Географічне "закриття"


Не думайте, що в процесі вивчення таємниць нашої планети відбуваються лише географічні відкриття. Трапляються, і досить часто, і географічне "закриття", що для науки також є досягненням і відкриттям. Звернемося до географічної карти. До недавнього часу, змальовує на спеціальних картах дно Атлантичного океану, в районі між островом Гренландія і архіпелагом Шпіцберген, океанографи наносили великий хребет, так званий Поріг Нансена. Тепер тут зроблено виправлення, оскільки експедиція з колишнього СРСР, досліджуючи на судні "Лена" дно в цьому районі, не виявила жодного гірського хребта. Правда, подекуди ехолоти вказали вченим на окремі досить значні підводні гори, але між ними були виявлені і широкі "протоки" з поглибленнями понад 3000 м. Таким чином підводний Поріг Нансена, про існування якого багато років стверджували географи, був остаточно і назавжди "закритий".

Але, напевно, більш всього географічне "закриття" відбувається біля берегів Антарктиди. Час від часу від шостого материка відриваються величезні айсберги — плаваючі острови, такі ж, як наші арктичні, але значно великі. Деякі з цих мандрівних водосховищ за змістом води значно перевищують річний стік, наприклад, Дніпра або навіть Волги!

Учені підрахували, що крижані береги південного материка поступово зміщуються на північ з швидкістю від 50 до 500, а то і до 2000 м за рік. Це неминуче наводить до постійної зміни береговій лінії Антарктиди.

Так, наприклад, на величезному айсбергу недавно поплили в океан мис Еймері, бухти Торехавн, Еванса і Інграм. Зникли затоки Маккензі і Прюдс. Замість них виникла одна велика затока. Якби видатний норвезький дослідник Р. Амудсен знову висадився на березі крижаного материка, він би не знайшов Китової бухти, де розміщувалася база експедиції Фрам-хейн, звідки він попрямував до Південного полюса і першим досяг його. Виявляється, ця частина берега ще в 1940 р. відплила разом з великим айсбергом на північ. На початку 1963 р. на залишки цього плавучого острова наткнувся один з американських кораблів в морі Роса на відстані близько 500 км. від берега. Так само великий півострів Челюскінців, відкритий радянською антарктичною експедицією в 1956 р., весь час змінюючись, відірвався нарешті в 1964 р. від материка, перетворився на острів площею 5000 кв. км., і погойдуючись, як корабель, повільно поплив по волі течій на північ, аби безслідно розтанути в теплих водах тропічної частини Індійського океану. А в 1959 р. росіяни учені "закрили" острови Мейсис-Айленд і Суейнс-Айленд, відкриті англійським капітаном Суейнсом ще в 1800 р. на 59 гр. ю. ш. і 90 гр. з. д. Як виявилося, це теж були айсберги. Закрити їм припало навіть вулкан Сьоволд заввишки понад 3000 м, який зображався на всіх норвезьких і американських картах на материку поблизу льодовика Еймері. А в 1982 р. кругосвітня експедиція слідами першої російської експедиції Ф. Ф. Беллінсгаузена и М. П. Лазарева встановила, що відомі острови Терра-Нова виявилися всього лише великими крижинами, які раптом "знялися з якоря" і пішли подорожувати по океану, подібно до Землі Кларі, свого часу відкритою французьким мореплавцем Дюпон-Дюрвілем. А в 1987 р. був виявлений новий значний айсберг розмірами 134 на 37 км., відділення якого знов викликало помітну зміну береговій лінії в районі морить Роса. Згідно зробленим підрахункам кількості води, що міститься в цій громадині, з лишком вистачило б для постійного постачання такого міста як Київ протягом 2100(!) років.

Але найбільший айсберг зареєстрований в 1951 р. в південній частині Тихого океану. Його розміри складали 97 на 335 км. За своєю площею він був декілька менше Молдови, але більше Вірменії. Зростання числа айсбергів гігантських розмірів, що відділяються, на думку ряду учених, свідчить про потепління, що відбувається на Землі.

Не думайте, що географічне "закриття" відбувається лише у високих широтах. Зрідка зустрічаються вони і в давно досліджених районах. Так, наприклад, не знайдете ви тепер на географічних картах островів Ган-гес, які були відкриті в XVII ст. іспанськими мореплавцями. Під час однієї з експедицій в Тихому океані іспанці відкрили острови Ідху, Бонін і Волькано. Повертаючись назад, мандрівники побачили ті ж острови, як то кажуть, в іншому ракурсі, не взнавши їх, помилково визначили географічні координати їх місцезнаходження (приблизно 31 гр. с. ш. і 156 гр. ст д.) і далечіні ним інша назва: острови Гангес. Ось так майже 300 років і кочували ці неіснуючі острови з однієї географічної карти на іншу, поки в 1965 р. радянські дослідники не "закрили" їх.

Подібні випадки не самотні. Навіть на сучасних детальних географічних картах, виданих у Великобританії, можна ще знайти острови, поряд з якими коштують позначення "ПС" або "СС", тобто "положення сумнівне" або "існування сумнівне".

Деякі з відкритих колись островів як би грають в піжмурки впродовж сотень років. Прикладом такого острова є розташований в південній частині Атлантичного океану поблизу Антарктиди самотній острів Буве, який теоретично належить Норвегії. Саме теоретично, оскільки цей вулканічний острів, завжди оповитий непроглядним туманом, майже повністю скутий льодом. Він був відкритий в 1739 р. французьким капітаном Буве. Але коли через декілька десятиліть в цих водах побував відомий англійський мореплавець Джеймс Кук, він не знайшов тут жодного клаптика землі і виразив упевненість, що його попередник наніс на карту айсберг, яких багато плаває в цих водах. Майже через 200 років капітан англійської китобійної шхуни Ліндсей випадково натрапив на острів, який як би виплив йому назустріч з туману, і назвав його своїм ім’ям. Можете собі представити, як було його розчарування, коли він незабаром взнав, що це був острів Буве.

Але незабаром про це повторне відкриття острова Буве забули, і англійський капітан Норріс, що пропливав в цих водах, зустрівши його на своїй дорозі, назвав цей острів Ліверпулем, теж вважаючи його нововідкритим. Одночасно він побачив тут ще один острів, якому привласнив ім’я Томпсона.

Цікаво, що в 1893 р. існування двох островів підтвердив і американець Фуллер, але через п’ять років моряки з німецького корабля "Вальдівія" знайшли тут лише самотній острів Буве. Що ж до острова Томпсона, позначеного "на всяк випадок" на всіх детальних англійських морських картах, то його не знайшли до цих пір.

Багато неприємностей не лише географам, але і урядам окремих країн заподіюють вулканічні острови, що утворюються під час вивержень підводних вулканів. Вони, як правило, незабаром зникають, аби через деякий час з’явитися знов. Трапляється, відкриють мореплавці такий острів, нанесуть на карту, піднімуть прапор своєї країни, а наступного року його немає і в помині. Тому так само народжені острови постійно викликають плутанину, а інколи і наводять до міжнародних ускладнень.

Так, в Середземному морі між островом Сіцілія і африканським побережжям 13 липня 1831 р. раптово виникла нова земля, що отримала назву острів Юлії. Природно, із-за зручного географічного положення новоявлений острів став об’єктом дипломатичного конфлікту між Італією і Великобританією. Кожна країна вважала Юлію своєю землею. Але доки продовжувалися дискусії, острів… розмило морем. Втім, після цього він виникав і знову зникав ще кілька разів і весь час під іншою назвою.

Неодноразово з’являвся, а потім зникав і вулканічний острів Іоана Богослова в морі Берінга. Перший раз він був відмічений в 1796 р. Незабаром сильний прибій знищив його. Але і після цього острів показувався над морем неодноразово. Подібною "поведінкою" відрізнявся і острів Фаль-кон в Тихому океані.

У 1935 р. одна японська фірма продала американському тресту землю на декількох невеликих островах що належав тоді Японії Каролінського архіпелагу. Американці хотіли створити там плантації тропічних культур. Проте, коли навантажене посівним матеріалом судно відправилося до островів, їх не виявилося. Як з’ясувалося, поки оформляли документи, ці острови поглинув океан.

28 вересня 1957 р., під час виверження підводного вулкана в групі Азорських островів, що належать Португалії, з’явився новий острів, але через місяць він зник під морськими хвилями. Можливо така ж доля чекає і острів Сурсей, який виник поблизу Ісландії в кінці 1963 р., або зовсім молодий острів Фукута-Куїлоба, що з’явився на світ біля берегів Японії в січні 1986 р. Поки він має 650 м в довжину, 450 м завширшки і підноситься над рівнем моря на 12 м.

А в липні 1992 р. в Алеутському архіпелазі виник новий острів завдовжки близько 1,5 км. і заввишки в 100 м.

Напевно, багато хто з вас читав роман Жюля Верна "Дивні пригоди дядечка Антіфера", в якому великий письменник майстрово використовував географічну непосидючість вулканічних островів. А в романі "Таємничий острів" також увлекательно описав зникнення острова Аврама Лінкольна, прообразом якого був острів Кракатау. Велика частина його злетіла на повітря в результаті вибуху вулкана в 1883 р.