу у льотчиків лише тепер закінчувався аварійний запас пального, і всі чекали дива… Нарешті, настало 20 годин, стало ясно, що чекання марні… Яскраві вогні на посадочній смузі, які було видно за десятки миль, горіли ще деякий час.
Нарешті, о 21 годині з хвилинами хтось в диспетчерській мовчки обернув рубильник… … Льотчики, звичайно ж, ще були живі в той момент. Найімовірніше, після того, як пішли на дно літаки, вони знаходилися у воді в своїх рятувальних жилетах. Але нічний шторм гарантовано зробив свою справу. Багатий досвід морських катастроф підказує, що найімовірніше ніким не знайдені пілоти були в силах протистояти холодним хвилям приблизно до опівночі… Опівночі в 2500 кілометрах від цього місця в Маунт-Верноне (шт. Нью-Йорк) немов би від раптового удару одночасно прокинулися Джоан Пауерс і її 18-місячна дочка. Джоан відразу зрозуміла причину свого кошмарного сну і вирішила зробити те, чого вона ніколи до цього не робила – подзвонити мужові на авіабазу. Приблизно 2 години пішло на з’ясування номера телефону і на з’єднання. Рівно в 2.00 ночей у Форт-Лодердейле пролунав дзвінок. Черговий офіцер, що узяв трубку, почервонів і заїкаючись відповів: "Не хвилюйтеся, але вашого чоловіка, капітана Едварда Пауерса, ми не можемо покликати, він зараз у польоті…" Людина, яка 5 годин тому вимкнула освітлення на посадочній смузі, так і не вирішилася виголосити вголос вирок. Джоан Пауерс дізналася правду про мужа лише вранці з екстреного випуску радіо новин…
Можливо, з тією ж самою аномальною зоною, що збила з пантелику і Тейлора, і Пауерса, і всіх інших не розминувся і безслідно зниклий двомоторний човен "Марін Марінер", що літає, та сама, яка безстрашно відправилася на пошуки "Евенджеров". Останні слова радиста гідролітака були про "сильний вітер на висоті 1800 метрів"… Хоча причина може бути і прозаїчнішою, хтось в районі польоту цього човна бачив яскравий спалах в піднебінні. Вибух?.. Разом з екіпажем човна число жертв "трикутника" того вечора склало 27 чоловік…
… Коли описана вище гіпотеза більш-менш прийняла стрункі контури, я вирішив познайомити з нею кого-небудь з безпосередніх учасників тих подій. Згадуваний вже Дон Пул, нині 82-річний підполковник у відставці, живе і до цього дня у Флоріді. Я чекав якого завгодно відповіді, але такого… "Все описане може бути і цікаво, але згодне вам виходить, що літаки впали в Мексиканській затоці, насправді їх недавно знайшли в Атлантиці, всього в 10 милях від рідної бази Форт-Ло-дердейл! Родичі загиблих говорять, що краще б не знаходили, гірко знати, що пілоти загинули буквально на порозі будинку, в одній хвилині польоту! Отже тема закрита. Спочатку знайшли 4 літаки разом, потім виявився п’ятий – з номером 28, Це був номер Тейлора! Так, вони так і летіли: "двадцять восьмий" Тейлор попереду, за ним четверо ведених…"
Ось це новина! Я, правда, зовсім не зрозумів, чому 19-а ланка впала у воду в тому районі, чому їх в такому разі було погано чутно по радіо, за 10 миль (18 км.) їх повинні були чути як з сусідньої кімнати… Чогось не вистачало в новій розгадці таємниці, і я вирішив взнати подробиці…
Все збіглося. За допомогою Російсько-американського Прес-центру удалося
з’ясувати всі деталі цій, без сумніву найбільшою, знахідки. У 1991 році пошукове судно "Діп Сі" компанії "Саїнтіфік Соач Проджект" північно-східніше Форт-Лодердейла виробляла пошук затонулого іспанського галеона із золотом. Команда на палубі жартувала над таємницями Бермудського трикутника, хтось реготав, згадуючи різні історії, у тому числі із зниклими торпедоносцями. Тому, коли прийшло повідомлення "Під нами торпедоносці", всі сприйняли це як жарт. Це були 4 "Евенджера", що лежали буд на глибині 250 метрах, п’ятий з номером 28 знаходився в милі від останніх. Четвірка як би злегка відстала від провідного "28-го" літака (мимоволі згадується версія, що останніми словами Тейлора були: "Не наближайтеся, вони схожі на…").
Негайно підняли архіви. З’ясувалося, що за весь час в Атлантичному океані падали у воду 139 літаків типа "Евенджер", проте, група з п’яти літаків пропадала без вісті лише одного дня в грудні 45-го. Скептики вирішили також перевірити, а не чи могли в цьому районі літаки впасти у воду з авіаносця? Подібних записів в архівах також не знайшли, але скоро необхідність в їх пошуках відпала, детальніше фотографування знахідок довело, що літаки саме сідали на воду: у них були заломлені лопаті пропелерів і відкриті ліхтарі кабін. Тіл в кабінах не виявили. Ні у кого більше не виникло сумнівів в тому, що це зникла 19-а ланка, тим паче, що на двох бортах були буквені зображення "FT", так позначалися літаки, що базуються на базі Форт-Лодердейл. Уряд США, Військово-морські Сили і фірма ССП негайно почали між собою судову тяжбу на право володіння знахідкою, тоді як родичі загиблих зажадали залишити літаки у спокої. Першовідкривач "Евенджеров" Хоукс в одному з останніх своїх інтерв’ю сказав: "Ми підпливемо на підводному апараті ближче з тим, аби прочитати номери. Упевнений, що це вони! Ми розгадали найбільшу таємницю! Але якщо з’ясується, що це не 19-а ланка, то це означає, що ми створили нову велику загадку, тому, що 5 літаків не можуть так просто зібратися на дні океану!.."
Але таємниця не піддалася… Зовсім недавно мені знов подзвонив Андрій Касьяненко з Прес-центру і обрадував: "На ваш запит прийшов свіжий матеріал…" Довга багатосторінкова стаття, що описує пригоди судна "Діп Сі", про те, як важко дослідникам припало під водою, як довго вони підбиралися до номерів, і як… розчарувалися: два номери були добре видні FT-241, FT-87 і два лише частково – 120 і 28. В зниклої ж ланки номери були: FT-3, FT-28 (Тейлор), FT-36, FT-81, FT-117. Зійшовся лише один номер, і той – без буквеного позначення. Номери знайдених на дні літаків так до цих пір і не ідентифіковані, серед зниклих вони не числяться. У більшості архівних записів значиться лише заводський номер машин, але оскільки ці цифри записували на фанерному кілі "Евендже-ра", то немає надії, аби номер на літаках зберігся настільки довгий час.
Словом, загадки залишаються відкритими. Які літаки лежать на дні океану поблизу Форт-Лодердейла, що або хто змусив зібратися їх разом? І куди ж все-таки поділися "ті самі" літаки? Після провалу в Атлантиці капітан судна "Діп Сі" категорично відмовився йти в Мексиканську затоку з тим, аби прочитати номер раніше знайденого там "Евенджера": "Плював я на літаки", – сказав він, – "краще б ми знайшли іспанський галеон!" Судячи з усього, таємниця, про яку ви тільки що прочитали, залишиться Таємною ще надовго.