У цій статті ви знайдете Характеристику образу Степана Радченко та характеристику жіночих образів роману “Місто”
“Місто” Підмогильний характеристика героїв
Головні герої “Місто” Підмогильний:
- Степан Радченко – головний герой; Надійка – дівчина з села; Левко – студент; Ганнуся та Нюся – товаришки Надії; Лука Гнідий – хазяїн; Тамара Василівна (Мусінька) – дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка; Максим – син Тамари Василівни(Мусіньки) та крамаря; Борис – студент, товариш Степана; Зоська – міська дівчина, кохана Степана; Рита – балерина; Вигорський – поет, товариш Степана.
Образ Степана Радченко “Місто”
У центрі роману освічений провінціал Степан Радченко, який приїхав до Києва для того, щоб здійснити свою мрію – вступити до університету. Головний герой спершу в захваті від принад міста і має намір повернутись додому як тільки отримає освіту, – “вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя”. Проте вже невдовзі після приїзду до Києва він розмірковує про безперспективність села і сповнений бажання підкорити місто. Радченко соромиться свого походження і всіма способами намагається про нього забути. Він дистанціюється від свого сільського минулого і усього, що йому його нагадує, – “Село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога”.
Головний герой намагається наблизитись до міста у своїх вчинках своєю поведінкою та зовнішнім виглядом і вдається до численних помітних трансформацій. Радченко припиняє спілкування зі своїми односельчанами, знищує одяг, в якому приїхав з села, міняє ім’я із Степана на Стефана. Юрій Шевельов влучно зауважує, що головний герой роману, Степан Радченко, “зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим”.
Для героя найдоступнішим способом асимілюватись з міщанами виявляється література. Будучи начитаною людиною, Радченко сам починає писати і досить швидко добивається успіху. “Знати літературу є перша ознака культурної людини”, – вважає він. Кожен наступний гонорар за літературну діяльність герой вкладає у власні перетворення і вдосконалення – новий одяг, зміну помешкання, у своїх приятелів та жінок. У своїх рішеннях і діях керується власною користю, – “Література, виявилось, не тільки почесна а й владна річ, тобто двічі варта уваги”.
Абстрагований від свого минулого, Степан переймається лише своїм майбутнім і віщує собі успіх, – “позирав у майбутній добробут”. Його цікавить будь-який спосіб наблизитись до міської культури.
У головного героя часто міняється настрій. Це стосується передусім ставлення до міста. Бачимо то Невпевненість, навіть переляк: “Ну навіщо було сюди збиратись? Що буде далі, як він [Радченко] житиме? … Чом було не їхати до свого окружного міста на педкурси?” , То Захват: “Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми”, то Відчуження “Відчував дивну красу міста… але ненавидів [Його]…” , “все у місті якесь неприродне”(?).
Помітні зміни відбуваються і у ставленні до своїх так званих приятелів і коханок. Він приятелює лише з тими, в кому бачить якусь перевагу над собою і хто може бути для нього взірцем. Щойно Степанові починає здаватись, що він зрівнявся з “приятелем”, одразу ж від нього дистанціюється і часто навіть відчуває зневагу, а жінок змінює їх відповідно до власного статусу.
Єдине у чому Степан стабільний – потреба самостверджуватись і рухатись вперед. “Не ненавидіти місто треба, а здобути”, намовляв він себе. Радченко постійно себе підбадьорює. З кожним успіхом він відверто пишається собою. Наприклад, написавши своє перше оповідання Степан не міг собою натішитись: “закохано гортав сторінки”,”подавав собі великі надії” і потребував визнання, – “Хай дивуються, хай заздрять”, думав герой.
Водночас Радченко cповнений особистих комплексів. Він практично весь час не вдоволений обставинами, що довкола нього складаються, а сором за своє походження постійно переслідує його, – “Сором обійняв його за себе колишнього, за несвітську наївність його…”. Кидається у вічі й те, що з кожним новим епізодом у житті героя, він стає все жорстокішим і різкішим.
В “Місті” присутнє незвичне для тогочасної української літератури нехтування грунтовними моральними засадами та людськими прагненнями і емоціями (“Щастя…[Це] недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного знання про речі” ). Герой Підмогильного відверто кепкує з усіх високих почуттів (“Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі” , “Шлях до душі веде крізь тіло” , “Вогонь любові запашний тільки мить”), не готовий до відповідальності і не здатен до стабільності (“… Та ін.).
Степана Радченка не можна трактувати як приклад для наслідування, водночас важко стверджувати, що він негативний персонаж. Підмогильний демонструє, що “високі ідеали” далекі від реальності, особливо, якщо йдеться про життя вихідця з села, якому самотужки доводиться долати складні виклики.
Пройшовши цілий ряд успішних трансформацій і зближення з містом, герой раптом вдається до переосмислення минулого прагне колишнього життя, зокрема усвідомлює, що єдиним справжнім коханням у його житті була односельчанка Надійка, якою він знехтував у пориві відцуратися від свого минулого. Зустрівши після тривалої перерви свого давнього приятеля Левка, який колись був взірцем для головного героя, в Степана з’являються несподівані думки про повернення до рідного села, адже місто завжди було”чужим його душі”.
Жіночі образи “Місто” Підмогильний
Автор подає нам героя не тільки на шляху кар’єрного зростання, а й через приватне життя – любовні пригоди. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі – з немолодою міщанкою Мусінькою, потім – з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Він спілкується з жінками різного соціального статусу, а тому проходить певні етапи свого розвитку. Герой Підмогильного, зростаючи як особистість, розчаровується у своїх подругах.
Надійка – це уособлення його зв’язку з селом; Мусінька – пошук опори у великому місті, потреба також тепла і захисту, час формування нових сил; Зоська допомагає адаптуватися у місті, прилучитися до його темпу; Рита – усвідомлення досягнутого, могутності, перемоги.
Образ Надійки “Місто” Підмогильний
Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови – це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він – це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).
Образ Мусіньки “Місто” Підмогильний
Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гнідих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан “непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком”. Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.
Образ Зоськи “Місто” Підмогильний
Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська – це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті).
Образ Рити “Місто” Підмогильний
Рита мешкає в “Справжній кімнаті” (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан відчуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. “Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав”.
У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки – це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, “вона була від села, що зблякло в ньому”. А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас – це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала:
“Жінки для Степана Радченка – талісман його успіху, по суті його жертва… жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя… Для чоловіків це пошук самоствердження, а не кохання”.