“Сад” Володимир Сосюра
В огні нестримної навали рубали, різали наш сад… А ми дивилися назад і за минулим сумували… Руками власними тюрму творили ми собі одвічну… О будьте прокляті,- кому назад повернуте обличчя! Кати нас брали на штики за слово, правдою повите… Ви ж розумієте?! Віки не знали ми, чиї ми діти!.. Хтось застромив у серце шило в чеканні марному весни… В саду розкішному лишились одні пеньки та бур’яни. Кати на струни наші жили тягли із рук, як сон, блідих… І з нас співців собі купили, щоб грали їм на струнах тих. Ми йшли кривавими стежками, нам тільки снився волі гук. І похоронно над полями кричав і плакав чорний крук… Він нам кричав про волі гнів, щоб ми повстали, захотіли!.. Й кривавий дзюб об струни-жили в безкраїм розпачі точив… Коли ж приходили раби володарям на струнах грати, серця не тисло від журби і не обурювали грати… А струни плакали… Не в бій – вони нас кликали в утому… Та от прийшов співець новий і в струни вдарив по-новому. І ми здригнули!.. Душі громом залив музичний буревій, що мчав, мов рокоти ріки, що рвався вдаль крізь піну шалу! І розцвіли старі пеньки, і бур’яни травою стали… Це вдень було, коли той спів так схвилював серця всім хорі… А уночі вже сад шумів і крізь гілля сміялись зорі… Так несподівано і скоро наш сад постав і зашумів… Його рубали, а він ріс! На місці зрубаного дуба росли нові!.. І навіть хмиз угору дерся!.. Краю любий!.. Ми дочекалися весни, ми вже підходимо до брами!.. Це ти той сад, о краю мій, колись порубаний катами!.. Над золотими берегами ти знов шумиш, такий рясний… 1928, Харків