“Антонівські яблука” скорочено Читати українською ви можете за 10 хвилин.
“Антонівські яблука” Бунін короткий зміст
I
Рання погожа осінь. Прохолодну тишу ранку порушує тільки сите квохтанье дроздів на коралових горобинах в гущавині саду, голоси та гучний стукіт звузлує в заходи і діжки яблук. У поріділому саду далеко видно дорогу до великого куреня. Усюди сильно пахне яблуками, тут – особливо. Близько куреня вирита земляна піч. Опівдні в ній вариться чудовий куліш з салом, ввечері гріється самовар, і по саду, між деревами, розстеляється довгою смугою блакитний дим. У святкові дні тут – цілий ярмарок. Товпляться жваві дівки-однодворки, приходять “панські”, метушиться молода старостиха, вагітна, з широким сонним обличчям і важлива, як холмогорська корова, тут і босі хлопці в білих замашних сорочках і коротеньких порточках, вони йдуть по двоє, по троє, боязко позираючи на вівчарку, прив’язану до яблуні. Покупців багато, торгівля йде жваво і міщанин – веселий.
До ночі стає холодно і росисто. Надихавшись на току житнім ароматом нової соломи й полови, бадьоро йдеш додому. Темніє. І ось ще запах: у саду багаття, і міцно тягне запашним димом вишневих гілок. У темряві, в глибині саду – казкова картина: в куточку саду багряне полум’я, оточене мороком, навколо рухаються чорні силуети, гігантські тіні від них ходять по яблуням.
Пізно вночі, коли згаснуть вогні, шарудячи по сухому листі, як сліпий, доберешся до куреня.
– Це ви, панич? – Тихо покличе хтось із темряви.
Довго прислухаємося і розрізняємо тремтіння в землі. Тремтіння переходить в шум, росте, і ось, як ніби вже за самим садом, прискорено вибивають гучний такт колеса: гримотячи і стукаючи, мчить поїзд… ближче, ближче, все голосніше і більш сердиті… І раптом починає стихати, глухнути, точно йдучи в землю…
А чорне небо креслять огнистими смужками падаючі зірки. Довго дивишся в його темно-синю глибину, переповнену сузір’ями, поки не попливе земля під ногами. Тоді стрепенешся і, ховаючи руки в рукава, швидко побіжиш алеєю до будинку… Як холодно, росисто і як добре жити на світі!
II
На ранній зорі, коли ще кричать півні і по-чорному димлять хати, відчиниш, бувало, вікно в прохолодний сад, наповнений туманом, крізь який яскраво блищить ранкове сонце – Ти хочеш, скоріше засідлати коня, а сам побіжиш умиватися на ставок – і на полювання. Осінь – пора храмових свят, і народ в цей час прибраний, задоволений, вид села зовсім не той, що в іншу пору. Якщо ж рік урожайний, так в селі зовсім і не погано. До того ж наші Виселкі споконвіку, ще з часів дідуся, славилися “багатством”. Двори в Висілках цегляні, строєні ще дідами. У багатих мужиків хати були в дві-три зв’язки, тому що ділитися ще не було моди. У таких сім’ях водили бджіл, пишалися жеребцем і садиби тримали в порядку. Склад середнього дворянського життя ще й за моєї пам’яті, – дуже недавно, – мав багато спільного зі складом багатого мужицького життя по своїй домовитості і сільському благополуччю. Така, наприклад, була садиба тітки Ганни Герасимівни.
Кріпосного права я не знав і не бачив, але, пам’ятаю, у тітки відчував його. Сад у тітки славився своєю занедбаністю, солов’ями і яблуками, а будинок – дахом. Мені його передній фасад представлявся завжди живим: точно старе обличчя дивиться з-під величезної шапки западинами очей, – вікнами з перламутровими від дощу і сонця стеклами. І затишно почував себе гість у цьому гнізді під бірюзовим осіннім небом! Увійдеш в будинок і перш за все почуєш запах яблук, а потім вже запах: старих меблів, сушеного липового цвіту, який з червня лежить на вікнах. Усюди тиша і чистота. І ось чується покашлювання: виходить тітка. Вийде вона важлива, але привітна, і зараз же під нескінченні розмови про старовину починає з’являтися частування: спершу яблука, а потім дивовижний обід. Вікна в сад підняті, і звідти віє прохолодою…
III
За останні роки одне підтримувало згасаючий дух поміщиків – полювання. Перш такі садиби, як у Анни Герасимівни, були не рідкість. Деякі з садиб ще збереглися, але в них немає вже життя… Ні трійок, немає верхових, немає гончих і хортів, немає челяді і немає самого володаря всього цього – поміщика-мисливця, на зразок мого покійного шурина Арсенія Семеновича.
З кінця вересня наші сади і токи порожніли, погода круто змінювалася. Вітер цілими днями рвав і тріпав дерева, дощі поливали їх з ранку до ночі.
З такої прочуханки сад виходив майже оголеним, якимось принишклим… Але зате як красивий він був, коли наступала ясна погода. Прощальне свято осені! Чорний сад буде знаходитися на холодному бірюзовому небі і покірно чекати зими, гріючись в сонячному світлі. А поля вже різко чорніють ріллею і яскраво зеленіють озимими… Пора на полювання!
Збирається багато народу. А на дворі сурмить ріг і завивають собаки. Я зараз ще пам’ятаю, як жадібно і ємко дихали молоді груди холодом ясного і сирого дня під вечір. Їдеш на злом і сильному коні, міцно стримуючи його поводи. Гавкнула десь далеко собака, їй пристрасно відповіла інша – і раптом ліс загримів від бурхливого гавкання і крику. Міцно грянув серед цього галасу постріл – і все “заварилося” і покотилося кудись у далечінь. Погоня. Тільки дерева миготять перед очима та ліпить в обличчя бруд з-під копит коня. Вискочиш з лісу, побачиш звіра, кинешся йому напереріз, поки не зникне з очей зграя разом з шаленим гавкотом і стогоном. Тоді, весь мокрий і тремтячий від напруги, береш коня і жадібно ковтаєш крижану вогкість лісової долини. Вдалині завмирають крики і гавкіт собак, а навколо тебе мертва тиша. Міцно пахне з ярів грибною вогкістю, перегній листям і мокрою деревною корою. Пора на ночівлю.
Траплялося, що у гостинного сусіда мисливці жили по кілька днів. На ранній ранковій зорі, по крижаному вітрі і перших приморозках, їхали в ліси і в полі, а до сутінків знову поверталися, всі в грязі. І починалася пиятика. Після горілки і їжі відчуваєш таку солодку втому, таку насолоду молодого сну, що як через воду чуєш гомін.
Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємний. У всьому будинку – тиша. Попереду – цілий день спокою в мовчазній вже по-зимовому садибі. Не поспішаючи одягнешся, побродиш по саду, знайдеш в мокрому листі випадково забуте холодне і мокре яблуко, і чомусь видасться воно надзвичайно смачним. Потім берешся за книги… А ось журнали з іменами Жуковського, Батюшкова, ліцеїста Пушкіна. І з сумом згадаєш бабусю, її полонези на клавікордах, читання з “Євгенія Онєгіна”. І старовинне мрійливе життя постане перед тобою. Хороші дівчата і жінки жили колись в дворянських садибах!
IV
Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Настає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрацтва.
Я бачу себе знову в селі. Цілий день я з рушницею скитаюсь по порожніх рівнинах. Дні стоять синюваті, похмурі. Голодний і прозябший, повертаюся я в садибу, і на душі стає так тепло і радісно, коли замигтять вогники Виселок і потягне з садиби димом. Пам’ятаю, у нас любили в будинку в цю пору сутінок, не запалювати вогню і вести бесіди в напвітемряві.
Перший сніг! Настає зима. І ось знову, як за старих часів, з’їжджаються дрібнопомісні один до одного, п’ють на останні гроші, цілими днями пропадають у снігових полях. А ввечері на якомусь глухому хуторі далеко світяться в ночі вікна флігеля… Плавають клуби диму, налаштовується гітара.