Вірш “Затінок, сутінок, день золотий…” Ліни Костенко не тільки про запустіння покинутих сіл, а й про запустіння душ наших і смуток нащадків над погаслим отчим вогнищем. Кожне слово поетеси – оцінка явища чи події, пропущена крізь призму неповторного художнього світосприймання.
“Затінок, сутінок, день золотий…” Ліна Костенко
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…
У вірші “Затінок, сутінок, день золотий”, де теж постають перед очима хата і двір, звідки зникло життя, хоч воно і нагадує про себе закляклими руками шовковиць, білими трояндами, що плачуть і моляться, поетеса роздумує про женьшеневу силу первокореня, хай навіть і пригнічену швидкоплинним часом.
Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.
Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Затінок, сутінок, день золотий…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.