” Перехресні стежки ” образи персонажів (характеристика героїв) розкриті в цій статті. “Перехресні стежки” аналіз повісті допоможе в підготовці до уроків.
“Перехресні стежки” головні герої
- Євгеній Рафалович, Регіна Твардовська (кохана Євгенія), Валеріан Стальський (колишній учитель Рафаловича, чоловік Регіни), єврей Вагман (лихвар), пан Байкальський (повітовий маршалок), пан Шнадельський (адвокат).
“Перехресні стежки” характеристика героїв
Євген Рафалович – це розважлива, поміркована людина, чесна і відповідальна у своїх вчинках. Це людина, яка відмовляється від особистого щастя в ім’я праці для народу, він працює на власну силу без приналежності до якоїсь організації, він наполегливий у досягненні своєї мети. Він виходець з бідних низів суспільства, великою ціною здобув освіту, став адвокатом і в міру своїх сил став служити прозрінню свого бідного народу, як і І. Франко.
Регіна – убога сирота, 10 років мусить терпіти знущання, чисто садистські експерименти з боку чоловіка. Прототипом для створення цього жіночого образу послужило третє кохання поета: Целіна Журовська, яку поет довго і глибоко кохав. (Народилася в Трусковці, мешкала в Дрогобичі
Стальський – дрібний урядовець. В той час, коли здорове суспільство відвернулося б від нього, то гниле галицьке суспільство дало йому значну посаду в суді, він користується поблажливістю начальства. Можемо сказати, що це уроджений садист. Це прогниле суспільство породжує блазня, а прекрасну і благородну, не позбавлену світлих і громадських ідеалів Регіну умертвляє ще за життя.
“Перехресні стежки” образи героїв
Образ селянської маси. Франко Створив у повісті художній образ селянської маси, дуже відмінної від тої, яку змальовано в його попередніх творах. Селяни прагнуть боротися не тільки проти сваволі поміщиків, а й за свої політичні права. Письменник зображує їх уже не як безпорадних людей, що шукають захисту в адвоката, але як активну наступальну силу.
Селянський виступ проти маршалка Брикальського налякав повітову і окружну адміністрацію настільки, що вона викликала військовий загін. Однак це не зламало волі селян. Далекий від ідеалізації селянської маси, Франко показує її з усіма властивими їй вадами. Але відразу розкриває причини зубожіння і неосвіченості селян. Це дії лихварів, поміщиків, кругова порука, байдужість суспільства до соціальних
проблем.
“Двір на горбі”,- поміщицька садиба,- уособлення багатьох нещасть селян: “…двір біліється крізь мряку, мов білі зуби якогось величезного звіра, все готові гризти, калічити і смоктати кров”.
Йому протистоїть поки що безсила трудова маса, яка тільки-но починає усвідомлювати своє трагічне становище і шукати виходу з нього. Але ця маса висуває з-поміж себе й таких, як селянин Марусяк – чесний, безстрашний громадський діяч. Його боялася повітова адміністрація, бо він вів “боротьбу з різними темними елементами”. Власті заводять на Марусяка судову справу, безпідставно звинуваючи його в крадіжці, аби він не був обраний до громадської ради.
Образ селянина Демка Горішнього, що заблукав у лісі, символізує долю селянства тієї доби. Вирвавшись із пазурів поміщика-кріпосника, воно потрапило ще в більш цупкі й хижі руки поміщика-капіталіста та цілої зграї шахраїв. Це і справді нагадує пошуки заблукалої в лісі людини. Художній синтез побутових явищ селянського життя та піднесення їх до символічного узагальнення надає особливої виразності створеному Франком образу народу.
Письменник розкриває складний процес пробудження серед селян інтересу до громадської діяльності, зокрема, до участі в селянських вічах, на яких вони проходять першу політичну школу. Водночас відбувається еволюція свідомост селянської маси. Вона проймається довірою до Рафаловича – представника демократичної інтелігенції і через сприйняття його ідей пробуджується цікавість до громадської діяльності. Саме це сприяло активній участі селян у роботі віча. І навіть тимчасовий арешт Рафаловича не засмутивпро-буджених ним людей. Непохитною вірою у свій народ та його великі можливості відзначається створений письменником образ селянського колективу.
Франко змальовує цілу галерею портретів людей тієї доби.
Поміщик консерватор граф Кшивотульський – один із найколоритніших образів повісті. Він усе ще вважав, що єдина начальницька інстанція для хлопа – це пан. Граф часто сам чинив судові розправи над селянами, які звичайно закінчувалися канчуками. Місцева адміністрація добре знала про самоуправство графа, але ніяк не протидіяла йому, перетворюючи скарги селян на жарт.
Повітовий маршалок Брнкальський – збанкрутілий поміщик, що незаконно привласнив селянське пасовисько і намагався об’єднати селянську і панську позичкові каси, аби за рахунок “хлопської кривавиці” врятувати від продажу свій маєток. Це саме він кинув підозру в скоєнні кримінального злочину на Рафаловича. А староста безпідставно заарештував адвоката.
Повітовий староста був переконаним супротивником надання селянам будь-яких прав і проголосив, що при ньому не буде ніяких читалень, зборів та віч. Він являв собою тип бюрократа старої школи, вихованого в дусі застарілих бюрократичних порядків. І хоч уже двадцять років існувала конституція, староста поводився в повіті, як самовільний сатрап, без дозволу котрого ніщо не могло діятись.
Бурмістр Россельберг – старий лікар, єврей, що на хвилі польського повстання 1863 року здобув авторитет і піднявся до рівня голови міста. Згодом він став покровителем “пропінаторів, ліверантів і інших п’явок”. Россельберг прагнув усе переробити на польський лад, а на зауваження Рафаловича відповів: “Я не знаю жадної Русі… Не знаю і не хочу знати!” Шнадельський. Галицького селянина обкрадали і такі пройдисвіти, як Шнадельський, що, прикидаючись друзями селян і користуючись їхньою неосвіченістю, видурювали в них гроші. Заради наживи Шнадельський не зупиняється ні перед чим і разом зі своїм приятелем Шварцем йде на тяжкий кримінальний злочин – вбивство лихваря Вагмана.
Вагман. Вороже ставиться до народу і хитрий лихвар. Він нібито захищає селян, але насправді тільки використовує їх у своїй грі, спрямованій проти повітового маршалка Брикальського та інших панів. Раптове перетворення його з кривдника хлопів на “добродія добродив” досить непереконливе.
Серед морально розкладених судових чиновників бачимо й Повітового суддю Страхоцького – тупу, позбавлену розуму, до того ж психічно хвору людину. Вчився в школі і університеті він вкрай погано, але такий “блазень” та “ідіот” отримав посаду судді. Законів не знав, увійти в справи не міг, дотримуючись єдиного правила – завжди погоджуватися з думкою прокурора, який ставився до селян, як до бидла.
Образ цісарського повітового суду. Далі письменник від змалювання типів окремих судових чиновників переходить до художнього узагальнення – створює образ цісарського повітового суду. Селянство з острахом говорить про цей суд, бо знає, що він ніколи не стане на захист народних інтересів. І справді, у розгляді справ панує мертвий шаблон, повна зневага до людини як до особистості, а судова процедура доведена “до справжньої карикатури на всяке судівництво”. Той, хто гнав хлопа на панщину, хто стягав з нього податки, той і був тепер його суддею.
Священики Зварич і Семенович. Серед образів духовних наставників галицького селянина одне з перших місць належить духовним пастирям, отцям церкви. їх ставлення до селянської маси розкрито в розмові адвоката Рафаловича з сільськими священиками Зваричем і Семеновичем. На гарячі заклики молодого адвоката вчити селян самостійно виступати проти несправедливості властей о. Зварич відповів: “Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків”. Заперечуючи думку Рафаловича про необхідність учити людей виступати на зборах і вічах, священики висловили повну зневіру в їх здібності і свою зневагу до них, назвавши селян “туманами”.
Отже, на думку Франка, справжніх проводирів і захисників селянської маси аж ніяк не можна було шукати серед представників духівництва.