“Лебідь, щука і рак” українська казка
Плавав лебідь на воді понад берегом; зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо щука, зупинилась і питає:
– Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
– А навіщо тобі знать?
– Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
– Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
– Візьми і мене з собою! – сказала щука.
– А чого ж, про мене – все одно, хочеш – так подамось разом, веселіш буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
– Візьміть і мене!
– Ну так що ж, хочеш – вирушай і ти з нами; гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і в повітрі літати.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
– Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся па завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
– А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб вам вистачило до теплого краю.
– А як же ми візьмемо? – спитала щука.
– Та давай складемо харчі на візок, упряжемось в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука знайшли воза, поскладали туди харчі та чекають лебедя. Другого дня прилетів ле
бідь і каже:
– Ну, ви готові? А то я вже лечу!
– Готові, готові, тільки ти, будь ласка, поможи нам віз вести.
– Добре. Чіпляйте мені мотузку за ногу.
Рак прив’язав лебедя за ногу. Свою мотузку взяв у клешні, а щука за третю вчепилася зубами.
– Ну, разом! Рушай!
Рак посунув назад, щука стрілою розігналась у воду, а лебідь підлетів вгору. Обірвались всі три
мотузки і віз залишився на тому ж місці, де й стояв.
Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знає. Тільки жабки добре насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.