“Вогник далеко в степу” характеристика героїв та повісті Григора Тютюника викладена в цій статті.
“Вогник далеко в степу” характеристика
“Вогник далеко в степу” – змальовує тяжкі перші повоєнні роки. Повість написана від першої особи – головного героя Павла, що поглиблює психологізм твору. Просто і невимушено письменник розкриває велич душі і юного оповідача, і його мачухи, тітки Ялосовети, яка вийшла заміж за вдівця із сином за місяць до війни, сама овдовіла, але хоче поставити на ноги Павла. Краса душі майстра, наставника 5-ї групи ремісничого училища, куди вступив Павло, виявляється в епізоді першого завдання, що виконали хлопці. Вони виготовили лопати – найпотрібніший інструмент у роки відбудови спаленого і розореного господарства.
Правдиво змальовуючи життя п’ятнадцятирічних підлітків, Тютюнник не оминає тему першого кохання: Павло разом із друзями ходять на вечорниці. У хлопця закохана Маня, але він по-дитячому сором’язливо боїться цього першого почуття. Драматичність ситуації була типовою для повоєнних літ – дорослі дівчата прагнули вийти заміж, але їх ровесники полягли на фронтах. Тож і виходило, що не хлопці упадали за дівчатами, а навпаки, ще й женихи були молодші років на
чотири-п’ять.
Труднощі повоєнного життя розкриваються з перших сторінок повісті. Коли Павла з першого разу не взяли до ремісничого училища, тітка гірко плакала: “А їсти що? Хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану”. Другого дня сама повела пасинка до директора училища: “Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу “вкинуло бомбою в річку”, що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже… А я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п’ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково від того, що тітка Ялосовета розказує все про нас – хоч воно й правда – та ще й підхвалює мене:
– Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки…” .
День змінювався іншим днем, хлопці здобували робочі професії, але незмінним залишалося одне – їхня дружба. Павлентій товаришував із трьома Василями – Силкою, Оборою і Кібкалом. Вони жили в одному селі, щодня ходили по вісімнадцять кілометрів до училища і додому: “Дорогу до райцентру ми поділили на станції. /…/ З цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнеш дійти до першої, а вже і другу видно”. Кібкало серед хлопців найзаможніший: у нього є і чоботи на зиму, і валянки, і сумка для зошитів. Але він і найжадібніший: їсть потихеньку він інших, “по-курячому нахиливши голову” до сумки. Одного разу хлопці спробували вкрасти абрикос у діда Штокала. Скупішої жінки, ніж баба Штокалка, у селі не було. Поки юні горе-злодії чекали у засідці, дід сам пригостив їх смачними плодами і відчув справжній смак, поділившись із дітьми: “Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були” .
Працьовитість і дружба – головні засади життя юних персонажів повісті. Але одного разу стався випадок, що довів і мужність Павла. Узимку він звично йшов у райцентр, коли шлях йому заступив вовк. У цій ситуації виявилася кмітливість хлопця: його виручила машина, що їхала дорогою. Він встиг догнати її і вчепитися у гак, а потім залізти у кузов. Рятівником виявився давній ворог друзів – шофер на прізвисько Фріц. Але він і не думав допомагати дітям: “– Я вас візьму-у… Ви в мене покатаєтесь! – сказав Фріц якимось звірячим голосом”. Фріц мало не вбив Павла: “І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку”. І цей епізод сприяв зміцненню дружби між дитбудинківцями і сільськими хлопцями. Горді й незалежні сироти трималися осторонь від місцевих хлопчаків. А пригода з Павлом, що мало не скінчилася трагедією, поєднала їх: “– Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. – Зробимо, товаришу майстер, – сказав Гришуха, ніби аж весело. – Од нас не втече”.
Окраєць хліба, протягнений Гришухою, означав набагато більше від слів.
Назву повісті можна інтерпретувати так: вогник – це символ майбутнього життя хлопців, надії на щастя. Він поки що “далеко в степу”, але своїм чесним і безкомпромісним життям, працею, дружбою вони щодня потроху наближають його.
В одному із записників Тютюнника є такий висновок: “Найвища наука життя – мудрість, а найвища мудрість – бути добрим”, “Я люблю стареньких і малих – і тих, і тих за мудрість і доброту”. Герої Григора Тютюнника не лише несуть у своїй душі вогонь добра (ще одне символічне значення назви повісті), але й щедро діляться ним із навколишнім світом. Для них добро у всіх багатоманітних проявах – головний моральний імператив буття. Таким був і Григір Тютюнник – письменник і людина.