Цикл “Кримські сонети”, до якого входить 18 віршів, написаний Міцкевичем під враженням двомісячної подорожі Кримом.
Головним героєм “Кримських сонетів” є мандрівник. Буйна природа Криму – це фон його роздумів, спільниця його тривожних снів, джерело жаданої душевної рівноваги. Уже в прелюдії до циклу – в “Акерманських степах” – ліричний герой так напружує слух, що міг би почути голос з Батьківщини. Цей образ вітчизни з ним скрізь: і коли він оповідає про плавання морем, і коли оплакує жертви ханського свавілля. Йому навіть здається, що рої ясних зорь, якими всіяний Чумацький Шлях,- то сльози польки-бранки, вияв її пекельної туги за рідним краєм.
Сонет № 1
Акеманські степи
Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана…
Шукаю провідних зірок у вишині.
Он хмарка блиснула, он золоті вогні:
То світиться Дністро, то лампа Акермана.
Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе.
Чутно й метелика, що тріпається в млі,
I вужа, що повзе зіллями таємниче…
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
(Переклад М. Рильського)
Східний колорит, бездоганно описані пейзажі використані для відтінення переживань героя, який тужить за рідним краєм.
С Онет № 4
Буря
Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск – і гаснуть з ним надії.
В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,
Що вгору зносяться в безумній круговерті,
Ступив на корабель жорстокий геній смерті,
Як воїн, що іде на приступ між руїн.
Півмертві там лежать; той руки он ламає,
А той товаришам прощання посилає,
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.
Один лиш із гурта – самотній чужаниця –
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
(Переклад М. Рильського)
Душевний стан ліричного героя передається через порівняння із безжальною бурею, яка здатна зламати та знищити. Однак, вона не лякає героя – оптимізму йому надає відчуття, що поряд є друзі та віра.
Сонет № 6
Бахчисарай
Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.
Повився темний плющ і дикий виноград
По вікнах, по стіні подобою альтани.
Руїна – пише тут на мурах гість незнаний,
Як Валтасарові, на віковічний згад.
А в залі ще стоїть окраса мармурова:
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова
Спадає по сльозі і промовля щомить:
“О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”.
(Переклад М. Рильського)
Мандрівник, розглядаючи руїни ханської столиці, доходить висновку про плинність усього, що свого часу було уособленням влади та могутності. У сонеті присутній мотив минущості будь-якої деспотії, у тому числі й царської, яка зробила поета вигнанцем.
Сонет № 8
Гробниця Потоцької
Зів’яла ти в краю, заквітчанім весною,
Трояндо молода, бо линули в імлі
Від тебе юні дні, злотисті мотилі,
I спогадів чергу лишали за собою.
Чому так світяться громадою ясною
Зірки, до польської обернені землі?
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,
Сліди повипікав огненною сльозою?
О полько! Як і ти, я вмру на чужині.
Хай приязна рука мене хоч поховає!
Тут мандрівці ведуть розмови негучні,
І вчую я слова, що чув у ріднім краї,
Поет, складаючи тобі на честь пісні,
Побачить гроб і мій – для мене заспіває.
(Переклад М. Рильського)
В основі сюжету – поширена в той час у Криму легенда про гробницю, збудовану ханом Керим-Гіреєм для своєї наложниці. За однією з версій легенди, вона була полькою із княжої родини Потоцьких. Поет використав легенду для порівняння долі мандрівника-вигнанця, відірваного від Батьківщини, з долею прекрасної польки, яка так і померла на чужині.
Сонет № 14
Пілігрим
Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі – блакить ясна, тут – лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?
О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
На лоні красоти, серед казкових див,
Чом лину серцем я до молодого ранку,
До тої, що колись так ніжно полюбив?
В краю, заказанім для мене, ти, коханко,
Як ходиш по моїх недавніх ще слідах,
Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?
(Переклад М. Рильського)
У сонеті яскраво виражена туга за рідним краєм – герой-мандрівник прямо заявляє, що “трясовина” Литви миліша для нього за “казкові дива” чужого краю.
Сонет № 18
Аю-Даг
Люблю дивитись я із Аю-Дагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними – чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.
Штурмують мілину вони у буйнім хмелі,
Немов морських потвор іде страшний набіг;
Здобудуть – і назад одходить військо їх,
Корали й перли нам лишивши на тарелі.
Твоя подоба це, поете молодий!
Так грізних пристрастей бушує буревій;
Та ліру ти підняв – і в серці супокій.
Навала відійшла по довгій обороні,
Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні.
За них віки тобі вінком прикрасять скроні.
(Переклад М. Рильського)
Автор привів героя до бурхливого моря, яке невпинно накочує свої хвилі на берег, і порівняв морську стихію з молодим поетом – пристрасним та натхненним. Завдяки паралелізму підкреслюється єдність природи і людини.