Цитати до образу Планетника з однойменної повісті Бориса Харчука зібрані в цій статті.
Цитатна характеристика Планетника
– “Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі”.
– “Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!”
– “Блаватоокий – у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа.
У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги – великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання”.
– “Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави – усе живе, усе для чого призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?”
– Про матір, людей: “Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю”, “Люблю… я ніколи, їх не покину… хоч я серед них і останній – чередник…”
– “Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму”.
– “Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки”.
– “…Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана”.
– “Я, мамо, виплекаю квітку – я стану над громом…”
– “Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: “Він щось знає…” А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо”.
– “Гнаний, кривджений і безпритульний,- все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися.
Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його.
Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує”.
– “Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав’язку…”
– “Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!”
– “Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,- косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя – вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв”.
– “Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. …Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші”.
– “І все село звірялося по ньому. Люди пам’ятали, як він посіяв рано – і вродило, як посіяв пізніше – й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо – мудрець, Планетник…”
– ” Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір’ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався – не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: “Мені й так весело””.
– “Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі – просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці”.
– “Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. …Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку”.
– “Хліборобство – його святе ремесло. …Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом”.
– “…Його любов зростала до землі. Її з неї не виторгнеш. …Його любов до землі клалася в скиби й покоси. …Тоді й земля повірила йому – його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу”.
– “Земля не могла існувати без його праці, як квітка без бджоли”.
– “Не почувався розумнішим за бджолу і не вивищувався над комашкою. Злий вовк і той був йому за друга, бо якій ліс без вовка?”
– “Не стояти осторонь спостерігачем, а бути у самій цієї краси, належати їй, як і вона тобі. Її закон – твоє правило: не нівечити листочка з дерева. Листочок і ти – ви обоє народилися з діяння. І, наслідуючи листочок, уподібнюючись йому, як він умивається росою, так і собі, вмиваючись працею, діяти і примножувати красу світобудови, не засліплюючись корисливістю”.
– “…Ти дій – для людських поколінь. І не покладай рук”.
– “Він умів ткати полотно, то в що б вони з матір’ю одягалися”.
– “…Йому доводилось спиняти хмари, викликати дощ. І навпаки – тучі розганяти… виправляв людям вивихи, складав кості, обкладаючи їх лубом, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобі”.
– “Я ніс засвічені свічки, а вранці сам згорю,- ну й дарма, тільки жаль, що не встиг злетіти у небо, не встиг…”