“Червоне і чорне” короткий зміст по главах ви можете прочитати для відновлення в пам’яті всіх важливих деталей роману.
Стендаль “Червоне і чорне” короткий зміст по главах
“Червоне і чорне” скорочено по главах ви зможете прочитати хвилин за 30-40.
Хроніка XIX століття
Щоб не чіпати приватне життя, автор придумав містечко Верьер. А коли йому знадобився єпископ, суддя, присяжні і судова процедура, він переніс усе це в Безансон, де він сам ніколи не бував.
“Червоне і чорне” 1 частина скорочено
Городок Верьер, мабуть, одне з наймальовничіших в усьому Франш-Конте. Білі будиночки з гостроверхими дахами з червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де потужні каштани піднімаються з кожної видолинок. В околиці багато лісопилок, які сприяють зростанню добробуту більшості жителів, швидше схожих на селян, ніж на міських жителів. Є в місті і чудова цвяхарна фабрика, що належить меру.
Мер міста Верььера, пан де Реналь, кавалер декількох орденів, виглядав вельми статечно: волосся з сивиною, орлиний ніс, одягнений у все чорне. Одночасно у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалась якась обмеженість. Здавалося, що всі таланти цю людину зводилися до того, щоб змусити будь-якого, хто йому був винен, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якомога довше. Меру належав збудований на прибутки від цвяхарні великий і красивий будинок з прекрасним садом, оточеним чавунною решіткою,
На схилі пагорба, на висоті сотні футів над річкою Ду розкинувся чудовий міський бульвар, звідки відкривався вид на один з мальовничих куточків Франції, Місцеві мешканці вельми цінували красу свого краю: вона приваблювала іноземців, чиї гроші збагачували власників готелів і приносили прибуток всьому місту.
Верьерській кюре пан Шелан, що зберіг у свої вісімдесят років залізне здоров’я і залізний характер, проживав тут уже п’ятдесят шість років. Він хрестив майже всіх жителів цього міста, кожен день вінчав молодих людей, як колись вінчав їхніх дідів.
Зараз же він переживав не найкращі свої дні. Справа в тому, що, незважаючи на незгоду міського мера і директора будинку піклування, місцевого багатія пана Вально, кюре сприяв відвіданню тюрми, лікарні та будинки піклування приїжджим із Парижа паном Аппер, чиї ліберальні погляди вельми турбували багатих власників будинків міста. Насамперед вони турбували пана де Реналь, який був переконаний, що з усіх боків його оточують ліберали і заздрісники. Щоб протиставити себе цим мануфактурника, які проникли в товстосуми, він вирішив взяти своїм дітям гувернера, хоча особливої необхідності в цьому і не бачив. Мер зупинив свій вибір на молодшому синові лісопильника Сореля. Це був молодий богослов, майже священик, який чудово знав латину, до того ж його рекомендував сам кюре. Хоча деякі сумніви щодо його порядності у пана де Реналь все ж залишалися, бо молодий Жульєн Сорель був улюбленцем старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, теж, швидше за все, таємного агента лібералів, оскільки був учасником наполеонівських походів.
Про своє рішення мер повідомив дружину. Пані де Реналь, висока, ставна жінка, вважалася першою красунею. У її вигляді, в манері триматися було щось простодушне і юне. Її наївна грація, якась прихована пристрасність могли б, мабуть, полонити серце парижанина. Але якби пані де Реналь дізналася, що здатна справити враження, то згоріла б від сорому. Гучну славу її чесноти принесли безплідні залицяння пана де Вально. А оскільки вона уникала у Вер’єрі будь-яких розваг, то про неї стали говорити, що вона занадто хизується своїм походженням. Пані де Реналь же хотілося лише одного – щоб ніхто не заважав їй блукати її чудовим садом. Це була проста душа: вона ніколи не засуджувала свого чоловіка і не могла зізнатися самій собі, що їй з ним нудно, адже не уявляла, що між подружжям можуть бути інші, більш ніжні стосунки.
Батько Сорель надзвичайно здивувався, а ще більше зрадів пропозиції пана де Реналь щодо Жульєна. Він ніяк не міг зрозуміти, заради чого така поважна людині могло прийти в голову взяти до себе його дармоїда-сина і ще запропонувати триста франків на рік зі столом і одягом.
Підійшовши до своєї майстерні, батько Сорель не знайшов Жюльєна у пилки, де йому належало бути. Син сидів верхи на кроквах і читав книгу. Нічого більш ненависного для старого Сореля не було. Він ще міг пробачити Жульєн його непоказний будова, яке було малопридатною для фізичної роботи, але ця пристрасть до читання виводила його з себе: сам він читати не вмів. Потужний удар вибив книгу з рук Жюльєна, а другий удар обрушився йому на голову. Весь у крові, Жюльєн зіскочив на землю, його щоки палали. Це був невисокий юнак років вісімнадцяти, досить крихкий, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і каштановим волоссям. Великі чорні очі, які в хвилину спокою виблискували розумом і вогнем, зараз горіли самої лютою ненавистю. Стрункий і гнучкий стан юнака свідчив скоріше про спритність, ніж про силу. Із самих ранніх років його замислений вигляді надмірна блідість наводили батька на думку, що його висип не жилець на білому світі, а якщо й виживе, то стане для родини тягарем. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька.
Жульєн ніде не вчився. Відставний лікар, до якого він прив’язався всім серцем, навчив його латині та історії. Вмираючи, старий заповідав хлопчику свій хрест Почесного легіону, залишки маленької пенсії і тридцять – сорок томів книг.
Наступного дня старий Сорель відправився в будинок мера. Побачивши, що панові меру прямо-таки хочеться взяти його сина, хитрий старий домігся того, щоб зміст Жульєна було підвищено до чотирьохсот франків на рік.
Тим часом Жульєн, дізнавшись, що його очікує посада вихователя, ще вночі пішов з дому, вирішивши сховати в надійне місце свої книги і хрест Почесного легіону. Він відніс все це до свого приятеля Фуке, молодому лісоторговця, що мешкав високо в горах.
Слід сказати, що рішення стати священиком він прийняв не так давно. З самого дитинства Жульєн марив військовою службою. Потім, вже підлітком, він із завмиранням серця слухав розповіді старого полкового лікаря про битви, в яких той брав участь. Але коли Жюльєн виповнилося чотирнадцять років, він побачив, яку роль у навколишньому його світі відіграє церкву.
Він припинив говорити про Наполеона і заявив, що збирається стати священиком. Його постійно бачили з Біблією в руках, він заучував її напам’ять. Перед добрим старим кюре, що наставляв його в богослов’ї, Жульєн не дозволяв собі висловлювати інших почуттів, крім благочестя. Хто б міг подумати, що в цьому юнакові з ніжним дівочим обличчям таїлася непохитна рішучість зазнати все, щоб пробити собі дорогу, а це насамперед означало вирватися з Верьера; батьківщину свою Жульєн ненавидів.
Він повторював собі, що Бонапарт, невідомий і бідний поручик, став володарем світу за допомогою своєї шпаги. У часи Наполеона військова доблесть була необхідною, але тепер все змінилося. Тепер священик у сорок років отримує плату втричі більшу, ніж найвідоміші наполеонівські генерали.
Але одного разу він все ж видав себе раптовим спалахом того вогню, морив його душу. Одного разу на обіді, у колі священиків, де його представили як справжнє диво премудрості, Жульєн раптом почав палко звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за необачність, він прив’язав до грудей праву руку, вдаючи, ніби вивихнув її, і ходив так цілих два місяці. Після цієї, ним же самим вигаданої, кари він пробачив себе.
Пані де Реналь не подобалася ідея чоловіка. Вона уявляла собі грубого нечупару, який буде кричати на її улюблених хлопчиків, а може, навіть сікти. Але вона була приємно здивована, побачивши селянського переляканого хлопця, зовсім ще хлопчика, з блідим обличчям. Жульєн же, побачивши, що красива і святкове дама називає його “пан”, ласкаво розмовляє з ним і просить не рубати її дітей, якщо вони не будуть знати уроків, просто розтанув.
Коли весь її страх за дітей остаточно розсіявся, пані де Реналь з подивом помітила, що Жюльєн надзвичайно красивий. її старшому сину було одинадцять, і вони з Жюльєном могли стати товаришами. Юнак зізнався, що вперше входить до чужого дому і тому потребує її заступництва. “Пані, я ніколи не буду бити ваших дітей, присягаюся вам перед Богом”, – вимовив він і наважився поцілувати їй руку. Її дуже здивував цей жест, і тільки потім, подумавши, вона обурилася.
Мер видав Жульєн тридцять шість франків за перший місяць, узявши з нього слово, що з цих грошей старий Сорель не отримає жодного су і що відтепер юнак не буде бачитися з рідними, чиї манери не підходять для дітей де Реналь.
Жульєну пошили новий чорний одяг і постав перед дітьми, немов втілена поважність. Тон, яким він звернувся до дітей, уразив пані де Реналь. Жульєн сказав їм, що буде навчати їх латині, і продемонстрував свою дивовижну здатність читати напам’ять цілі сторінки із Святого Письма, причому з такою легкістю, наче він говорив рідною мовою.
Незабаром титул “пан” закріпився за Жюльєном – відтепер навіть слуги не сміли заперечувати його право на це. Не минуло й місяця після появи в будинку нового вихователя, як уже сам пан де Реналь почав ставитися до нього з повагою. Старий кюре, який знав про захоплення юнака Наполеоном, не підтримував жодних стосунків з паном до Реналь, тому вже ніхто не міг видати їм давню пристрасть Жульєна до Бонапарта; сам же він говорив про нього не інакше як з огидним.
Діти обожнювали Жульєна, він же не відчував до них ніякої любові. Холодний, справедливий, безпристрасний, але тим не менш улюблений, бо його поява розсіяла нудьгу в будинку, він був хорошим вихователем. Сам же він відчував лише ненависть і відразу до цього вищого світу, куди його допустили до самого краєчку столу.
Свою пані юний гувернер вважав красунею і разом з тим ненавидів за її красу, вбачаючи в цьому перешкоду на своєму шляху до процвітання. Пані де Реналь належала до числа тих провінціалок, які спочатку можуть здаватися дурненький. Вона не мала ніякого життєвого досвіду, не намагалася блиснути в розмові. Наділена тонкою і гордою душею, у своєму несвідомому прагненні до щастя вона часто просто не помічала того, що робили ці грубі люди, якими оточила її доля. Вона не виявляла жодного інтересу до того, що говорив або робив ЇЇ чоловік. Єдиним, на що, по суті, вона звертала увагу, були її діти.
Брутальний сміх, знизування плечима і яка-небудь заяложена фраза про жіночі примх – ось все, що вона отримувала у відповідь, коли в перші роки шлюбу намагалася поділитися своїми почуттями з чоловіком. І пані де Реналь була впевнена, що всі чоловіки такі, як її чоловік і пан Вально. Але навіть після стількох років вона все ж не могла звикнути до цих товстосумів, серед яких їй доводилося жити. Це і стало причиною успіху юного Жюльєна. У симпатії до цієї благородної і гордої душі вона відчула якусь живу радість, сяючу чарівністю новизни. Незабаром їй стало здаватися, що великодушність, душевне благородство – це все притаманне тільки цьому молоденькому богослову.
Пані де Реналь, багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вихована в єзуїтському монастирі і віддана заміж шістнадцяти років за немолодого дворянина, за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, що хоч трохи було схоже на кохання. А те, про що вона дізналася з кількох романів, які випадково потрапили їй в руки, здавалося їй чимось зовсім винятковим. Завдяки цьому незнання пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, перебувала в повному блаженстві, і їй навіть не приходило в голову дорікати себе за те.
Сталося так, що покоївка пані де Реналь, Еліза, закохалася в Жульєна. На сповіді вона зізналася в цьому абатові Шелан і сказала, що отримала спадок і тепер хотіла б одружитися на Жюльєном. Кюре щиро порадів за Елізу, але, на його подив, Жюльєн рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що вирішив стати священиком.
Влітку сім’я де Реналь переїхала до свого маєтку у Вержі, і тепер Жульєн цілі дні проводив з пані де Реналь, яка вже починала розуміти, що любить його. Але любив її Жульєн? Все, що він робив для зближення з цією жінкою, яка, безумовно, йому подобалася, він робив зовсім не з справжньої любові, якого, на жаль, не відчував, а через фальшиве уявлення про те, що саме так він може виграти героїчну битву з тим класом, який він так ненавидів.
Щоб утвердитися у своїй перемозі над ворогом, у той час, коли пан де Реналь сварив і проклинав “цих шахраїв і якобінців, що набивали собі гаманці”, Жульєн осипав пристрасними поцілунками руку його дружини. Бідна пані де Реналь запитувала себе: “Невже я люблю? Адже ніколи в житті я не відчувала до чоловіка нічого схожого на цю жахливу мару! Ні облуди ще не затьмарила чистоти цієї невинної душі, яка була введена в оману пристрастю, якої ніколи не відчувала.
За кілька днів Жульєн, свідомо здійснюючи свій план, зробив їй пропозицію. “Я ще тому маю досягти успіху в цієї жінки, – продовжувало нашіптувати йому його дрібне марнославство, – що, коли потім кому-небудь прийде в голову дорікнути мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що мене на це штовхнуло кохання”.
Жульєн домігся свого, вони стали коханцями. Вночі, перед першим побаченням, коли він сказав пані де Реналь, що прийде до неї, Жульєн не пам’ятав себе від страху. Але, побачивши пані де Реналь, таку прекрасну, він забув усі свої гонорові розрахунки. Спочатку він побоювався, що до нього ставляться як до коханця-слузі, але потім його побоювання розсіялися, і він сам з усім запалом юності закохався до нестями.
Пані де Реналь страждала від того, що на десять років старше Жульєна, що не зустріла його раніше, коли була молодшою. Жюльєна, звичайно, подібні думки в голову не приходили. Любов його значною мірою все ще було скоріше марнославством: Жульєн радів, що він, бідний, нікчемне, жалюгідне істота, володіє такою красунею. Високе становище його коханої мимоволі підвищувало його у власних очах. Пані де Реналь, у свою чергу, знаходила духовну насолоду в тому, що мала можливість наставляти в будь-яких дрібницях цього обдарованого юнака, який, як усі вважали, далеко піде. Однак докори сумління і страх перед викриттям щогодини терзали душу бідної жінки.
Раптово захворів молодший син пані де Реналь, і їй стало здаватися, що це Божа кара за гріх. “Пекло, – казала вона, – пекло – адже це було б милістю для мене: значить, мені було б подаровано ще кілька днів на землі, з ним… Але пекло в цьому житті, смерть моїх дітей… І проте, можливо, цією ціною мій гріх був би покутуваний… О Боже великий, не дай мені прощення такою жахливою ціною! Ці нещасні діти, хіба вони винні перед тобою! Я, одна я винна! Я згрішила, я люблю людину, яка не чоловік мені “. На щастя, хлопчик одужав.
Їх роман не міг довго залишатися таємницею для прислуги, проте сам пан де Реналь нічого не знав. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально, поділилася з ним новиною: у її господині роман з молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь одержав анонімний лист, де повідомлялося про зраду дружини. Коханці здогадувалися, хто є автором листа, і виробили свій план. Вирізавши з книги букви, вони склали свого анонімного листа, використавши папір, подарований паном Вально: “Пані. Всі ваші пригоди є відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм кінець, попереджені. Керуючись добрими почуттями до вас, у мене ще не зовсім зникли, пропоную вам раз і назавжди порвати з цим хлопчиськом. Якщо ви настільки розсудливі, що скористаєтеся цією порадою, ваш чоловік буде вважати, що повідомлення, яке він отримав, помилкове, і його так і залишать в цьому омані. Знайте, таємниця ваша в моїх руках: тремтіть, нещасна! Настав час, коли ви повинні схилитися перед моєю волею “.
Пані де Реналь сама передала чоловікові листа, отриманого немов від якогось підозрілого суб’єкта, і зажадала негайно звільнити Жульєна. Сцена була розіграна блискуче – пан де Реналь їй повірив. Він швидко зрозумів, що, відмовивши Жульєн, спричинить тим самим скандали і плітки в місті, і всі вирішать, що гувернер насправді є коханцем його дружини. Пані де Реналь допомагала чоловіку утвердитися в думці, що всі навколишні попросту заздрять їм.
Інтерес до Жульєна, злегка підігріта розмовами про його роман з пані де Реналь, посилювалася. Юного богослова запрошували вдома багатих городян, а пап Вально запропонував йому перейти гувернером до його дітей, збільшивши вміст у вісімсот франків. Все місто жваво обговорювало нову любовну історію. Заради власної безпеки і щоб уникнути подальших підозр, Жульєн і пані де Реналь вирішили розлучитися.
Тим часом пап де Реналь погрожував публічно викрити підступи “цього негідника Вально” і навіть викликати його на дуель. Пані де Реналь розуміла, до чого це може привести, і за яких 2:00 зуміла переконати чоловіка, що йому слід триматися зараз можна пріязніше з Вально. Нарешті пап де Реналь уже власним розумом дійшов до надзвичайно тяжкої для нього думки відносно грошей: для них занадто невигідним, щоб зараз, у самий розпал міських пліток, Жульєн лишився в місті і пішов на службу до пана Вально. Для перемоги де Реналь над його супротивником необхідно, щоб Жульєн виїхав з Верьера і вступив до семінарії в Безансоні, як радив наставник юнака, абат Шелан. Але в Безансоні треба було на щось жити, і пані де Реналь благала Жульєна прийняти гроші від чоловіка. Юнак втішав свою пиху надією на те, що візьме цю суму лише в борг і сплатить його з відсотками протягом п’яти років. Однак в останній момент він навідріз відмовився від грошей, до великої радості пана де Реналь.
Напередодні від’їзду Жульєн вдалося попрощатися з пані де Реналь: він потай прокрався до її кімнати. Але побачення їх було гірким: обом здавалося, що вони розлучаються назавжди.
Приїхавши в Безансона, він підійшов до воріт семінарії, побачив залізний золочений хрест і подумав: “Ось воно, це пекло на землі, з якого мені вже не вийти! Ноги підкошувалися.
Ректор семінарії пан Пірар одержав від верьерського кюре Шелан лист, в якому той вихваляв тямущість, пам’ять і чудові здібності Жульєна і просив для нього стипендії, якщо той складе необхідні іспити. Абат Пірар 3:00 екзаменував юнаки та настільки був вражений його знаннями в латині і теології, що прийняв до семінарії хоча й на невелику стипендію, а також проявив велику милість, поселивши в окремій келії.
Новому семінаристові треба було вибрати собі духівника, і він зупинився на абат Пірар, але незабаром дізнався, що у ректора багато ворогів серед єзуїтів, і подумав, що вчинив необачно, не підозрюючи, що буде значити для нього пізніше цей вибір.
Всі перші кроки Жульєна, перекопано, що він діє обережно, виявилися, як і вибір духівника, занадто Провидіння. Введений в оману тією самовпевненістю, притаманна людям з уявою, він сприймав свої наміри за факти, які збулися, і вважав себе неперевершеним лицеміром. “На жаль! Це єдина моя зброя! – Міркував він. – Якби зараз були інші часи, я б заробляв свій хліб справами, що говорили б самі за себе перед обличчям ворога “.
Приблизно десять семінаристів були оточені ореолом святості: вони бачили видіння. Бідні юнаки майже не виходили з лазарету. Ще в сотні семінаристів міцна віра поєднувалася з невтомною старанністю. Вони працювали так, що ледве тягали ноги, але користі було мало. Інші були просто темними невігласами, що навряд чи були здатні пояснити, що означають латинські слова, які вони візуджували з ранку до ночі. Цим простим селянським хлопцям здавалося, що заробляти на хліб, вивчивши кілька слів латиною, набагато легше, ніж копатися в землі. З перших же днів Жульєн вирішив, що швидко досягне успіху. “У будь-якій роботі потрібні люди з головою, – розмірковував він. – У Наполеона я став би сержантом, посеред цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм”.
Жульєн не знав одного: бути першим вважалося в семінарії гріхом гордині. З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що її справжні вороги – це книги. Великі успіхи в науках, і навіть у священних науках, здавалися їй підозрілими, і не безпідставно, тому що ніхто не зможе заважати освіченій людині перейти на бік ворога! Жульєн багато працював і швидко опанував знання, вельми корисні для служителя церкви, хоча, на його думку, вони були повністю помилковими і не викликали в нього ніякого інтересу. Він думав, що про нього всі забули, не підозрюючи, що пан Пірар отримав і спалив багато листів від пані де Реналь.
На шкоду собі, після багатьох місяців навчання Жульєн усе ще зберігав вигляд людини мислячої, що давало семінаристам підстави дружно його ненавидіти. Всі щастя його співтоваришів полягало переважно в трівному обіду, всі вони відчували благоговіння перед людьми в одязі з тонкого сукна, а освіта полягала в безмежній і безумовною повазі до грошей. Спочатку Жульєн ледве не задихався від почуття презирства до них. Але врешті-решт у ньому ворухнулася жалість до цих людей, переконаних, що духовний сап надасть їм можливість довго і постійно насолоджуватися цим великим щастям – ситно обідати й тепло одягатися. Його красномовство, його білі руки, його надмірна охайність – все викликало ненависть до нього.
Абат Пірар призначив його репетитором з Нового і Старого завіту. Жульєн був у нестямі від радості: це було його перше підвищення. Він міг обідати сам, і у нього був ключ від саду, де він прогулювався, коли там нікого не було.
На свій превеликий подив, Жюльєн зрозумів, що його стали менше ненавидіти. Його небажання вдаватися до розмов, його затвор тепер розцінювалися як почуття власної гідності. Його приятель Фуке від імені рідних Жульєна прислав до семінарії оленя і кабана. Цей дар, який значив, що родина Жульєна належить до тієї верстви суспільства, до якого слід ставитися з повагою, завдав смертельного удару заздрісникам. Жульєн отримав право на перевагу, освячену заможністю.
У цей час проходив рекрутський набір, але Жюльєн, як семінарист, не підлягав призову. Він був глибоко вражений цим: “Ось і прийшла для мене мить, яка двадцять років тому дозволила б мені вступити на шлях героїв!
У перший день випробувань панове екзаменатори були вельми розгнівані тим, що їм доводилося постійно ставити на перше місце у своєму списку Жульєна Сореля – улюбленця абата Пірара. Але на останньому іспиті один спритний екзаменатор спровокував Жульєна читати Горація, тут же звинуватив його в цьому яку цілком нечестивому занятті, і одвічний ворог абата Пірара абат Фрілер поставив напроти імені Жульєна номер 198.
Ось вже цілих десять років Фрілер усіма силами намагався прибрати свого супротивника з посади ректора семінарії. Абат Пірар не займався інтригами і ревно виконував свої обов’язки. Але Господь наділив його жовчним темпераментом, а такі натури глибоко відчувають образу. Він вже сто разів подав би у відставку, якби не був переконаний, що дійсно приносить користь на своїй посаді.
За кілька тижнів Жюльєн отримав лист від якогось Поля Сореля, який назвав себе його родичем, з чеком на п’ятсот франків. У листі говорилося, що якщо Жульєн має намір і надалі з такою ж ретельністю вивчати славетних авторів-латинян, він буде щороку отримувати таку ж суму.
Таємним благодійником Жульєна був маркіз де Ла-Моль, якому вже багато років доводилося вести тяжбу з абатом Фрілер в одному маєтку. У цьому позові йому допомагав абат Пірар, що взявся за справу з усією пристрасністю своєї натури. Пан де Фрілер був надзвичайно ображений подібним нахабством. Постійно листуючись з абатом Пирар по одній справі, маркіз не міг не оцінити абата, і мало-помалу їхнє листування набуло дружнього характеру. Тепер абат Пірар розповів своєму заступнику історію з Жюльєном і те, як його, абата, хочуть змусити піти у відставку.
Маркіз ні скупим, але досі йому ніколи не вдавалося примусити абата прийняти від нього хоч якусь суму. Тоді йому спало на думку відіслати п’ятсот франків улюбленому учневі абата. Незабаром Пірар одержав від маркіза де Ла-Моля листа: той запрошував його до столиці й обіцяв один з кращих парафій неподалік від Парижа. Лист змусив абата Зрештою прийняти рішення. У посланні до єпископа він детально виклав причини, що змусили його покинути єпархію, і довірив віднести лист Жульєн. Його преосвященство прийняв молодого абата вельми люб’язно і навіть подарував йому вісім томів Тацита. Сам цей факт, за величезного здивування Жюльєна, викликав незвичайну реакцію оточуючих: перед ним стали запобігати.
Незабаром з Парижа прийшло повідомлення, що абата Пірара призначено в чудову прихід за чотири льє від столиці. Маркіз де Ла-Моль прийняв абата Пірара у своєму паризькому особняку і згадав у бесіді, що шукає кмітливого юнака, який би зайнявся його листуванням. Абат запропонував йому взяти Жульєна Сореля, похваливши його енергію, розум і високу душу. Отже, мрія Жульєна потрапити до Парижа ставала реальністю.
Перш ніж відправитися в столицю, Жульєн вирішив таємно побачитися з пані де Реналь. Вони не бачилися вже чотирнадцять місяців. Це було побачення, повне згадок про минулі щасливі дні кохання і розповідей про важкому семінарське життя.
Незважаючи на те, що пані де Реналь цілий рік провела в благочесті і страху перед покаранням Божим за гріх, вона не змогла встояти перед любов’ю Жульєна. Він провів у її кімнаті не тільки ніч, а день і пішов тільки наступної ночі.
“Червоне і чорне” 2 частина скорочено
Маркіз де Ла-Моль, маленький худий чоловік, з гострим поглядом, прийнявши нового секретаря, велів йому замовити повий гардероб, включаючи дві дюжини сорочок, запропонував брати уроки танців і видав платню за першу чверть року. Побувавши у всіх майстрів, Жульєн помітив, що всі вони ставилися до нього вельми шанобливо, а швець, записуючи його ім’я в книгу, вивів: “Пан Жюльєн де Сорель”. “Ви, напевно, ще перетворитеся на фата”, – суворо зазначив абат Пірар.
Увечері у вітальні маркіза зібралося вишукане товариство. Були тут також молодий граф Норбер де Ла-Моль і його сестра Матильда, молода, струнка білявка з дуже красивими очима. Жульєн мимоволі порівняв її з пані де Реналь, і дівчина йому не сподобалася. Однак граф Норбер здався йому чарівним в усіх відношеннях.
Жульєн приступив до виконання своїх обов’язків – вів листування маркіза, учився їздити верхи, відвідував лекції з богослов’я. Незважаючи на зовнішню люб’язність і доброзичливість оточуючих, він почував себе в цій родині Цілком самотнім.
Абат Пірар виїхав у свій прихід. “Якщо Жульєн є тільки очеретом хитким, то нехай гине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сам”, – розсудив він.
Новий секретар маркіза – цей блідий юнак у чорному костюмі – справляв дивне враження, і пані де Ла-Моль запропонувала навіть своєму чоловікові відсилати його куди-небудь, коли у них будуть збиратися особливо поважні особи. “Я хочу довести досвід до завершення, – відповів маркіз. – Абат Пірар вважає, що ми чинимо неправильно, пригнічуючи самолюбство людей, яких ми наближає до себе. Спиратися можна тільки на те, що завдає опору “. Господарі будинку, як зауважив Жюльєн, занадто звикли принижувати людей просто заради розваги, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів.
У розмовах, які велися у вітальні маркіза, не дозволялося жодних жартів щодо Господа Бога, стосовно духовенства, людей певного стану, артистів, яким протегує двір, – тобто щодо чогось такого, що вважалося раз і назавжди встановленим; жодним чином не заохочувалося схвально говорити про Беранже, Вольтера і Руссо – словом, про те, що хоча б трохи віддавало вільнодумством. Найголовніше ж – заборонялося говорити про політику, про що можна було розмовляти цілком вільно. Незважаючи на хороший тон, на відміну ввічливість, на бажання бути приємним, на всіх обличчях читалася туга. У цій атмосфері пишноти і нудьги Жульєна приваблював лише пан де Ла-Моль, що мав великий вплив при дворі.
Одного разу юнак навіть запитав у абата Пірара, обов’язково для нього обідати щодня за столом маркіза. “Це рідкісна честь!” – Вигукнув з обуренням абат, скромний буржуа за походженням, надзвичайно цінував обід за одним столом з вельможею. Жульєн же зізнався йому, що це найважчий з його обов’язків, він навіть боїться заснути від нудьги. Легкий шум примусив їх обернутися. Жулье побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Розмова відбувалася в бібліотеці, і Матильда прийшла сюди за книгою. “Цей не народилася, щоб повзати на колінах”, – подумала вона з повагою про секретаря батька.
Минуло кілька місяців. За цей час новий секретар настільки освоївся, що маркіз доручив йому найскладніші справи: стежити за управлінням його землями у Бретані і Нормандії, а також вести листування щодо горезвісного позову з абатом де Фрілер. Маркіз вважав Жюльєна цілком придатна для себе людиною, бо Сорель працював завзято, був мовчазним і тлумачним.
Одного разу в кафе, куди Жульєна загнала злива, юнак зіткнувся з яким високим зростанням молодиком у товстому суконному сюртуку, похмуро і пильно розглядав його. Жульєн зажадав пояснень. У відповідь чоловік в сюртуку вибухнув лайкою. Жульєн викликав його на дуель. Чоловік кинув йому з півдюжини візитних карток і пішов, погрожуючи кулаком.
Разом з секундантом, товаришем по вправах на рапірах, Жульєн відправився за адресою, вказаною на візитках, щоб знайти пана Шарля де Бовуазі. їх зустрів високий молодий чоловік, одягнений як лялька. Але, на жаль, це не був вчорашній образників. Вийшовши з будинку кавалера де Бовуазі в препоганому настрої, Жульєн побачив учорашнього нахабу – це був кучер, який, мабуть, вкрав у господаря візитки. Жульєн обсипав його ударами хлиста, а в лакеїв, що кинулися на допомогу товаришеві, кілька разів вистрілив.
Кавалер де Бовуазі, що з’явився на шум, з’ясувавши, у чому справа, з жартівливою холоднокровністю заявив, що тепер і у нього є підстави для дуелі. Дуель закінчилася в одну хвилину: Жюльєн отримав кулю в руку. Йому зробили перев’язку і доставили додому. “Боже мій! Так ось це і є дуель? Тільки і всього? “- Думав юнак.
Ледве вони розлучилися, кавалер де Бовуазі дізнався Жульєна, щоб вирішити, буде пристойним зробити йому візит. На свій жаль, він дізнався, що бився з простим секретарем пана де Ла-Моля, та ще через кучера. Можна не сумніватися, що в суспільстві це справить враження!
Того ж вечора кавалер і його друг поспішили розповісти всім, що пан Сорель, “до речі, дуже люб’язний юнак”, – побічний син близького друга маркіза де Ла-Моля. Цій історії всі повірили. Маркіз, у свою чергу, не спростував легенду, що народилася.
… Маркіз де Ла-Моль уже півтора місяця не виходив з дому – у нього загострилася подагра. Тепер він більшу частину часу проводив разом зі своїм секретарем. Він примушував його читати вголос газети, перекладати з латині давніх авторів. Жульєн говорив з маркізом про все, промовчавши лише дві речі: своє фанатичне обожнювання Наполеона, ім’я якого розлючувало маркіза, і свою повну невіру, бо це не дуже підходило образу майбутнього кюре.
Пана де Ла-Моля зацікавив цей своєрідний характер. Він бачив, що Жюльєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як з сипом, навіть прив’язався до нього.
За дорученням патрона Жульєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла Його величності.
Після Лондона маркіз вручив Жульєн орден, який заспокоїв нарешті гордість юнака, він став більш говірким, не так часто відчував себе ображеним і не сприймав на свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, дійсно не зовсім чемні, але ж у жвавій бесіді вони можуть вирватися в кого завгодно!
Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі вельми незвичайного відвідання: до нього прийшов з візитом пап барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тепер Вально націлився на пост мера міста Верьера замість де Реналь і просив Жульєна представити його пану де Ла-Молю. Жульєн розповів маркізу про Вально і всі його витівки і фокуси. “Ви не тільки представите мені завтра ж цього нового барона, – сказав йому де Ла-Моль, – але й запросите його обідати. Це буде один з наших нових префектів “. -” У такому разі, – холодно вимовив Жюльєн, – я прошу у вас місце директора будинку піклування для мого батька “-” Чудово, – відповів маркіз, раптово розвеселившись, – згоден. Бачу, що ви виправляє “.
Одного разу, зайшовши до їдальні, Жюльєн побачив Матильду де Ла-Моль в глибокому траурі, хоча ніхто з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жульєн про “манію мадемуазель де Ла-Моль”.
30 квітня 1574 красивого юнака тих пір, Боніфацій де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, був обезголовлений на Гревской площі в Парижі. Легенда свідчить, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі відправилася до підніжжя Монмартрського пагорба і власноруч поховала її в каплиці.
Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку 30 квітня одягалася в траур на честь предка своєї родини. Жульєн був вражений і зворушений цією романтичною історією. Звикнувши до повної природності пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках Анич, крім манірності, і не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком.
Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями садом. Та й сама Матильда крутила усіма в домі, ставилася поблажливо до розмов з ним, майже в дружньому тоні. Він з’ясував, що вона є вельми начитаною, думки, які Матильда виголошувала при-прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не скидалася колишню зарозумілу і холодну Матильду.
Пройшов місяць. Жульєн став думати, що він подобається цієї красивої гордячці. “От було б забавним, якби вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею веду, тим сильніше вона домагається моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з’являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна! “- Думав він.
У своїх мріях він намагався оволодіти нею, а потім піти. І горе тому, хто спробував би його затримати!
Матильда де Ла-Моль була привабливі нареченою в усьому Сен-Жерменського передмістя. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, красу. Дівчина її віку, вродлива, розумна – де ще він міг знайти сильні відчуття, як не в коханні? Але її шляхетні кавалери були занадто нудними! Прогулянки ж з Жюльєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матільді подумав, що їй випало щастя полюбити цього простолюдина.
Любов з’являється їй лише як героїчне почуття, – те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Така любов не здатне боягузливо відступати перед перешкодами, воно штовхає на великі справи. Наважитися полюбити людину, що є таким далеким від неї за своїми суспільним становищем, – уже в цьому є велич і завзяття. Подивимося, чи буде її обранець і падали гідним її!
Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль лише робить вигляд, ніби небайдужа до нього, з метою виставити його посміховиськом перед своїми кавалерами, різко змінила ставлення Жульєна до Матильди. Тепер він похмурим, крижаним поглядом відповідав на її погляди, з їдкою іронією відкидаючи запевнення в Дружбі, і твердо вирішив, що в кожному разі не дасть обдурити себе будь-якими знаками уваги, які робила йому Матильда.
Вона надіслала йому листа – пояснення. Жульєн відчув хвилини тріумфу – він, плебей, отримав визнання від дочки вельможі! Син теслі переміг!
Мадемуазель де Ла-Моль прислала йому ще два листи, написавши, що чекає його у себе в кімнаті на годину після півночі. Підозрюючи, що це може бути пастка, Жульєн вагався. Але потім, щоб не виглядати боягузом, наважився. Приставивши драбину до вікна Матильди, він тихесенько піднявся, тримаючи в руці пістолет і дивуючись тому, що його досі не схопили. Жульєн не знав, як себе вести, і спробував обійняти дівчину, але вона, відштовхнувши його, наказала перш за все спустити вниз драбину. “І це закохана жінка! – Подумав Жюльєн – І вона ще насмілюється говорити, що любить! Така холоднокровність, така розважливість!
Матильду охопило тяжке почуття сорому, вона жахнулася того, що затіяла. “Ти маєш мужнє серце, – сказала вона йому. – Я зізнаюся тобі: мені хотілося перевірити твою хоробрість”. Жульєн відчув гордість, але це зовсім не нагадувало те душевне блаженство, якого він зазнавав від зустрічі з пані де Реналь. У його відчуттях зараз не було нічого ніжного – тільки бурхливе захоплення честолюбства, а Жулье перш за все був честолюбним.
Цієї ночі Матильда стала його коханкою. Її любовні пориви були дещо пафосною. Пристрасна любов була для неї скоріше якимось зразком, який потрібно було наслідувати, а не тим, що виникає само собою. Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що вона виконує обов’язок щодо самої себе і свого коханця, і тому в її душі пробудилась ніякої гідності. “Бідний виявив абсолютно бездоганну хоробрість, – говорила вона собі, – він повинен бути ощасливленим, інакше це буде легкодухістю з мого боку”.
Вранці, вибравшись з кімнати Матильди, Жюльєн відправився верхи в Медонського лісу. Він відчував себе скоріше здивованим, ніж щасливим. Все, що напередодні стояло високо над ним, тепер опинилося поряд або навіть значно нижче. Для Матильди ж у подіях цієї ночі не було нічого несподіваного, окрім горя і сорому, які охопили їх, замість того п’янкого блаженства, про яке розповідається в романах. “Не помилилася я? Люблю я його? “- Говорила вона собі.
У наступні дні Жульєн був дуже здивований незвичайною холодністю Матильди. Спроба поговорити з нею закінчилася шаленими докорами в тому, що він немовби уявив, ніби отримав на неї якісь особливі права. Тепер коханці запалали один до одного шаленою ненавистю і заявили, що між ними все скінчено. Жульєн запевнив Матильду, що все назавжди залишиться непохитною таємницею.
Через день після їх визнання і розриву Жюльєн був змушений зізнатися собі, що любить мадемуазель де Ла-Моль. Минув тиждень. Він спробував ще раз заговорити з нею про кохання. Вона образила його, сказавши, що не може прийти себе від жаху, віддалася першому зустрічному. “Першому зустрічному?” – Вигукнув Жюльєн і кинувся до старовинної шпаги, що зберігалася в бібліотеці. Він відчував, що міг би вбити її тут же на місці. Потім, задумливо подивившись на лезо старої шпаги, Жульєн уклав її знову в піхви і з незворушним спокоєм повісив на колишнє місце. Тим часом ль де Ла-Моль тепер з захопленістю згадувала про ту дивовижну хвилину, коли її майже не вбили, думаючи при цьому: “Він гідний бути моїм господарем… Скільки знадобилося б сплавити разом цих чудових юнаків з вищого суспільства, щоб досягти такого вибуху пристрасті!
Після обіду Матильда сама заговорила з Жюльєном і дала йому зрозуміти, що не має нічого проти прогулянки садом. її знову тягнуло до нього. Вона з дружньою відвертістю розповідала йому про свої сердечні переживання, описувала короткочасні захоплення іншими чоловіками. Жульєн піддавався жахливим ревнощів.
Ця безжалісна відвертість тривала цілий тиждень. Тема розмов, до якої вона постійно поверталася з якою жорстокою захопленістю, була тією самою – опис почуттів, які Матильда відчувала до інших. Страждання коханця приносили їй задоволення. Після однієї з таких прогулянок, збожеволівши від любові і горя, Жульєн не витримав. “Ви мене зовсім не любите? А я молитися на вас готовий! “- Вигукнув він. Ці щирі і настільки необачно слова миттєво змінили все. Матильда, переконавшись, що її люблять, відразу відчула до нього повне презирство.
І все ж мадемуазель де Ла-Моль подумки оцінювала перспективи своїх відносин з Жюльєном. Вона бачила, що перед нею людина з піднесеною душею, що думка його не слід второваною стежкою, яку проклала посередність. “Якщо я стану подругою такої людини, як Жюльєн, якому не вистачає лише стану, – а він у мене є, – я буду постійно привертати до себе загальну увагу. Життя моє не пройде непоміченим, – думала вона. – Я не тільки не буду відчувати постійного страху перед революцією, як мої кузини, які так тремтять перед черню, що не наважуються гримнути на кучера, я, безумовно, буду грати яку велику роль, адже людина, яку я вибрала, – людина із залізним характером і безмежним честолюбством. Чого йому не вистачає? Друзів, грошей? Я дам йому і те й інше “.
Жульєн був занадто нещасним і занадто враженим, щоб розгадати настільки складні любовні маневри. Він вирішив, що треба ризикнути і ще раз проникнути в кімнату своєї коханої: “Я поцілую її в останній раз і застрелюсь!” Жульєн залпом злетів драбині, і Матильда впала в його обійми. Вона була щаслива, лаяла себе за жахливу гордість і називала його своїм господарем. За сніданком дівчина вела досить необачно. Можна було подумати, що їй хотілося всьому світу повідати про свої почуття. Але через кілька годин їй вже набридло любити і робити безумства, і вона знову стала сама собою. Такою була ця своєрідна натура.
Маркіз де Ла-Моль відправив Жульєна з надзвичайно таємним дорученням до Страсбурга, і там він зустрів свого знайомого по Лондону російського князя Коразова. Князь був у захваті від шахраїв. Не знаючи, як висловити йому свою раптову прихильність, він запропонував юнакові руку однієї зі своїх кузин, багатої московської спадкоємиці. Від такої блискучої перспективи Жульєн відмовився, але вирішив скористатися іншою порадою князя: викликати ревнощі у своєї коханої і, повернувшись до Парижа, почати доглядати за світської красуні пані де Фервак.
За обідом в будинку де Ла-молів він сів поруч з Маршальша де Фервак, а потім довго і надто докладно говорив з нею. Матильда ще до приїзду Жульєна дала зрозуміти своїм знайомим, що шлюбний контракт з головним претендентом на її руку – маркізом де Круазнуа – можна вважати справою вирішеною. Але всі її наміри миттєво змінилися, як тільки вона побачила Жюльєна. Вона чекала, коли колишній коханий заговорить з нею, але той не зробив жодної спроби.
Усі наступні дні Жульєн чітко дотримувався порад князя Коразова. Його російський друг подарував йому п’ятдесят і три любовних листи. Прийшов час відправляти перший дама де Фервак. Лист містив усілякі пишномовні слова про чесноти – переписуючи його, Жульєн заснув на другій сторінці.
Матильда, з’ясувавши, що Жюльєн не тільки сам пише, але й одержує листи від пані де Фервак, вчинила йому бурхливу сцену. Жульєн докладав усіх зусиль, щоб не здатися. Він пам’ятав поради князя Коразова про те, що жінку треба тримати в страху, і хоча бачив, що Матильда глибоко нещасна, постійно повторював собі: “Тримати її в страху. Тільки тоді вона не буде ставитися до мене з презирством “. І продовжував переписувати і відправляти листи пані де Фервак.
… Один англійський мандрівник розповідав про те, як він дружив з тигром: він виростив його, пестив, але завжди тримав у себе на столі заряджений пістолет. Жульєн віддавався своєму безмежному щастю лише в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати вираз щастя, в його очах. Він незмінно дотримувався приписаного собі правила і розмовляв з нею сухо й холодно. Лагідна і майже смиренна з ним, вона стала тепер ще більш зарозумілою з домашніми. Увечері у вітальні вона покликала до себе Жюльєна і, не звертаючи уваги на інші гостей, довго розмовляла з ним.
Незабаром Матильда з радістю повідомила Жульєн, що вагітна і відчуває тепер його дружиною назавжди. Ця звістка вразила Жульєна; необхідно було повідомити про подію, маркіза де Ла-Моля. Який удар очікував людину, бажала бачити свою дочку герцогинею! .
На питання Матильди, чи не боїться він помсти маркіза, Жюльєн відповів: “Я можу жаліти людину, яка зробила для мене стільки благодіянь, тужити за тим, що завдав їй лиха, але я не боюся, і мене ніхто ніколи не злякає”.
Відбулася майже божевільна розмова з батьком Матильди. Жульєн запропонував маркізу, щоб той убив його, і залишив навіть передсмертну записку. Розлючений де Ла-Моль вигнав його.
Тим часом Матильда божеволіла від відчаю. Батько показав їй записку Жюльєна, і з того моменту її переслідувала жахлива думка: чи не вирішив Жульєн накласти на себе руки? “Якщо він помре, я помру теж, – заявила вона. – І це ви будете винні в його смерті. Клянуся, що тут же надіну жалобу і повідомлю всім, що я вдова Сорель… Майте це на увазі… Ні боятися, ні ховатися я не стану “. Любов її досягало безумство. Тепер уже сам маркіз розгубився і вирішив подивитися, що сталося, більш тверезо.
Маркіз розмірковував кілька тижнів. Весь цей час Жюльєн жив в абата Пірара. Нарешті після довгих міркувань маркіз вирішив, щоб не зганьбитися, дати майбутньому подружжю землі в Лангедоке і створити Жульєн певне положення в суспільстві. Він виклопотав для нього патент гусарського поручика на ім’я Жюльєна Сореля де Ла-Верне, після чого той повинен відправитися в свій полк.
Радість Жульєна була безмежною. “Отже, – сказав він собі, – роман мій нарешті закінчився, і я повинен дякувати тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю дивовижну гордячку… батько її не може жити без неї, а вона без мене “.
Маркіз не бажав бачити Жюльєна, але через абата Пірара передав йому двадцять тисяч франків, додавши: пап де Ла-Верне повинен вважати, що отримав ці гроші від свого батька, називати якого немає необхідності. Пан де Ла-Верне, можливо, визнає доречним зробити подарунок пану Сорелю, теслі у Вер’єрі, який дбав про нього в дитинстві.
За кілька днів кавалер де Ла-Верне гарцював на чудовому ельзаського жеребці, який коштував йому шість тисяч франків. Його зарахували в полк у чині поручика, хоча він ніколи не був підпоручиком. Його безпристрасний вигляд, суворий і майже злий погляд, блідість і постійна холоднокровність – усе це змусило заговорити про нього з першого ж дня. Дуже швидко його бездоганна і дуже стримана ввічливість, спритність у стрільбі і фехтуванні разохотілі дотепників голосно Жартувати з нього. Жульєн відправив своєму вихователю, колишньому верьерському кюре, пану Шелан, п’ятсот франків і попросив роздати їх біднякам.
І ось у розпал його честолюбних мрій спалахнула гроза. До Жульєна прибув посланець з листом від Матильди: вона вимагала його негайного повернення до Парижа. Коли вони зустрілися, Матильда показала йому лист від батька: той звинувачував Жульєна в користолюбстві і повідомляв, що ніколи не погодиться на цей шлюб. З’ясувалося, що маркіз звернувся до пані де Реналь з проханням написати будь-які відомості про колишнього вихователя її дітей. Лист-відповідь був жахливим. Пані де Реналь вельми докладно, посилаючись на свій моральний обов’язок, писала, що бідність і жадібність спонукали цього юнака, здатну на надзвичайне лицемірство, звести слабку і нещасну жінку, і таким чином створити собі становище і вийти в люди. Жульєн не визнає жодних законів релігії, а одним із способів досягти успіху для нього спокушання жінки.
“Я не смію засуджувати пана де Ла-Моля, – вимовив Жюльєн, дочитавши до кінці – Він вчинив правильно і розумно. Який батько погодиться віддати свою улюблену дочку такій людині? Прощайте! Сівши в поштову карету, Жульєн помчав до Верьера. Там в магазині зброяра він купив пістолет і увійшов до церкви.
Пролунав благовіст дзвону. Всі високі вікна храму були затягнуті темно-червоними завісами. Жульєн зупинився позаду лавки пані де Реналь. При погляді на цю жінку, яка його так любила, рука Жюльєна здригнулася, і він схибив. Тоді він вистрілив ще раз – вона впала. Жульєна схопили, наділи наручники і посадили. Все відбулося так швидко, що він нічого не відчув і вже через кілька секунд спав мертвим сном.
Пані де Реналь не було поранено смертельно. Одна куля пробила її капелюх, друга потрапила в плече і – дивна річ! – Відскочила від плечової кістки, ударившись об стіну. Пані де Реналь уже давно всім серцем бажала померти. Лист пану де Ла-Молю, якого її примусив написати справжнє духівник, був останнім відчаєм ЇЇ душі. Померти від руки Жюльєна вона вважала для себе блаженство. Ледь оговтавшись, вона послала покоївку Елізу до тюремника Жульєна з декількома луїдори і проханням заради Бога не поводитися з ним жорстоко. .
У в’язницю з’явився слідчий. “Я вчинив вбивство з заздалегідь обдуманими намірами, – заявив Жульєн. – Я заслуговую смерті і чекаю її”.
Потім він написав мадемуазель де Ла-Моль: “Я помстився за себе… На жаль, ім’я моє потрапить у газети, і мені не вдасться зникнути з цього світу непомітно. Прошу вибачити мене за це. За два місяці я помру… Не говоріть про мене ніколи, навіть моєму синові: мовчання – це єдиний спосіб вшанувати мою пам’ять. Ви мене забудете. проявіть ж у цих обставинах гідну твердість. Нехай те, що має статися, станеться потайки, чи не знеславівши Вас… Через рік після моєї смерті одружитеся з паном де Круазнуа, я Вам наказую, як ваш чоловік. До Вас звернені мої останні слова, як і мої останні палкі почуття “.
Він став думати про каяття: “А в чому, власне, я повинен каятися? Мене образили найжорстокішим чином, я вбив, я заслуговую смерті, але це і все. Я вмираю після того, як звів рахунки з людством. Мені нічого більше робити на землі “Через деякий час він дізнався, що пані де Реналь залишилася жива. І тільки тепер Жульєн відчув каяття у скоєному злочині: “Значить, вона буде жити! – Повторював він. – Вона буде жити, і вибачить, і буде любити мене… “
До Верьера прибула Матильда де Ла-Моль, з паспортом на ім’я пані Мішле у вбранні простолюдинки. Вона цілком серйозно запропонувала Жульєн здійснити подвійне самогубство. Їй здавалося, що вона бачить у Жульєн воскреслого Боніфацій де Ла-Моля, але тільки ще більш героїчного.
Матильда бігала по адвокатів, і нарешті після тижневих клопотань їй вдалося добитися прийому у пана де Фрілер. Йому знадобилося всього кілька секунд, щоб змусити Матильду зізнатися, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля. Обміркувавши користь, яку можна було отримати з цієї історії, абат вирішив, що тримає Матильду в руках. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що у нього є можливість вплинути на прокурора і присяжних з тим, щоб пом’якшити вирок.
Жульєн відчував себе негідним такої самовідданої прихильності Матильди. І, по правді кажучи, йому було не по собі від усього її героїзму: він розпізнав у ньому таємну потребу вразити світ своїм незвичайним коханням. “Як дивно, – говорив собі Жюльєн, – що подібне палке кохання залишає мене до такої міри байдужим”. Честолюбство померло в його серці, і з праху з’явилося нове почуття: він називав його каяттям. Він знову був п’яний як закоханий у пані де Реналь і ніколи не згадував про свої успіхи в Парижі.
Він навіть попросив Матильду віддати їх майбутньої дитини небудь годувальниці у Вер’єрі, щоб пані де Реналь могла наглядати за нею. “Мине п’ятнадцять років, і ця любов, яку ви зараз відчуваєте до мене, буде здаватися вам навіженством”, – сказав він їй і подумав, що через п’ятнадцять років пані де Реналь буде обожнювати його сина, а Матильда його забуде.
Пані де Реналь, ледве встигнувши приїхати в Безансон, відразу ж власноруч написала кожному з тридцяти шести присяжних листи, благаючи їх виправдати Жульєна. Вона писала, що не зможе жити, якщо невинну людину засудять на смерть. Адже все в Верьере знали, що на цього нещасного юнака і раніше знаходило яке затемнення. Вона зазначала благочестя Жульєна, чудове знання Священного Писання і благала присяжних не проливати невинну кров.
У день суду до Безансона зійшлося населення всієї провінції. Вже через кілька днів в готелях не залишилося, жодного вільного куточка. Спочатку Жульєн не хотів виступати в суді, але потім здався на вмовляння Матильди. Побачивши Жюльєна, зал співчутливо зашумів. Йому сьогодні не можна було дати й двадцяти років; одягнений він був дуже просто, але з великою витонченістю. Усі вирішили, що він набагато красивіше, ніж на портреті.
У своїй останній промові Жульєн сказав, що не вимагає ніякої поблажливості до суду; злочин його є жахливим і він заслуговує смерті. Він також розуміє, що головний його злочин полягає в тому, що він, людина низького походження, якій пощастило отримати освіту, насмілився увійти в так зване добірне товариство.
За кілька годин йому винесли вирок – страта.
Сидячи в казематі для засуджених на смерть, Жульєн згадував розповідь про те, якДантон напередодні смерті говорив, що дієслово “гільйотинувати” не можна схиляти в усіх часах. Можна сказати: мене буде гільйотинований, але не можна: мене було гільйотиновані. Жульєн відмовився підписати апеляцію, відчуваючи в собі зараз достатньо мужності, щоб гідно померти.
Через годину, коли він міцно спав, його розбудили чиїсь сльози, які капали йому на руку, – це прийшла пані де Реналь. Він кинувся до її ніг, благаючи вибачити за все. Притулившись один до одного, вони довго плакали. Пані де Реналь зізналася йому, що той фатальний листи склав її духівник, а вона лише переписала його, але Жюльєн вже давно пробачив їй.
Через деякий час хтось повідомив пану де Реналю про візит його дружини до в’язниці, і він зажадав, щоб вона негайно повернулася додому. Прийшла Матильда, але її присутність тільки дратувала Жюльєна.
Жульєн все гостріше відчував свою самотність і дійшов висновку, що це викликано тим, що поряд з ним немає пані де Реналь: “Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що в світі немає Бога справедливого, доброго, всемогутнього, чужого злоби і лестівості! О, якби він тільки існував! Я б упав до його ніг. “Я заслужив смерть, – сказав я йому, – але, великий Боже, добрий милосердний Боже, віддай мені ту, яку я люблю!
Пані де Реналь, точно почувши його благання, втекла з дому і домоглася дозволу бачитися з Жюльєном двічі на день. Він взяв з неї обіцянку, що вона буде жити і візьме під своє піклування сина Матильди.
Днем страти Жюльєна Сореля світило сонце, заливаючи все своїм благодатним світлом. Жульєн відчував бадьорим і спокійним.
Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі обрав. Труну супроводжувала велика процесія священиків. Матильда ж потай від усіх, в наглухо завішеної кареті, везла, поклавши собі на коліна, голову людини, якого так любила. Пізно вночі процесія дісталася до вершини, і тут, у маленькій печері, яскраво освітленій безліччю свічок, відслужили заупокійну месу. Матильда власноруч поховала голову свого коханого. Завдяки її турботам печеру був прикрашений мармуровими статуями, замовленими за великі гроші в Італії. А пані де Реналь не порушила свою обіцянку. Вона не наклала на себе руки, але за три дні після страти Жюльєна померла, обіймаючи своїх дітей.