Вірші Володимира Свідзинського і ліричні, і чуттєві, і витончені.
Володимир Свідзинський вірші
О дивна мить! Мов крізь
кораль намиста,
Крізь тебе нитка
часу переходить,
То золота, то чорна,
то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема.
Уста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.
Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст – а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згоряє безнастанно
На сонячнім престолі, а проте
Стоїть на нім од віку і до віку!
Моє “тепер”! Ти ж і тоді було,
Коли я цілував кохане тіло,
І нині є, коли в землі глибокій
До нього смерть устами припадає.
Ти – день і ніч, початок і кінець.
Стріла й мета, весна і зов’явання.
В тобі шукав я і в тобі знаходжу,
В тобі був юний і в тобі старію.
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,
Крізь тебе нитка часу переходить,
То золота, то чорна, то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема. Вуста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.
Ось я веду про тебе пісню цю:
Ще звук не вмер, а ти уже навіки
Відбігла від народження його,
Уже ти відокремилась від слова,
Яке я щойно вимовив.
Майбутнє
Тобою стало – й відступило в давнє.
26.Х.1937
Прозорий січень небо розтворив
І знову світло світові явив.
Срібліє обрій в ніжному тумані;
Широко день роздав блискучі грані,
І я дивлюсь – і всі щасливі дні,
Що спопеліли в сонячнім вогні,
Як віяло, таємною рукою
Розгорнене, встають передо мною.
І первісна затаєна любов
На мляве серце напливає знов.
Над паростком, над весняним потоком
Схиляюся і плачу одиноко…
Хто погубив його? Чия рука?
Незаймано пливе Дунай-ріка.
Де ж огнище на мрійному смерканні?
Де постать мила в білому убранні?
1937
* * *
– Невже ми вийшли з пітьми книжок?
Де ми з тобою, де?
– Під парасолькою в парк ідем,
Навколо крутить сніжок.
Парк і сніг на багато гін,
Ти –
праворуч уклін,
Я –
ліворуч уклін,
Шум обтягає верхівки ялин.
– О, тепер нам надовго печаль!
Ні зорі розписна емаль,
Ні поширена світлом даль…
– Правда, надовго печаль!
– Ах, якби світ, милий світ
Та належав випадком нам –
Художникам і майстрам!
– Що ж би діялось? Дай одвіт.
– Не згасав би так швидко наряд
весни і літа, о ні!
Верховець на строкатім коні,
Не сваволив би листопад.
– Та одначе була б зима?
– Я гадаю… була б.
І зима,
І місто в снігу, і даль,
Обтулена млою, і жаль…
Ну, і ти, і шубка твоя,
І ліворуч від шубки я.
– То, як бачу, – віддай же поклін, –
Не зайшло б особливих змін.
А тепер ми з тобою де?
– Під парасолею в парк ідем.
Тільки ти на дугасті вії
Падати снігові не давай.
Одганяй його помахом віяла,
Платівками віяла одбивай.
1934
У завулку вузькому
Тонко мгліє туман;
Тінь високого дому
Полонила майдан.
Наближає смеркання,
Мовкне вітер-казкар…
Холодок зов’явання
Обіймає бульвар.
Сяє захід святочний,
Мов цвіте оболонь;
У кав’ярні молочний
Розпустився вогонь.
Ніжним полум’ям канна
Серед скверу горить.
Мить життя несказанна
Невідчутно летить.
9.Х.1940
Відійшла ти з померхлого світу
В тайну західних меж,
І розвіяв вечірній вітер
Пахноту твоїх чистих одеж.
І спочило місячне сяйво
На пониклім колоссі вночі,
Як голівка твоя русява
Спочивала мені на плечі.
Десь струмиться в незнаній країні
Огневої ріки течія.
Прийде час, і забуду в пустині
Милий голос, кохане ім’я.
Вийду з кола твого золотого.
Та не згасять ніколи роки
Зорнє світло круг серця мойого,
Слід небесний твоєї руки.
Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.
До дому, дому
Садами в’ється дорога…
Як твої очі
Юно світились.
Іду садами,
А пам’ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.
Як дощу мигтіння прозоре
Поглинає глуха трава,
Так щомить розпадається зоряно,
Розсипається сіть життьова.
І світліє, росте, розсипаючись,
І густішає кожну мить.
Підіймаючись, розхиляючись,
Тисячоцвітно тремтить.
Ще леліємо, друзі, ще світимся
Хитким, тріпотливим огнем.
Сіть здригнеться – і ми посиплемся
І, як бризки в траві, пропадем.
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.
Я став край берега. Мій човен
Лежав спокійно на воді.
Десь сонце сходило тоді,
Ростучим блиском світ був повен.
І день, зродившись, розкривав
Дзвінчасті трубочки повою*,
Що нерозривною стіною
Противний берег облягав.
Вони були і під водою,
Там рясно відсвіт їх лежав.
З укоса чапля пролетіла,
Вуж в’юнко переплив ріку:
Золотогранна, на листку
Край мене капля тріпотіла.
І милий Тясьмин струнко біг,
З веселим лепетом привіту
Туди, де встало сонце світу;
І, як дитя, петрів батіг
Дивився просто в очі літу
І надивитися не міг.
2.III.1940
——-
* Повій – рослина
* * *
Що дивного, що вулиця пуста,
Що вечорами не співає молодь?
Вікно, як муром, льодом зароста,
Ручайних вод зав’язано уста,
І потоптом бреде по полю холод.
І звечора на тверді темно-синій
Нема моєї зірки між зірок,
Немов і там був ураган осінній
Та й повалив блискучий теремок.
Діл зникав у темряві вечірній,
Іній густо одягав сади.
Від криниці по тропі нагірній
Ти ішла з коновкою води.
Я сказав тобі слова привіту.
Темний був твій погляд і німий.
Лиш світився променем розбитим
У коновці місяць молодий.
1926
Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п’янкий.
Не буду як лист деревний,
Ні як травинка, позбавлена слова,
А буду як сонний граніт
Над гомоном вод невпокійних.
Замкнуся в мовчанні важкім.
Зіллюсь з невиразною мислю
В великім усім…
Буду як сонний граніт.
* * *
Снився білий рукав –
Яблуні цвіт…
Темна доріжка,
Росяний холод.
Снилась крайка* жарка –
Рання зоря,
В вітах дзвеніла
Очеретянка.
Снилась радість мені –
Юна любов.
Росяний холод,
Цвіт яблуневий.
__________
* Крайка – пруг, жіночий пояс
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.
Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.
Стало тяжко нести мені час.
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук.
Стало тяжко нести мені час.
Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті.
Усе вмирає, ладо моє.
Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.
1932
Луска морозу сріблить вікно.
Марний смуток облиш.
Пий в самоті вино.
Там, над озером, мерзне комиш.
День іде, ніч іде –
Він жде.
На лузі, на березі
Буде сонце метати стіг,
Буде спливатися рибка
Комишеві до ніг.
Здригнуться пера вітрових крил –
Віялом бистрих стріл
Так і відбризне пріч.
Ніч.
Платівки снігу глушать вікно.
Пий вино.
16.ХІ.1931
* * *
Такі ночі, так сяють дні –
Коли б же не тоскно мені,
Не смутно бути мені!
Стою перед світом на ганку,
Одно благаю: “Спи, світанку,
В соснових дуплах! Подрімай,
Блискуча змійко нерозвита,
В таємних похоронках літа”.
От же ні!
Одрізнився од темряви ясен, –
Ясен – сокіл між деревом, –
Одрізнилася бабка,
Голубка між травами.
День зіходить… колишній друг.
Я виходжу на світлий луг.
Я співаю – луг сумно звучить,
Срібноверхий двірок стоїть.
Там свічі, вино, цвіти.
Та, отруєний ядом краси,
Все ж не багну я увійти.
Я вступаю в великі ліси.
Косогором дерева ідуть,
Розкриту труну несуть.
На дні вповивала пусті,
На віку навісочки золоті.
Навіщо навісочки ті?
Повнить шум верховину густу:
“На забаву, на втіху пусту,
Як твої приреченні пісні
На твоїй невблаганній путі –
Лиш окраси, оздоби пусті,
Ті ж навісочки на труні”.
1934
* * *
Лагідно шумлять айланти,
Рясно блищать оливи.
На човен,
мона Фіоре!
Ми будем сьогодні щасливі.
Ви занурите в море руку,
І буде вода під нами
Крізь ваші пальці тоненькі
Жебоніти трьома струмками.
А на морі ні вітру, ні хвилі –
Тільки стрічка від капелюшка
Буде ластитись і звиватись
Коло ніжного вушка.
Ми будем співати, мона Фіоре,
Ви – про рідну країну,
Про діву Марію, про сині гори,
А ще про любов до загину.
А я про вінок пав’яний,
Дарунок юнацького віку,
Що вітер, зірвавши з мене,
Замчав на безодню велику.
А коли б нахопилася буря,
То не страхайтесь, мона Фіоре.
Уявлені речі в воді не тонуть,
Та й вас не поглине море.
Ви нічим не рискуєте, мила моно,
А як боїтеся риску,
То залишайтесь. А я покличу
Мадонну Аморориску.
Ні, ні, я не зрадник, неправда.
Несправедливі ваші докори.
А тільки тоскно самому бути,
Коли так осяяне море.
Ви не знаєте, мила моно,
Як пусто у мене в домі старім.
Вінок мій у морі, в воді глибокій,
Мелькає,
як сизий дим.
Ви не знаєте, як жорстоко
Вростав в серце старий бур’ян.
Вінок мій у морі, в воді глибокій,
Лежить, як осінній туман.
1935
* * *
Роздумно, важко ступали коні.
Ти лежала високо і спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє сонце,
Ліворуч липи сяяли цвітом.
До звуків музики, тяжких, як залізо,
Свій легкий голос іволга приєднала,
І мої сльози падали на дорогу.
І так прийшли ми в дивне посілля,
Дивне посілля, де жодного дому.
Ніде не видно високих вікон,
А тільки віти шумлять і віють.
Музика змовкла. Завмерло світло.
Тебе піднесли, тебе опустили,
І я цілував твою тиху руку…
Коли перестав мигтіти заступ,
На горбик поклали вінок із клена,
А в узголів’я вінок сосновий.
Зітхнуло сонце. Повіяв подих
Тиші великої.
13.VIII.1933
* * *
О. С-кому
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам.
Наш світлий день замовк і одійшов.
Над нами смерть склонилася. А там,
На сході нашому, зоря сіяє знов.
Нехай вона зоріє молодим,
Як нам колись. А ми – добича тьми.
О брате мій, востаннє спом’янім,
Як золотились ми.
Умруть і небо, і земля,
Замовкнуть голоси природи,
І, набігаючи здаля,
Не будуть плюскотати води.
Все, що росте, зоріє, пахне,
Безмовний холод пожере,
І злоба без людей зачахне,
І смерть без здобичі помре.
Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий!
Твоє не стихне трембітання;
Ти в мороку, серед руїн,
Луною давнього змагання
Все повторятимеш один
Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих,
І скарги, і прокльони їх.
17.Х.1940