“Агрус” Антон Чехов скорочено ви можете читати за 7 хвилин.
” Агрус ” – розповідь Антона Чехова, опублікована в журналі “Російська думка” в 1898 році. В оповіданні йдеться про людину, яка все своє життя підпорядковувала матеріальні ідеї – бажанням мати садибу з кущами агрусу.
“Агрус” короткий зміст
Головні герої “Агрус”:
- Іван Іванович Чімша-Гімалайський – головний герой твору, оповідач Микола Іванович – молодший брат Івана Івановича. Микола працював у казенній палаті. Альохін – небагатий поміщик, до якого заглядає Іван Іванович Буркін – друг і співрозмовник Івана Івановича.
Іван Іванич і Буркін йдуть по полю біля села Міроносіцьке і вирішують зайти до приятеля-поміщика Павла Константиновича Альохіна, садиба якого розташовується неподалік у селі Софіїне. Альохін, “чоловік років сорока, високий, повний з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика”, зустрічає гостей на порозі комори, в якому шумить віялка. Одяг його брудний, а лице чорне від пилу. Він радий гостям і пропонує їм пройти в купальню. Помившись і переодягнувшись, Іван Іванич, Буркін і Альохін йдуть в будинок, де за чашкою чаю з варенням Іван Іванич розповідає історію свого брата Миколи Івановича.
Дитинство брати провели на волі, в маєтку батька, який вислужив офіцерський чин і залишив дітям спадкове дворянство. Після смерті батька у них відсудили маєток за борги. Микола з дев’ятнадцяти років сидів у казенній палаті і мріяв купити собі маленьку садибку і ні про що інше просто не міг думати. Він весь час уявляв собі майбутню садибу, де неодмінно повинен був рости агрус. Микола збирав гроші, недоїдав, одружився без любові на некрасивій, але багатій вдові. Він тримав дружину впроголодь, а гроші її поклав на своє ім’я в банк. Дружина не винесла такого життя і померла, а Микола купив собі садибу, виписав двадцять кущів агрусу, посадив їх і зажив поміщиком. Коли Іван Іванич приїхав відвідати брата, то був неприємно вражений тим, як той опустився, постарів і роздувся. Він став справжнім паном, багато їв, судився з сусідніми заводами.
Микола пригощав брата агрусом, і по ньому було видно, що він задоволений своєю долею і самим собою.
Побачивши цю щасливу людину Іваном Івановичем “опанувало почуття, близьке до відчаю”. Всю ніч, проведену їм у садибі, він думав про те, як багато людей у світі страждає, божеволіє, п’є, скільки дітей помирає від недоїдання. І скільки інших людей живе “щасливо”, “днем їсть, вночі спить, говорить свою нісенітницю, одружується, старіє, благодушно тягне на цвинтар своїх небіжчиків”. Йому подумалося, що за дверима кожної щасливої людини повинен стояти “хто-небудь з молоточком” і нагадувати йому стуком, що є нещасні, що рано чи пізно з ним станеться біда, і “його ніхто не побачить і не почує, як він зараз не бачить і не чує інших “. Іван Іванич, закінчуючи свою розповідь, говорить, що щастя немає, а якщо в житті є сенс, то він не в щасті, а в тому, щоб “робити добро”.
Ні Буркін, ні Альохін не задоволені розповіддю Івана Іванича. Альохін не вникає, чи справедливі його слова. Мова йшла не про крупу, не про сіно, а про щось, що не мало до його життя прямого відношення. Але він радий і хоче, щоб гості продовжували бесіду. Однак час пізніше, господар і гості відправляються спати.