Особливості економічної політики Китаю
Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. керівництво країни проголосило курс на економічну реформу, на побудову соціалістичного ринкового господарства. У 2008 р. економічній реформі в Китаї виповнилося 30 років. За такий короткий термін китайці змогли примножити свій економічний потенціал у вісім разів, а доходи населення – у шість.
Зараз КНР – індустріально-аграрна соціалістична країна, темпи розвитку якої залишаються високими. За даними Світового банку, у 2008 р. ВВП країни сягнув 7,9 трлн дол. (2-е місце у світі після США). А середній річний приріст ВВП на одну особу в період з 2000 по 2008 р. в середньому складав 9,5 %. Це один з найвищих показників приросту у світі.
Ще одним свідченням великих досягнень китайської економіки стало те, що за окремими базовими показниками КНР наближається до рівня США та Японії, а за деякими навіть перевищує їх. Економічну могутність Китаю підтверджує і те, що він зміг піднести свою науку і техніку до такого рівня, що це забезпечило виготовлення вітчизняного ракетоносія і перший політ китайського космонавта.
Серед факторів, що зумовили швидке економічне зростання КНР, китайські вчені та політики виокремлюють передусім такі:
- по-перше, “соціалізм з китайською специфікою”. В основі економічної системи КНР лежить державна, колективна, приватна та індивідуальна власність на засоби виробництва. Державна власність представлена великими та середніми підприємствами промисловості, транспорту, зв’язку, сільського господарства, а також фінансовими установами. Тобто державний сектор є провідним. Колективна власність представлена дрібними підприємствами у місті і на селі, великими колективними підприємствами з високим рівнем усуспільнення і чисельністю зайнятих понад тисячу осіб, виробничо-кооперативними групами. Приватну власність представляють дрібні підприємства, на яких працюють більше 7–8 найманих працівників. Їх нараховується близько 800 тис. Індивідуальну власність репрезентують підприємства, що базуються на праці власників та членів їх сімей. Ці підприємства найбільш поширені в сільському господарстві, побутовому обслуговуванні населення, будівництві, культурі, роздрібній торгівлі тощо; по-друге, ефективна економічна політика держави. Виходячи з урахування багатоукладності економіки, китайське керівництво подбало про оптимальне поєднання централізованого планового керівництва економікою і ринкових механізмів. Про це переконливо свідчить аграрна політика Китаю. Маючи 21 % населення світу і лише 7 % орних земель планети, КНР змогла не лише розв’язати продовольчу проблему, а й експортувати сільськогосподарську продукцію до багатьох країн світу. Розширюючи господарську самостійність промислових підприємств і дозволяючи нові їх форми, держава водночас продовжує жорстко контролювати їх діяльність через різноманітну систему економічної відповідальності. Не менш ефективною в умовах є зовнішньоекономічна політика китайського керівництва. Поетапно делегуючи право займатися зовнішньоекономічною діяльністю територіальним державним органам, галузевим і місцевим зовнішньоторговельним компаніям, створюючи спеціальні економічні зони тощо, держава створює модель зовнішньоекономічної відкритості настільки, наскільки це вигідно для національної економіки, для її швидкого стабільного зростання. В економіку Китаю інвестовані величезні кошти західних і японських компаній. Територіальна політика реформ передбачає перенесення “економічного центру тягаря” зі сходу країни на її захід, що дозволить структурно перебудувати слаборозвинені райони; по-третє, так само як політико-економічна стабільність суспільства, відносно високими є виконавська дисципліна виробничого персоналу, розміри та можливості національної економіки, залучення політико-економічного потенціалу китайської діаспори для розвитку країни, створення привабливого клімату для іноземних інвестицій, невходження до двосторонніх чи багатосторонніх структур, що потенційно могло б негативно позначитися на економічних інтересах та економічній безпеці країни.