Вірші про весну Ліни Костенко для дітей та дорослих ви можете прочитати в цій статті, вони описують красу, її барвистість, зав’язок з коханням поетеси.
Вірші про весну Ліни Костенко
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала: –
Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки.
Подарую їм сережки.
Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами –
І заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі –
Півонії, рожеві, як фламінго,
Стоять в городі на одній нозі.
ЩЕ ОДНА ВЕСНА
Білка струсить жовту глицю,
Сонну бруньку сколихне.
На березу, на ялицю
Вітер лагідний дмухне.
Набіжить весела хмарка.
Ліс безсмертний, як душа.
Знов простягне руки Мавка
І – не знайде Лукаша.
* * *
І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
Що мерехтять у мене на вікні.
Не встигне поле зазимків злякатись,
Не встигне вийти річка з берегів, –
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.
* * *
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби.
А по дашку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби…
* * *
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції.
* * *
Це дощ – як душ.
Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ганки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
І ходить Смерть, єдиний тут грибник.
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
І дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
Уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
Ми вже були як хор глухонімих.
І раптом, – Боже! – після того чаду
І тарапати, рівної нулю, –
Я чую дощ.
Він тихо плаче правду,
Що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
Стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
Навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, –
За небо вип’ю і за дві сосни!