“Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера” дуже скорочено (стисло, переклад) Стельмах Ярослав. Також ви можете прочитати більш детальний переказ “Митькозавр із Юрківки”
“Химера лісового озера” дуже стисло
Зоологія й комахи. “Відпустіть нас до бабусі!”
Коли ми склали іспити й перейшли до шостого класу, вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна запропонувала нам під час канікул зібрати колекцію комах. Це було нам із Митьком на руку, бо ми давно мріяли поїхати до села, де жила Митькова бабуся. Після довгих умовлянь батьки нас відпустили туди.
Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також із бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом
Митько сяяв, вихваляючи свіже сільське повітря, хоч автобус, проїжджаючи мимо, напустив нам у лице хмару пилюки та кіптяви.
Раптом біля нас зупинився хлопець років чотирнадцяти з велосипедом почав насміхатися над нашим спорядженням – рюкзаками, сачками. Представився майбутнім майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем і помчав.
Ми добралися до бабусі, познайомилися із сусідом дядьком Гнатом, який вигравав на трубі, та дідом Трохимом.
Озеро. Змії люблять сіно
Ми йдемо з навантаженими їжею рюкзаками до лісового озеро на вільне життя. По дорозі нас ледь не збиває той клятий велосипедист Вася.
Знайшли якусь безформну купу, що виявилася колишнім куренем. Митько спочатку потикав палицею, боячись, що там ховається гадюка. Переконавшись, що все чисто, ми швидко відбудували курінь.
Таємничий і, бр-р-р-р, – який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати
Ми приходили до озера щодня, купались, вилежувались на сон ці. Якось ми застали на своєму місці велосипедиста. Вася привітався й сказав, що на знак примирення вирішив подарувати нам камінець бурштину із мушкою всередині, який він знайшов на дні озера. Роз повів, що про це місце йде поганий поголос. В озері, очевидно, живе якийсь страшний звір. Минулого року тут пропало теля. На піску інколи видно величезні сліди, а стовбури дерев укриті подряпинами, як від кігтів.
От і думайте! Можливо, це щось таке, як в озері Лох-Несс у Шотландії?
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог
Ми вирішили розкрити таємницю чудовиська й почали вночі чергувати. Я стояв на варті перший. Хотілося спати, було страшно. Присів на хвилину й заснув. Прокинувся від насмішкуватого Митькового голосу. Митько вилаяв мене й став чергувати сам. Мене мучили докори сумління. Коли я вибрався з куреня, то побачив, що Митько солодко спить.
Уранці ми побачили сліди величезних лап. Вирішили взяти в бібліотеці книжки й почитати, що це могло бути.
Розділ VI, який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо. Ну й Митько!
У бібліотеці ми бували мало не щодня. Й вичитали про страшних варанів на острові Комодо в Індонезії, про хохулю – давній вид третинного періоду, що зберігся до наших днів, і ще багато дечого. Митько навіть висунув припущення, що на місці нашого було доісторичне прісноводне болото. Адже саме тут Вася знайшов бурштин! А коли згадати, що село називається Юрківка, не від юрського періоду? Я трохи посміявся з цього й запропонував назвати чудовисько на його честь Митькозавром. Митько скромно заперечив і сказав, що тоді хай буде Митькозавр Стеценка із Юрківки.
На березі знову з’явилися величезні сліди й пір’я з’їденої ворони.
Операція “Курка” провалюється разом із дідом Трохимом
Митько згадав прочитане про те, як полюють на тигрів. Прив’язують приманку – козеня, а самі сидять у засідці. Я додав, зл деякі племена риють на стежці яму, маскують її, і звір туди падає.
Стали думати, кого використати як приманку. Козенят немає, козу до лісу не затягнеш. Вирішили, що це буде курка. Ледве-ледве її впіймали. Я вирив глибоку яму на стежці. Від кілка на дні відмовили – чудовисько нам потрібне живе. І прив’язана курка й не думала квоктати, скільки ми її не заохочували.
Споночіло. Хотілося їсти. Раптом почувся людський зойк. Це виявився дід Трохим – він приніс нам від бабусі молока на вечерю. Дідусь лаявся й дивувався, хто вирив на дорозі яму. Ми не признавалися. А тут ще й курка раптом заквоктала щосили. Дід Трохим подивувався, що курка так далеко заблукала, й попросив завтра принести і курку, й лопатку, якою загорнемо яму, щоб іще ніхто не втрапив.
Таємниця лісового озера
Митькозавр після того випадку не з’являвся, а ми все мріяли сфотографувати його й прославитися, навіть отримати медалі “За відвагу”.
Раптом ми почули якийсь рух на озері. Увімкнули ліхтарик водою пливло щось хиже й доісторичне. Хотілося негайно тікати. але Митько зупинився й сказав, що, крім нас, його ніхто не бачив, отже, треба лишатися, щоб потім розказати. Раптом Митько, заверещавши неприродним голосом, став кидати у тварюку каміння. Щось голосно тріснуло й страшний ріг зламався. Почувся людський крик про допомогу. Митько, а за ним і я кинулися у воду. Це був Вася-велосипедист, який виготував голову потвори й вирі шив нас полякати.
Васько, хоч і ледве дихав після такої пригоди, намагався з нас кепкувати – злякалися, мовляв, його вигадки – слідів, виття, подряпин на деревах, пір’я.
Я запропонував добре відлупцювати цього брехуна, а Митько сказав, що йому подякувати треба, адже ми багато чого дізналися нового, цікавого про світ, про наших пращурів. А для колекції у нас ще пів літа попереду. І чекає ще багато чого цікавого, поки ми з Митьком – друзі.