Леся Українка “Бояриня” характеристика Оксани
Оксана – дiвчина, яка дуже любить природу: їй подобається вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєї країни:
Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi.
Оксана пишається тим, що вона народилася в Українi, тим, що вона українка. Раптом вона зустрiчає Степана, який приїхав із Москви на Україну
Оксана покохала молодого козака Степана, який був на службі у цаpя в Москві. З часом з козака він став бояpином. Після одpуження вона їде з чоловіком до Москви, де життя Оксани стало нестерпним. Весела, моторна, вона і справді почуває себе щасливою, та з часом усвідомлює, що опинилась у неволі, як пташина у клітці. Оксана дуже тужила за рідним краєм, вона не в змозі була знести приниження, яке відчувала, як українка, в Москві. І тому вона смертельно захворіла. Під час життя на чужині вона внутpішньо пpотистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. Вона не може спpийняти pосійського одягу( “той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса!”) Оскільки дівчина звикла до свого рідного – українського. Не можна дівчині й було самій ходити, не можна “з чоловіками жіноцтву пpибувати пpи бесіді”, тоді як в Укpаїні жінка була в пошані. Hе могла зpозуміти Оксана й того, що молодь побиpається чеpез сваху. Обуpює її “поцілуйний обpяд”. Чому вона саме повинна була цілувати бояр, які приходили до них у гості? Це взагалі не вкладувалося в її маленькій голівці. Дивує героїню й те, що не чути співу у Московщині. Адже на Україні дівчата звикли збиратися увечері разом після тяжкої щоденної роботи і співати пісень. А ще до них часто приходили хлопці. І їм було весело і хороше. А тут? Чужі для неї традиції, обряди. І вона не хоче їх сприйняти, багато чого вона взагалі не розуміє. Дівчина хоче до себе додому, на свою рідну Батьківщину, на рідну Україну. В Україні де не ступи – там почуєш пісню, а тут – хіба що серед п’яної молоді. Українські дівчата та жінки – чепурні та жартівливі, спритні до всього, відважні: чи слово сміливе сказати, чи круто обійтися з тим, хто цього заслуговує. Тут же “якась неволя бусурменська”: не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Тільки й того “права”, що чоловікам до “горниці” частування внести. Вона називає себе невільницею, а Московщину – тюpмою:
А що ж? Хіба я тут не як татаpка?
Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану, мов ханові?
Скpізь палі, канчуки… Холопів пpодають…Чим не татаpи?
Тpагічна доля Оксани:
Я гину, в’яну, жити так не можу…
Чим довше Оксана живе в Москвi, чим краще пiзнає чоловiка та його обов’язки на службi, тим огиднiша стає для неї Москва. Оксана не розумiє, як можна цiлувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловiка поступово змiнюється розчаруванням. Вона розумiє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращити матерiальне становище своєї родини, але це не пiдвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усi свої не лише нацiональнi, а й людськi якостi, свою гiднiсть i гордiсть:
Ба знаєш, як то кажуть:
“Скачи, враже, як пан накаже!”
Постiйно думаючи, як збагатитися, Степан зовсiм не придiляє уваги Оксанi, їхнi почуття зникають.
Оксана намагалася допомогати чоловiковi, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Україну, проте її зусилля нiчого не дали. Степан вважав, що в нього все є, вiн вважав себе щасливою людиною, але не розумiв, що вiн занапастив свою душу, занапастив себе й Оксану.
Оксана, дочка шляхетного козацького роду, не обділена ні розумом, ні вродою, ані волею, не могла і не хотіла приймати таке життя. Та навіть не це гнітило молоду жінку найбільше: вона бачила, як принижують та зневажають тут її краян, як на царську потіху витанцьовують гопака на всіляких учтах нащадки славного колись козацького воїнства, і чоловік її, Степан, серед них. Він серед блазнів “холопом Стьопкою себе взиває, та руки цілує, як невільник”. Вражає образ Степана, який хоч і був українцем, але щоб залишатися на своєму місці, повинен був дотримуватися московських звичаїв. Степан боїться, що його покарають, якщо він виступить проти утисків України. А це вже схоже на зраду рідної землі. Українська дівчина Оксана, вихована на волі, маючи вільну вдачу, повинна проводити дні й ночі у теремі, бо вийшла заміж за московського боярина. Оксані дуже боляче на це дивитися, боляче від того, що вона не може допомогти навіть своїм подругам. Вона повинна перебувати саме тут, де їй зовсім не мило.
Не такою уявляла Оксана собі Москву. Їй і на думку не спадало, що тут існує справжнє рабство, що людей не вважають за людей, особливо це стосується жінок. Хіба не дивина, що не можна піти в гай поспівати чи спокійно відвідати подруг, чи поспілкуватися зі своїм коханим до одруження, а не під час його? Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, вишиваними сорочками. А головне – зі своєю волею, яку, правда, вже хоче відібрати Москва. Оксана прагне цього не допустити, бо розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити у неволі під будь-чиїм ярмом. Як не може і вона сама. Тому і намовляє свого чоловіка Степана втікати з набридлої Московщини у Польшу чи на Волощину.
Оксана, живучи далеко від рідного краю, тяжко переживає поразку Дорошенка: “Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги”. Вона раптом зрозуміла, що, впустивши до серця кохання і піддавшись його чарам, ставши дружиною царського слуги, переступила певну межу. Оксана дорікає чоловікові: “Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні”. Проте Степан переконує дружину, що батьківщині можна прислужитись і в Москві, заступаючись за Україну перед царем.
Думка про поневолення рідного краю не дає Оксані спокою. Вона сприймає своє безталання через призму загальнонародного нещастя.
Образ вродливої Оксани, яка марніє в неволі, перегукується з образом занапащеної України, сплюндрованої не тільки ворогами, а й “московськими посіпаками”. Останній славний гетьман – і той, попри всю палкість вдачі, незважаючи на свою безмежну любов до України, не зміг відвоювати її незалежність. І їдуть на службу до Москви за соболями та кармазинами, за кар’єрою та привілеями нащадки славного козацького роду. У цьому – найбільша трагедія рідного краю. Колись квітуча Україна “гине, в’яне”, бо “се правда, не ростуть квітки в темниці”. Постійний страх не дозволяє Степанові приймати у домі земляків з України, він забороняє дружині посилати гостинці батькам, щоб не викликати гніву своїх панів.
Із розпачем Оксана вигукує:
…Чи довго нам ще мучитися так?
Невже й загинемоу сій неволі?
Та ні, це не “полонянка” Оксана запитує, це волає сама “невільниця – Україна”, принижена, зневажена. Де ж ви, мужні і відважні козаки, чом не піднімете мечів, що випали з рук ваших старих батьків, і не порятуєте свою землю? І кинув клич Дорошенко: “До зброї!” Та мало хто почув його, бо поглухли оті Степани по московських землях, танцюючи під дзвін червінців із царської казни, втратили честь, гідність, людську подобу. І страждає Оксана на чужині, подумки надсилає вісточку до рідних:… сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай! Пізно вертатись у рідну землю. Сором палить її душу, бо коли батьківська земля впивалась кров’ю борців за волю, вона залишалась зі своїми ворогами, спостерігаючи, як руки її чоловіка вкривались “іржею” бездіяльності. Тому й обурюють її слова Степана про те, що спокій вже в Україні, “утихомирилось”: Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по твоєму – ота руїна? Руїною стала й душа Оксани. “Тугою за Батьківщиною” зветься її хвороба. А хіба є ліки від неї? Ні, тому й гине жінка. Горе Степана – це трагедія нашого народу, що втратив гідність, покірно прийняв рабство. Шкода, що пізно зрозумів своє нещастя: Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…
Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною країною, мрiяла повернутись, але не змогла: їй було соромно перед Україною, перед народом. Коли на Українi була жорстока боротьба, вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди-небудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила, вона подивиться в очi українцям, якi захищали свою батькiвщину, ризикуючи власним життям, її сумлiння не дозволило зробити їй те, про що вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась.
У драмi “Бояриня” Леся Українка порiвнює образ Оксани з образом України. Україна була вiльною та щасливою, але її пiдкорила Москва, зробивши з неї велику руїну. Так само й Оксана в’яне й марнiє на чужинi, в неволi. Розлучившись із рiдною країною, Оксана захворiла не лише фiзично, а й духовно.