Перебування Простака в Парижі починається з в’язниці. І не вилізти б йому звідти довіку, якби не… Утім, попередньо треба ще раз відзначити художню майстерність автора. У повісті є “дзеркальна”, перехресна ситуація: гуронець їде до Парижа передусім для того, щоб визволити з монастиря панну Сент-Ів, а в результаті вона визволяє його. Щоб визволити коханого, Сент-Ів була вимушена зрадити його. Отже, для того щоб стосовно однієї людини здійснився акт справедливості (щоб Простака звільнили), треба, щоб стосовно іншої людини здійснився акт несправедливості (панна Сент-Ів змушена віддатися вельможі Сен-Пуанжу). Такий стан справ називається беззаконням.
У Парижі панна де Сент-Ів попросила єзуїта влаштувати її до “якоїсь доброї побожниці, яка уберегла б її від спокуси”. Яка їдка іронія Вольтера! “Побожниця”, жінка, не менш поблажлива, чим єзуїт, висловлювалася ще ясніше. “Леле,- казала вона,- рідко справи йдуть інакше в цьому дворі, такому гречному, такому галантному, такому вславленому: найменші й найзвичайніші посади дають часто лише за таку ціну, якої вимагають од вас. Слухайте, ви викликали в мені довіру й приязнь: признаюся вам, що коли б я була така вперта, як ви, мій чоловік не посідав би тої невеличкої посади, з якої живе; він знає це й зовсім не сердиться. Він вбачає в мені свою добродійницю й дивиться на себе, як на моє творіння. Чи ви думаєте, що всі ті, що стоять на чолі округи чи навіть армії, мають ці почесті й багатства за свої заслуги? Вони зобов’язані за це своїм жінкам. Коханням клопочуться про військові чини, й посаду дістає чоловік найвродливішої. Ваше становище набагато краще: мова йде про те, щоб повернути вашого чоловіка на світ божий і одружитися з ним; це святий обов’язок, і ви повинні його виконати. Прекрасних і пишних дам, про яких я вам говорю, ніхто не плямує, вам же аплодуватимуть; скажуть, що коли ви й простудилися, то це лише ради надмірної чесноти”.- “Ах, якої там чесноти? – скрикнула прекрасна Сент-Ів.- Що за лабіринт неправди! Що за країна!”
Що стосується Простака, він “з’явився в Парижі й у війську під іншим іменем”, і в цьому разі зникнення імені можна тлумачити як зникнення тієї людини, яка його носила. Отримавши посаду, яка давала йому засоби для існування, він перестав бути самим собою.