Історія освоєння Арктики останніми роками збагатилася новими географічними маршрутами, прокладеними молодими ентузіастами. Вперше в світі відважна сімка спортсменів-лижників, учасників високоширотної експедиції газети "Комсомольська правда" на чолі з Дмитром Шпаро стартувала 16 березня 1979 р. з острова Генрієти в групі Новосибірських островів, а 31 травня досягла Північного полюса. За 76 днів було здолано 1500 км. важкої дороги по льодах з їх торосами, небезпечними тріщинами і разводьями в умовах постійної холоднечі. Адже ще відомий завойовник Південного полюса норвезький дослідник Руал Амундсен сказав, що "людина може звикнути до всього, але не до холоду". Під час експедиції групи Д. Шпаро найбільш низька температура повітря досягала – 45 гр.З, а найбільш висока – 10 гр.З.
Але особливо важкими були останні кілометри дороги, і не стільки тому, що сміливці вибивалися з останніх сил, скільки із-за густого непроглядного туману, яким Арктика зустріла їх на підступах до самого полюса, як би намагаючись "заховати" його і ще раз перевірити стійкість і мужність мандрівників. Це обставина, звичайно, додала їм труднощів. Адже на відміну від Південного полюса, який, як відомо, розташований на материку Антарктида і позначений особливим стовпчиком, північний його побратим знаходиться прямо серед океану над глибиною понад 4 км. Звичайно ж жодного стовпчика на льодах, що постійно дрейфують, немає, оскільки за всього бажання пробути довго на полюсі неможливо: лід весь час рухається. Визначити ж географічне положення полюса можна лише за допомогою Сонця. Тому в тумані мандрівники навіть прошли було цю символічну точку вершини нашої планети, і лише сонячний промінь, що раптово з’явився, дозволив її визначити.
Так відважні мандрівники – Д. Шпаро, Ю. Хмельовський, Ст Леденев, А. Мірошників, Ст Рахманов, В. Давідов и В. Шишкарев, здолавши всі перешкоди, вперше на лижах досягли точки Північного полюса. Вони виконали великий об’єм наукової роботи і внесли значний вклад до скарбниці наших знань про Арктику, про умови життя людини в незвично суворих її умовах.
Видатний мандрівник норвезький вчений Тур Хейердал, кажучи про значення цієї експедиції, відзначив: "Те, що зробили Шпаро і його товариші, займе почесне місце в історії дослідження і підкорення Арктики".
Зимою 1986 р. група Д. Шпаро здійснила новий безприкладний лижний перехід по льодах Льодовитого океану. Цього разу з 29 січня по 7 березня тобто всього за 38 днів в пітьмі полярної ночі сміливці прошли відстань більш ніж 700 км., яке розділяло тоді станції, що дрейфували, "Північний полюс 26" і "Північний полюс 27". Вони пересікли так званий Полюс відносної недоступності – умовну крапку, яка вважається рівновіддаленої від всіх найпівнічніших точок материків Євразії і Північної Америки. Розташована вона в центрі обширної важкодоступної області в 1300 км. на північний схід від найближчої до неї землі острова Врангеля.
Навряд чи потрібно говорити, що це був погано досліджений район, про який серед учених тривалий час велися спори. Одні з них твердили, що тут знаходиться невідома Земля Гарісса, подібність міфічної Землі Санникова, інші – що тут повністю відсутнє яке-небудь життя, треті, що, навпаки, на Землі Гарісса існує життя. Лише у квітні 1941 р. відомий льотчик І. Черевічний тричі зробив безприкладні посадки свого літака в цьому районі прямо на крижане поле, встановивши, що жодної землі тут немає. Подальші дослідження цієї області перервала Велика Вітчизняна війна.
І ось через 45 років обширний район, прилеглий до Полюса недоступності, в складних умовах полярної ночі при сильній холоднечі, долаючи на дорозі багаточисельні замасковані снігом розводдя і тріщини, пересікла зі сходу на захід експедиція Д. Шпаро.
"Полюс недоступності став доступним, – оголосили сміливці по своїй радіостанції 15 лютого. – Його координати 84 гр. с.ш. і 175 гр. з.д". Після короткого передиху відважні дослідники рушили до кінцевого пункту свого маршруту – станції "Північний полюс 27", якого досягли 7 березня. Отже, 11 сміливих ще раз довели, що тривалі переходи по льодах, що дрейфують, в самому серці Арктики, після відповідної підготовки, можливі у будь-який час роки. У історію освоєння Півночі вписана ще одна географічна сторінка.
А в 1988 р. Д. Шпаро на чолі групи російських і канадських лижників здійснив ще один незвичайний, цього разу найпротяжніший, трансарктичний супермарафон від берегів Росії через Північний полюс до берегів Канади. Після тривалих тренувань для визначення остаточного складу інтернаціональна група з 9 росіян і 4 канадських лижників на чолі з Д. Шпаро покинула мис Арктичний на острові Середній в групі Новосибірських островів і рушила в безприкладний трансарктичний перехід до канадського мису Колумбію на острові Елсміра. Вперше їм належало здолати понад 1800 км. крижаної пустелі.
До складу групи цього разу входило 13 чоловік: лікар Максвелл Бакстон, інженер Олександр Беляєв, інженер Річард Вебер, священик Лоуренс Декстер, художник Федір Конюхов, науковець Володимир Леденев, лікар Михайло Малахов, інженери Анатолій Мельников і Анатолій Федяков, математик Юрій Хмельовський, програміст Крістофор Хеллоуей, робочий Василь Шишкарев і викладач Московського інституту сталі і сплавів Дмитро Шпаро.
Так почалося "спорудження" полярного моста між Євроазіатським і Північноамериканським континентами, між колишнім СРСР і Канадою. В кожного за плечима був безрозмірний рюкзак вагою більше 50 кг До того ж сувора північна погода вже з перших днів походу продемонструвала всю свою "красу". Спочатку крутила безпросвітна арктична заметіль, а потім встановилася сонячна погода з морозами за 30 гр.З і "свіжим" попутним вітерцем, що підганяє в спину. Час від часу доводилося долати багаточисельні тороси. 25 квітня сміливці досягли проміжного рубежу – Північного географічного полюса, де їм організували теплу урочисту зустріч багаточисельні представники громадськості, що прилетіли сюди. Природно, на такій майже півторамісячній важкій дорозі не обійшлося без труднощів: ламалися лижі, дехто був обморожений… але температура піднялася до -15 гр.З.
На полюсі відбувся мітинг, після чого за сталою традицією, взявшись за руки, всі пустилися в "кругосвітню подорож" довкола земної осі. З літака АН-74 на парашуті була скинута коробка з "Київським" тортом і кольорами.
У обігу учасників трансарктичної експедиції до людей Землі говорилося: "Ми представляємо різні країни, різні народи, різні політичні системи… Але нас об’єднує загальна мета. У нас один намет, ми їмо одну їжу, піддаємося одним і тим же труднощам, прокладаємо одну лижню. У нас одна загальна мета: з’єднати дорогої дружби два континенти, дві країни – Росія і Канада. Ми на Північному полюсі. Хай ця чудова крапка завжди об’єднує, а не розділяє людей, об’єднує, а не роз’єднує країни. Хай Арктика стане местомом доброї співпраці, і Північний полюс буде полюсом дружби. Хай на Землі торжествує світ".
Після дводенного відпочинку, 29 квітня, відважні мандрівники почали свою дорогу з вершини планети вже на південь, до берегів Канади.
"Йти вам тепер буде легко", – говорили їм в напуття. – "Якщо раніше ви йшли в гору, то тепер – під гору".
Цілий доба світило сонце. Потепліло. Морози не перевищували 10, а інколи навіть 5 гр.З. Зате значно частіше з’являлися ополонки, які потрібно було обходити, а це наводило до несподіванок на маршрутах. До того ж групу зносило дрейфом до заходу і постійно потрібно було вносити корективи, долаючи зайві кілометри.
Коли до Землі залишалося всього лише декілька десятків кілометрів, поступило повідомлення, що попереду широка смуга чистої води. Це загрожувало значними труднощами членам експедиції. Адже у них був лише один аварійно-рятівний човен і невеликий човник. Проте, на щастя, човни не було потрібно – крижані поля зімкнулися, правда, утворивши високі тороси. 1 червня учасники трансарктичного переходу досягли канадського острова Уорд-хантів, що дещо подовжило маршрут, успішно здолавши крижану пустелю.
У оцінці цієї незвичайної експедиції, на наш погляд, багато що можна почати із слів "вперше".
Вперше на одному маршруті пройдено майже дві тисячі кілометрів на лижах по льодах, що дрейфують.
Вперше в історії освоєння людиною Арктики лижня з’єднала два протилежні континенти – Західну і Східну півкулі.
Вперше виконаний унікальний комплекс медичних досліджень за участю наукових центрів двох країн – Росії і Канади.
Серед членів експедиції панували згуртованість, дружба і взаємодопомога, успішно долався мовний бар’єр.
Таким чином, безприкладний лижний перехід з Росії до Канади гідно завершив багатолітні арктичні епопеї, що проводилися на чолі з Д. Шпаро.
Cлавний подвиг здійснили молоді учасники ще однієї полярної трансконтинентальної експедиції. 6 листопада 1982 р. з мису Уелен, що знаходиться на півострові Чукотка, на крайньому сході Євразії на березі Берінг протоки, що розділяє материки Євразії і Північної Америки, на собачих упряжках курсом на захід рушила шестірка мандрівників. Окрім її керівника С. Самойлова, наукового співробітника Уральської філії Академії наук, в неї входили П. Ардєєв, Ю. Борісихин, Ст Коропів, В. Рибін і П. Смолін.
Вперше належало здолати велику дорогу завдовжки в 10 тис. км., рухаючись на захід уздовж арктичних берегів Росії ка самого Мурманська. І все це в умовах суворої арктичної зими з її морозами, часто з шквальними вітрами, до того ж частково в полярну ніч. Проте, час для експедиції був вибраний найкраще. Адже влітку із-за незліченних боліт, озер і річок, позбавлених крижаного покриву, і хмар настирливих і хижих насекомих-гнусов, знаходитися тут, та ще при цьому долати такі великі відстані, було б неможливо. Всюдиходи такої тривалої дороги не витримали б, до того ж знадобився б величезний запас пального. Тому був вибраний найбільш надійний і безвідмовний вигляд транспорту – собачі упряжки. Але як поведуться ці віддані тварини в умовах тривалого постійного руху? Обставини ускладнювалися ще і тим, що типові городяни, члени експедиційного загону, за винятком одного П.Ардєєва, не мали жодного досвіду в управлінні нартами. Але люди і собаки швидко подружилися і добре розуміли один одного. Як повноправні члени експедиції, тварини разом з людьми мужньо долали всі труднощі, які виникали під час незвичайної подорожі.
Значну частину дороги мандрівники прошли пішки, допомагаючи собакам на складних ділянках маршруту тягнути важкі нарти, а коли сніг доходив до грудей, а мороз до – 45 гр.З, рухалися на лижах попереду, прокладаючи дорогу собачим упряжкам.
У один з таких переходів у лікаря групи В.Рибіна так міцно примерзнула до особи спеціальна утеплююча маска, що довелося знімати її… разом з шкірою.
Часом, коли із-за снігової круговерті повністю зникала видимість на відстані витягнутої руки, виручали собаки.
Користуючись досвідом місцевого населення, члени експедиції весь час харчувалися однією їжею: їли сиру струганую рибу, розрубане на шматочки м’ясо моржів, нерпи, тюленів. Навіть при температурі – 46 гр.З і вітрі швидкістю 24-25 м в секунду вони ніколи не користувалися наметами і спали разом з тваринами на відкритому повітрі, зариваючись, де можна, в сніг. Але це не завжди рятувало від холоду. Вже приблизно за годину доводилося вставати і танцювати традиційну "чечітку".
До того ж, весь час потрібно було піклуватися про собак, присипати їх сніговою ковдрою, аби не замерзнули, оглядати, чи не заплутався хто з них в постромках, або просто підтримувати ласкою. І ось так щонічно. З декількома "танцювальними перервами" і турботою про "братів менших", мандрівники спали всього 3-4 години. Один раз в жорстоку заметіль їм довелося пролежати в снігу більше півтора діб – цілих 38 годин! Переносити мороз добре допомагав одяг з шкур – ненецька малиця. Проте, незважаючи на труднощі цього походу, ніхто з мандрівників не хворів. Аби собаки не поранили лапи на твердому сніговому насті, що обледенів, їх часто доводилося "взувати" в спеціальні м’які чобітки. А з настанням відносного тепла на останньому етапі дороги від гирла Печори довелося змінити нарти на спеціальні возки на колесах. Водні перешкоди долали в надувному човні. Біле море перепливли на пароплаві.
Основною науковою метою експедиції були медико-біологічні дослідження стану людей і тварин в екстремальних умовах, коли вони постійно знаходилися просто неба в багатомісячних переходах. Тому учасники експедиції систематично вели щоденники і спостереження за поведінкою своїх товаришів і собак.
Приймаючи 4 липня 1983 р. в Мурманську рапорт про успішне завершення трансконтинентального походу, керівник оргкомітету і натхненник цієї експедиції, знаменитий полярник, доктор географічних наук І. Д. Папанін відзначив особливу мужність її учасників. І дійсно, пройдя за 8 місяців (240 днів) 10000 км., тобто майже половину протяжності полярного круга з крайнього сходу на захід уздовж арктичних берегів нашої країни, і мужньо предолев труднощі, молоді ентузіасти проявили надзвичайну цілеспрямованість в досягненні мети і продовжили героїчні традиції російських землепроходців. Настільки тривалого переходу, та ще в несприятливих, суворих умовах Арктики, до цього не здійснила жодна експедиція. Трансконтинентальний похід, як і походи по льодах Льодовитого океану групи Д. Шпаро, розширили уявлення про можливості людини.