Енеїда – всім відома ця назва, але згадати хто написав Енеїду не всім під силу, тим паче що існує два твори під такою назвою.
Хто написав Енеїду
“Енеїда” Вергілій – епічний твір латинською мовою, автором якого є Вергілій. Написана між 29 та 19 р. до н. е., і присвячена історії Енея, легендарного троянського героя, який переселився в Італію з решткою свого народу, об’єднався з латинами й заснував місто Альба Лонга.
“Енеїда” Котляревського – українська поема, написана письменником Іваном Котляревським, на сюжет однойменної класичної поеми римського поета Вергілія. Складається з шести частин. Розповідає про пригоди троянського отамана Енея, який після зруйнування батьківщини ворогами, за кілька років поневірянь, разом зі своїм козацьким військом засновує омріяну державу в Римі, майбутню імперію. “Енеїда” – перша пам’ятка українського письменства, що була укладенарозмовною українською мовою. Поема започаткувала становлення нової української літератури. Перші три частини поеми були видані в 1798 році, в Санкт-Петербурзі, без відома автора, під назвою: “Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ”. Повністю “Енеїда” вийшла в світ після смерті Котляревського, в 1842 році. Поема є першокласним джерелом з українознавства, українського побуту та культури 18 століття.
“Енеїда” Вергілія скорочено
Коли на землі починалося століття героїв, то боги дуже часто сходили до смертних жінок, щоб від них народжувалися багатирі. Інша справа богині : вони лише зрідка сходили до смертних мужам, щоб народжувати від них синів. Так, від богині Фетиды був народжений герой “Енеїди” – Еней. Поема починається в самій середині шляху Енея. Він пливе на захід, між Сицилією і північним берегом Африки – там, де якраз зараз фінікійські вихідці будують місто Карфаген. Тут-то і налітає на нього страшна буря, наслана Юноною : на її прохання бог Эол випустив на волю усі підвладні йому вітри. “Хмари раптове небо і світло викрадають у погляду, Морок на хвилі наліг, грім грянув, блискавки блищать, Неизбежимая смерть звідусіль з’явилася Трої. Стогнуть канати, і услід летять корабельників крики. Холод Енея скув, підіймає він руки до світил: “Тричі, чотири рази той блаженний, хто під стінами Трої Перед очима батьків у бою зустрівся із смертю…”
Енея рятує нептун, який розгонить вітри, розгладжує хвилі. Вияснюється сонце, і останні сім кораблів Енея з останніх сил підгрібають до незнайомого берега. Це Африка, тут править молода цариця Дидона. Злий брат вигнав її з далекої Фінікії, і тепер вона з товаришами по втечі будує на новому місці місто Карфаген. “Щасливі ті, для кого встають вже міцні стіни”! – вигукує Еней і дивується храму Юнони, що зводиться, розписаному картинами Троянської війни : чутка про неї долетіла вже і до Африки. Дидона привітно приймає Енея і його супутників – таких же утікачів, як вона сама. На честь їх справляється бенкет, і на цьому бенкеті Еней веде свою знамениту розповідь про падіння Трої.
Греки за десять років не змогли узяти Трою силою і вирішили узяти її хитрістю. За допомогою Афіни (Мінерви) вони збудували величезного дерев’яного коня, в порожнистому череві його приховали кращих своїх героїв, а самі покинули табір і усім флотом сховалися за ближнім островом. Був пущений слух: це боги перестали допомагати їм, і вони відплили на батьківщину, поставивши цього коня в дар Мінерві – величезного, щоб Троя не ввезла його у ворота, тому що якщо кінь буде у них, то вони самі підуть війною на Грецію і отримають перемогу. Троя тріумфує, ламає стіну, ввозить коня через пролом. Провидець Лаокоон заклинає їх не робити цього – “бійтеся ворогів, і дари тих, що приносять”! – але з моря випливають дві велетенські Нептуновы змії, накидаються на Лаокоона і двох його синів, душать кільцями, уражали отрутою: після цього сумнівів не залишається ні у кого. Кінь в місті, на втомленої від свята Трої опускається ніч, грецькі вожді вислизають з дерев’яного чудовиська, грецькі війська нечутно підпливають із-за острова – ворог в місті.
Еней спав; уві сні йому являється Гектор: “Троя загинула, біжи, шукай за морем нове місце”! Еней вибігає на дах будинку – місто палає з усіх кінців, полум’я злітає до неба і відбивається в море, крики і стогони з усіх боків. Він скликает друзів для останнього бою: “Для переможених порятунок одно – не мріяти про порятунок”! Вони б’ються на вузьких вулицях, на їх очах волочать в полон царівну Кассандру, на їх очах гине старий цар Пріам – “відсічена від плечей голова, і без імені – тіло”. Він шукає смерті, але йому являється Мати-Венера: “Троя приречена, рятуй батька і сина”! Батько Енея – дряхлий Анхис, син – хлопчик Асканий-Юл; з безсилим стариком на плечах, ведучи безсилу дитину за руку, Еней покидає місто, що рушиться. З вцілілою Троєю він ховається на лісистій горі, в далекій затоці будує кораблі і покидає батьківщину. Треба плисти, але куди?
Починаються шість років поневірянь. Один берег не приймає їх, на іншому бушує чума. На морських перепутьях лютують чудовиська старих міфів – Скилла з Харибдой, хижі гарпії, одноокі киклопы. На суші – скорботні зустрічі: ось кущі, що сочилися кров’ю, на могилі троянського царевича, ось вдова великого Гектора, що настраждалася в полоні, ось кращий троянський пророк терпить на далекій чужині, ось воїн самого Одісея, що відстав, – кинутий своїми, він прибивається до колишніх ворогів. Один оракул шле Енея на Кріт, інший – в Італію, третій загрожує голодом: “гризтимете власні столи”! – четвертий велів зійти в царство мертвих і там дізнатися про майбутнє. На останній стоянці, в Сицилії, помирає дряхлий Анхис; далі – буря, берег Карфагена, і розповіді Енея кінець.
За справами людей стежать боги. Юнона і Венера не люблять один одного, але тут вони подають один одному руки : Венера не хоче для сина подальших випробувань, Юнона не хоче, щоб в Італії піднявся Рим, що загрожує її Карфагену, – нехай Еней залишиться в Африці! Починається любов Дидоны і Енея, двох вигнанців, найлюдяніша в усій античній поезії. Вони з’єднуються в грозу, під час полювання, в гірській печері: блискавки ним замість факелів, і стогони гірських німф замість шлюбної пісні. Це не до добра, тому що Енею писана інша доля, і за цією долею стежить Юпітер. Він посилає уві сні до Енея Меркурия : “Не смій зволікати, тебе чекає Італія, а нащадків твоїх чекає Рим”! Еней тяжко страждає. “Боги веліли – не своїй тебе покидаю я волею!.”. – говорить він Дидоне, але для люблячої жінки це – порожні слова. Вона благає: “Залишся”!; потім: “Зачекай”!; потім: “Побійся! Якщо буде Рим і буде Карфаген, то буде і страшна війна між твоїми і моїми нащадками”! Марно. Вона бачить з палацової вежі далекі вітрила Энеевых кораблів, складає в палаці похоронне вогнище і, зійшовши на нього, кидається на меч.
Заради невідомого майбутнього Еней покинув Трою, покинув Карфаген, але це ще не усе. Його товариші втомилися від поневірянь; у Сицилії, поки Еней справляє поминальні ігри на могилі Анхиса, їх дружини запалюють Энеевы кораблі, щоб залишитися тут і нікуди не плисти. Чотири кораблі гинуть, втомлені залишаються, на трьох останніх Еней досягає Італії.
Тут, біля підніжжя Везувію, – вхід в царство мертвих, тут чекає Енея дряхлий пророк Сивіла. З чарівною золотою гілкою в руках сходить Еней під землю: як Одісей запитував тінь Тиресия про своє майбутнє, так Еней хоче запитати тінь свого батька Анхиса про майбутнє своїх нащадків. Він перепливає Аидову річку Стикс, із-за якої людям немає повернення. Він бачить нагадування про Троє – тінь друга, понівеченого греками. Він бачить нагадування про Карфаген – тінь Дидоны з раною в грудях; він говорить: “Проти волі я твій, цариця, берег покинув!.”. Але вона мовчить. Зліва від нього – Тартар, там мучаться грішники: богоборцы, батьковбивці, клятвопорушники, зрадники. Праворуч від нього – поля Блаженних, там чекає його батько Анхис. В середині – річка забуття Літа, і над нею вихором крутяться душі, яким призначено в ній очиститися і явитися на світло. Серед цих-то душ Анхис вказує синові на героїв майбутнього Риму : і Ромула, засновника міста, і Серпня, його возродителя, і законодавців, і тираноборців, і усіх, хто затвердить владу Риму над всім світом. Кожному народу – свій дар і борг : грекам – думка і краса, римлянам – справедливість і порядок : “Одушевлену мідь нехай викують краще інші, Вірю; нехай винищать живі з мармуру лиця, в судах говоритимуть прекрасніше, рухи неба Циркулем визначать, назвуть висхідні зірки; Твій же, римлянин, борг – повновладно народами правити! Ось мистецтва твої : пропонувати світу закони, Скинутих щадити і скидати непокірних”.
Це – далеке майбутнє, але на шляху до нього – близьке майбутнє, і воно нелегке. “Страждав ти на морі – страждатимеш і на суші, – говорить Енею Сивіла, – чекає тебе нова війна, новий Ахілл і новий брак – з чужоземкою; ти ж, біді всупереч, не здайся і простуй сміливіше”! Починається друга половина поеми, за “Одіссеєю” – “Іліада”.
У дні шляху від Аидовых місць Сивіл – середина італійського берега, гирло Тібру, область Лаций. Тут живе старий мудрий цар Латин зі своїм народом – латинами; поруч – плем’я рутулов з молодим багатирем Турном, нащадком грецьких царів. Сюди припливає Еней; висадившись, втомлені подорожні вечеряють, виклавши овочі на плоскі перепічки. З’їли овочі, з’їли перепічки. “Ось і столів не залишилося”! – жартує Дзиг, син Енея. “Ми у мети! – вигукує Еней. – Збулося пророцтво: “гризтимете власні столи”. Ми не знали, куди пливемо, – тепер знаємо, куди приплили”. І він посилає послів до царя Латину просити світу, союзу і руки його дочки Лавинии. Латин рад : лісові боги давно віщали йому, що дочка його вийде за чужоземця і потомства їх підкорить весь світ. Але богиня Юнона в люті – ворог її, Троя, взяв верх над її силою і ось-ось спорудить нову Трою: “Будь же війна, будь загальна кров між тестем і зятем! Якщо небесних богів не склоню – пекла споруджу! “
У Лации є храм; коли світ – двері його замкнуті, коли війна – розкриті; поштовхом власної руки відкриває Юнона залізні двері війни. На полюванні троянські мисливці помилково зацькували ручного царського оленя, тепер вони латинам не гості, а вороги. Цар Латин у відчаї складає владу; молодий Турн, що сам, що сватався до царівни Лавинии, а тепер знехтуваний, збирає могутню рать проти прибульців: тут і велетень Мезенций, і невразливий Мессап, і амазонка Камилла. Еней теж шукає союзників: він пливе по Тібру туди, де на місці майбутнього Риму живе цар Евандр, вождь грецьких поселенців з Аркадії. На майбутньому Форумі пасеться худоба, на майбутньому Капітолії росте тернина, у бідній хатині цар пригощає гостя і дає йому в допомогу чотириста бійців на чолі зі своїм сином, юним Паллантом. А тим часом матір Енея, Венера, сходить в кузню свого чоловіка Вулкана, щоб той скув її синові божественно міцні обладунки, як колись Ахіллові. На щиті Ахілла був зображений весь світ, на щиті Енея – увесь Рим: вовчиха з Ромулом і Ремом, викрадення сабинянок, перемога над галлами, злочинний Катилина, доблесний Катон і, нарешті, урочистість Серпня над Антонієм і Клеопатрою, живо пам’ятне читачам Вергилія. “Радий Еней на щиті картинам, не знаючи подій, і піднімає плечем і славу, і долю нащадків”.
Але доки Еней вдалині, Турн з італійським військом підступає до його стану: “Як лягла древня Троя, так нехай ляже і нова: за Енея – його доля, а за мене – моя доля”! Дві Друга-Трої, сміливці і красені Нис і Евриал, йдуть на нічну вилазку крізь ворожий стан, щоб дістатися до Енея і призвати його на допомогу. У безмісячному мороці безшумними ударами прокладають вони собі шлях серед сплячих ворогів і виходять на дорогу – але тут удосвіта застигає їх ворожий роз’їзд. Евриал потрапляє в полон, Нис,- один проти трьохсот – кидається йому на виручку, але гине, голови обох підійняті на списи, і розлючені італійці йдуть на напад. Турн підпалює троянські укріплення, уривається в пролом, крушить ворогів десятками, Юнона вдихає в нього силу, і тільки воля Юпітера кладе межу його успіхам. Боги схвильовані, Венера і Юнона винять один одного в новій війні і вступаються за своїх улюбленців, але Юпітер помахом їх зупиняє: якщо війна розпочата, “…нехай кожному випаде доля Битвенных бід і удач : для усіх однаковий Юпітер. Рок дорогу знайде”.
Тим часом нарешті повертається Еней з Паллантом і його загоном; юний Асканий-Юл, син Енея, кидається з табору на вилазку йому назустріч; війська з’єднуються, закипає загальний бій, груди в груди, нога до ноги, як колись під Троєю. Палкий Паллант рветься вперед, здійснює подвиг за подвигом, сходиться, нарешті, з непереможним Турном – і падає від його списа. Турн зриває з нього пояс і перев’язь, а тіло в обладунках благородно дозволяє соратникам винести з бою. Еней кидається мстити, але Юнона рятує від нього Турну; Еней сходиться з лютим Мезенцием, ранить його, юний син Мезенция Лаві затуляє собою батька, – гинуть обоє, і вмираючий Мезенций просить поховати їх разом. День кінчається, два війська ховають і оплакують своїх полеглих. Але війна триває, і як і раніше першими гинуть самі юні і такі, що цвітуть: після Ниса і Евриала, після Палланта і Лавса приходить черга амазонки Камиллы. Що виросла в лісах, присвятила себе мисливцеві Діані, з луком і сокирою б’ється вона проти Трої, що настає, і гине, убита дротом. Бачачи загибель своїх бійців, чувши скорботні ридання старого Латина і юній Лавинии, відчуваючи рок, що настає, Турн шле гінця до Енея: “Відведи війська, і ми вирішимо нашу суперечку поєдинком”. Якщо переможе Турн – Троя йде шукати нову землю, якщо Еней – Троя засновує тут своє місто і живуть в союзі з латинами. Поставлені вівтарі, принесені жертви, вимовлені клятви, два лади військ стоять по дві сторони поля. І знову, як в “Іліаді”, раптом перемир’я обривається. У небі являється знамення: орел налітає на лебедину зграю, вихоплює з неї здобич, але біла зграя обрушується з усіх боків на орла, примушує його кинути лебедя і спонукає до втечі. “Це – наша перемога над прибульцем”! – кричить латинський той, що гадає і метає свій спис в троянський лад. Війська кидаються один на одного, починається загальна сутичка, і Еней і Турн марно шукають один одного в тих, що б’ються. натовпах.
А з небес на них дивиться, страждаючи, Юнона, теж відчуваючи рок, що настає. Вона звертається до Юпітера з останнім проханням: “Будь що буде по волі долі і твоїй, – але не дай Трої нав’язати Італії своє ім’я, мову і вдачу! Нехай Лаций залишиться Лацием і латины латинами! Троя загинула – дозволь, щоб і ім’я Трої загинуло”! І Юпітер їй відповідає: “Та буде так”. З Трої і латинов, з рутулов, етрусків і Евандровых аркадян явиться новий народ і рознесе свою славу по всьому світу.
Еней і Турн знайшли один одного: “збилися, щит з щитом, і ефір наповнюється громом”. Юпітер стоїть в небі і тримає ваги з долями двох героїв на двох чашах. Турн ударяє мечем – меч ламається об щит, викований Вулканом. Еней ударяє списом – спис пронизує Турну і щит і панцир, він падає, поранений в стегно. Піднявши руку, він говорить: “Ти переміг; царівна – твоя; не прошу пощади для себе, але якщо є в тобі серце – пожалій мене для мого батька: і у тебе адже був Анхис”! Еней зупиняється з піднятим мечем – але тут погляд його падає на пояс і перев’язь Турну, які той зняв з убитого Палланта, недовгого Энеева друга. “Ні, не підеш! Паллант тобі мстить”! – вигукує Еней і пронизує серце супротивника; “і обійняте холодом смертним Тіло покинуло життя і із стогоном до тіней відлітає”. Так кінчається “Енеїда”.