Наддніпрянська Україна у 19 ст

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням ринкових. Гостру кризу п економічному та суспільно-політичному житті посилила невдала для Росії Кримська війна 1853-1856 рр. У роки війни відчутно посилився антикріпосницький рух селян (“Київська козаччина” 1855 р., рух “У Таврію за волею” 1856 р.). Посилився і суспільно-політичний рух за проведення реформи кріпосницької системи. Ставало очевидним, що кріпосне право необхідно скасувати. Щоб не допустити масових селянських бунтів царизм змушений був вибрати шлях реформ.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. і процеси модернізації в Україні. Основний зміст реформ, особливості проведення реформ на українських землях.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр II підписав “Положення про селян” і Маніфест. Скасуванння кріпосного права (селянська реформа):

особиста залежність селянина від поміщика була скасована; селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових (вступати в шлюб, на службу, навчання, займатися промислами, розпоряджатися своїм майном, торгувати, укладати договори тощо); селяни залишалися “нижчим станом”, аж до 1904 р. не були звільнені від фізичних покарань; якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали – відрізки. У Лівобережній і Південній Україні відрізали майже третину загальної площі селянського землекористування, на Правобережжі – додали; до укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк чи панщину. Ця категорія була ліквідована лише через 20 років. Питання про викуп цілком залежало від поміщика; протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з відсотками; – у 1866 р. була проведена реформа державних селян, до яких перейшли значні земельні масиви.

Отже, реформа була непослідовною, половинчастою, зберігала поміщицьке землеволодіння, сприяла обезземеленню селянства, аграрному перенаселенню, але все ж вона формувала нестанову приватну власність на землю, стимулювала розвиток підприємництва, сприяла становленню ринку робочої сили, створила умови для швидкого економічного поступу, який прийшов досить швидко.

У 1864 р. була проведена Судова реформа :

– суд став відкритим, судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі; – обвинувачені отримали право захисту, змагальність судочинства між адвокатом і прокурором; – деяка нерівність у судах залишилася, окремі – для військових і духівництва, для селян – фізичні покарання. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною.

У тому ж році була проведена Земська реформа :

передбачала запровадження місцевого (земського) самоврядування. У губерніях і повітах створювалися виборні земські управи. Членів земств обирали від усіх станів населення; земства отримали право займатися господарськими (статистика, лісництва) і культурними (школи) питаннями. Великі їхні заслуги у налагодженні системи охорони здоров’я. Земці брали участь як у загальнодемократичному, так і національному русі. Не мали політичних повноважень; земства до 1911 р. не були поширені на Правобережжі.

Міська реформа:

з 1870 р. – перехід і до міського самоврядування, створення міських дум, які обирали міську управу; займалися благоустроєм міст (освітлення, соціальні питання, шляхи тощо), під контролем губернатора.

Освітня реформа:

з 1864 р. запроваджувалася єдина система початкової освіти, навчання в народних училищах; середню освіту здобували в класичних (давали грунтовну гуманітарну освіту і право вступу до університету) і реальних (давали природничо-математичну освіту, можливість вступу до технічного вишу) гімназіях; відновлення автономії університетів у навчальних справах, дозвіл вищої освіти для жіноцтва на курсах.

Військова реформа:

у 1874 р. було запроваджено перехід до загальної військової повинності чоловіків віком від 20 років; замість 25 років служби при рекрутських наборах перебування в армії скорочувалося до 6-7 років; термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту, ріст кількості військових навчальних закладів.

Проведені також фінансова (1860 – 1864 рр.) та цензурна (1865 р.) реформи.

Наслідки реформ 1860-1870-х рр.:

скасування кріпосного права відкрило перспективу утвердження ринкового господарства, товарного капіталістичного виробництва, хоча збереглися феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння); інші реформи адміністративно-політичного управління також були позитивним явищем, але вони не зачіпали осію” політичного ладу (збереження самодержавної влади); відбулася певна демократизація суспільства, закріплено громадянські права населення; закладено основу для переходу Російської імперії до буржуазно-представницького устрою; здійснюючи реформи, російський імперський уряд мало зважав па місцеві та національні особливості.

Наслідки промислового перевороту

У 80-х рр. XIX ст. остаточно завершився промисловий переворот:

значно збільшився приплив іноземного капіталу, який прискорював розвиток окремих галузей, але з України викачувалися великі кошти. формування українського індустріального району, який включав такі промислові центри: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий; тут спостерігалося значне промислове піднесення, інші ж галузі стояли на місці, за винятком сільськогосподарського і транспортного машинобудування; створення цілої системи залізниць; формування нових соціальних верств.

Зміни в соціальному складі населення в другій половині XIX ст.

В умовах ринкової економіки з’являються нові соціальні групи. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетаріату). Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Для пролетаріату характерно: високий ступінь концентрації, низькі зарплати, значний рівень згуртованості.

Українське селянство неохоче залишало сільське господарство і приходило до незвичної для нього роботи в промисловості. Воно залишалося найчисленнішим, поділялося на куркулів (заможних), середняків і бідняків.

Відставав і національний капітал, джерела формування – дворянство, заможні селяни, купці, лихварі, чумаки. Нанвідоміші підприємці – Алчевські, Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки.

Процеси модернізації

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала період бурхливого економічного зростання. Але прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті. що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна промисловість). Україна була колонією “європейського” типу – промислово розвинутою, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу і потенційних прибутків.

В Україні виділялися чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Після реформи 1861 р. швидко зростають обсяги торгівлі. В зовнішній торгівлі Україні належало провідне місце у хлібному експорті.

Зростання попиту на хліб разом з появою мережі залізниць перетворило на район торговельного зернового господарства Південну Україну.

Потужне цукробурякове виробництво розвинулося на Правобережжі. Все активнішу роль у сільськогосподарському виробництві почали відігравати заможні селяни. Формувався новий тип селянина-фермера, який, поєднуючи талант хлібороба з важкою працею, ставав співтворцем нової ери.

В Україні відбувався демографічний вибух, який загострював земельну проблему (аграрне перенаселення). Історична драма України полягала в тому, що її селяни були не готові до життя в місті. Тому, вирушаючи з дому в пошуках кращої долі, вони обминали українські міста, а згодні були переселятися навіть на окраїни Російської імперії, де були вільні землі. А тим часом міста в Україні заселялися вихідцями з російських сіл.

У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався швидшими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значним впливом іноземного капіталу; побудовою промислових об’єктів на принципі незавершеності тощо.

Національний рух на Наддніпрянській Україні.

Україна продовжувала залишатися ареною визвольної боротьби поляків, які сподівалися на участь у їхній боротьбі населення Правобережжя, не обіцяючи йому відновлення української державності. Молода інтелігенція цього краю почала заперечувати польські шовіністичні твердження, намагалась бути ближчою до народу. Поляки погордливо називали їх “хлопоманами”, лідером яких був Володимир Антонович. Польське національно-визвольне повстання 1863-1864 рр. знову не викликало масової підтримки населення Правобережної України. Поразка повстання істотно ослабила польські позиції на Наддніпрянщині, можливості українського визвольного руху зростали. Але він ще був не готовий порушувати питання про відродження державності. Стара козацько-старшинська еліта була втрачена, нова формувалася повільно.

Розвиток громадівського руху. Організаційною формою українського руху 60-90-х рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об’єднання, які називали громадами. Перша з них виникла в 1859 р. у Петербурзі. її духовне життя помітно пожвавилося з приїздом туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т. Шевченка. Значним успіхом громади було видання першого українського журналу “Основа” (1861-1862 рр., видавці Василь Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров).

Центром громадівського руху в Україні став Київ, очолив його В. Антонович, мета – підвищити культурно-освітній рівень українського народу шляхом поширення шкіл і друкування книг.

Діяльність :

започаткування видання української преси “Основа” у Петербурзі, “Чернігівскій лісток” (Л. Глібов): збирання коштів на видання української літератури, створення українських підручників; організація недільних і щоденних шкіл для дорослих; поширення літературних творів Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та інших.

Політика російського царизму щодо України. Активізація українською руху викликала урядову реакцію. Таємним Валуєвським циркуляром 1863 р. (П. Валуєв – міністр внутрішніх справ) проголошено:

окремої “малоросійської мови не було, немає й бути не може”; заборонено освіту, друк шкільних, наукових і релігійних видань українською мовою; дозволено видання лише української художньої літератури.

Цей документ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з діяльності невеликої кількості інтелігентів на масове явище.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. громади поступово відновлюють свою роботу, створена “Стара громада”.

Діяльність “Південно-Західного відділу Російського географічного товариства” (з 1873 р., перший голова – Г. Галаган, діловий керівник – Павло Чубинський :

– збирання етнографічних, фольклорних, історичних, економічних матеріалів з багатьох сіл і міст України; – видання дев’яти томів “Записок” зібраного матеріалу, збірку українських історичних пісень; – організовано і проведено III Археологічний з’їзд у Києві (1874 р.).

Друкованим органом громади стала газета “Кієвскій телеграф”. Громадівці заклали основи української науки, обгрунтували самобутність українського народу, підвели український рух до політичної стадії.

1876 р. – Емський указ імператора Александра II:

– заборона друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот; – заборона ставити українські театральні вистави та влаштовувати концерти з українськими піснями; – заборона ввозити українську літературу з-за кордону без спеціального дозволу; – заборона перекладів українською мовою, викладання в початкових школах; – вилучення українських книг зі шкільних бібліотек, вислання деяких українських діячів.

Невдовзі було закрито “Південно-Західний відділ Російського географічного товариства”. Один з найвідоміших громадівців Михайло Драгоманов виїхав за кордон. 1878 р. він у Женеві організував видання українського журналу “Громада” (до 1882 р.). Як політичний мислитель, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації. Він став першим, хто виніс проблему українства, зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену. Своєю працею М. Драгоманов зробив для пробудження українців більше, ніж будь-хто в цей час.

У 70-80-х рр. XIX ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Наслідком цього була поява на початку 90-х рр. таємної організації Братство тарасівців. Біля її витоків стояли Іван Липа, Микола Міхновський, Борис Грінченко. Воно оформилося на зустрічі в Каневі на могилі Т. Шевченка. Найбільший успіх тарасівиі мали в Харкові. Ця група увійшла в історію як перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні. Організація припинила існування в 1893 р.

Частина українців (Андрій Желябов, Олександр Михайлов, Микола Кибальчич) брала участь у загальноросійському визвольному русі, який у 70-80-х рр. називають народницьким. Він мало цікавився національно-визвольними прагненнями поневолених Росією народів. Народники України в 1875 р. об’єднатися в гурток “Південних бунтарів”. їхні практичні дії для втілення своїх задумів у життя одержати назву “Чигиринська змова”, яка у 1877 р. була розкрита. Народницькі організації згодом перейшли до політичного терору, а на початку 80-х рр. XIX ст. були розгромлені. Характерно, що пріоритетом загальноросійських рухів була боротьба за соціальне визволення, а український рух основний акцент робив на національне визволення.

Отже, український національно-визвольний рух вступив у новий період – етап політичної боротьби.

Хронологічний довідник: Наддніпрянська Україна у 19 ст

Персоналії: Наддніпрянська Україна у 19 ст

Терміни: Наддніпрянська Україна у 19 ст