“І понад вік триває день” скорочено читати українською Ви можете за 12 хвилин.
“І понад вік триває день” короткий зміст
“І понад вік триває день” – роман Чингіза Айтматова. Прообразом Буранного полустанку є залізнична станція Торети близько космодрому Байконур, названа на честь похованого поблизу неї (на околиці сучасного міста Байконур) шейха Торе-Баба, представника роду торі (нащадки чингизидов).
Едигей працював стрілочником на роз’їзді Боранли-Буранний. Опівночі до нього в будку пробралася дружина, Укубала, щоб повідомити про смерть Казангапа.
Тридцять років тому, наприкiнцi 44-го, демобілізували Едигея після контузії. Лікар сказав: через рік будеш здоровий. Але поки працювати він фізично він не міг. І тоді вони з дружиною вирішили податися на залізницю: може, знайдеться для фронтовика місце охоронця або сторожа. Випадково познайомилися з Казангапом, розговорилися, і він запросив молодих на Буранний. Звичайно, місце важке – безлюддя та безводдя, кругом піски. Але все краще, як митник без притулку.
Коли Едигей побачив роз’їзд, серце його впало: на пустинній площині стояло кілька будиночків, а далі з усіх боків -… степ. Тоді він не знав, що на місці цьому проведе решту життя. З них тридцять років – поруч з Казангапом. Казангап багато допомагав їм на перших порах, дав верблюдицю на подої, подарував верблюда від неї, якого назвали Каранаре. Діти їх росли разом. Стали як рідні.
І ховати Казангапа доведеться їм. Едигей йшов додому після зміни, думав про майбутній похорон і раптом відчув, що земля під його ногами здригнулася. І він побачив, як далеко в степу, там, де розташовувався сарозекський космодром, вогненним смерчем піднялася ракета. То був екстрений виліт у зв’язку з надзвичайною подією на спільній радянсько-американській космічній станції “Паритет”. “Паритет” не реагував на сигнали об’єднаного центру управління – Обценупра – вже понад дванадцять годин. І тоді терміново стартували кораблі з Сари-Озеков і з Невади, послані на з’ясування ситуації.
… Едигей наполіг на тому, щоб ховали покійного на далекому родовому цвинтарі Ана-Бейит. У кладовища була своя історія. Переказ свідчить, що жуаньжуани, захопили Сари-Озеки в минулі століття, знищували пам’ять полонених страшним катуванням: надяганням на голову широкі – шматки сиром’ятної верблюжої шкіри. Висихаючи під сонцем, шкіра стискала голову раба подібно сталевому обручу, і нещасний позбавлявся розуму, ставав манкуртом. Манкурт не знав, хто він, звідки, не пам’ятав батька і матері, – словом, не усвідомлював себе людиною. Він не думав про втечу, виконував найбільш брудну, важку роботу і, як собака, визнавав лише господаря.
Одна жінка на ім’я Найман-Ана знайшла свого сина, перетвореного в манкурта. Він пас хазяйський худобу. Не впізнав її, не пам’ятав свого імені, імені свого батька… “Згадай, як тебе звати, – благала мати. – Твоє ім’я Жоламан”.
Поки вони розмовляли, жінку помітили жуаньжуани. Вона встигла сховатися, але пастухові вони сказали, що ця жінка приїхала, щоб відпарити йому голову (при цих словах раб зблід – для манкурта не буває загрози страшніше). Хлопцеві залишили лук і стріли.
Найман-Ана поверталася до сина з думкою переконати його бігти. Озираючись,… шукала
Удар стріли був смертельним. Але коли мати стала падати з верблюдиці, першою впала її біла хустка, перетворилася на птаха і полетів з криком: “Згадай, чий ти? Доненбай твій батько “Те місце, де була похована Найман-Ана, стало називатися кладовищем Ана-Бейит – Материнським спокоєм…
Рано вранці все було готове. Наглухо загорнуте в щільну кошму тіло Казангапа поклали в причіпний тракторний візок. Треба було подолати 30 кілометрів в один кінець, стільки ж назад, та поховання… Попереду на Каранаре їхав Едигей, вказуючи шлях, за ним котився трактор з причепом, а замикав процесію екскаватор.
Різні думки відвідували Едигея по дорозі. Згадував ті дні, коли вони з Казангапом були в силі. Робили на роз’їзді всю роботу, в якій виникала необхідність. Тепер молоді сміються: старі дурні, життя своє гробили, заради чого? Значить, було заради чого.
… За цей час пройшло обстеження “Паритету” прилетівшими космонавтами. Вони виявили, що паритет-космонавти, які обслуговували станцію, зникли. Потім виявили залишений господарями запис у вахтовому журналі. Суть запису зводилася до того, що у працюючих на станції виник контакт з представниками позаземної цивілізації – жителями планети Лісова Груди. Лісногрудці запросили землян відвідати їх планету, і ті погодилися, не ставлячи до відома нікого, в тому числі керівників польоту, так як боялися, що з політичних міркувань їм заборонять відвідування.
І ось тепер вони повідомляли, що знаходяться на Лісовій Груди, розповідали про побачене (особливо потрясло землян, що в історії господарів не було воєн), а головне, передавали прохання лісногрудців відвідати Землю. Для цього інопланетяни, представники технічно набагато більш розвиненішої цивілізації, ніж земна, пропонували створити міжзоряну станцію. Світ ще не знав про все це. Навіть уряду сторін, поставлені до відома про зникнення космонавтів, не мали відомостей про подальший розвиток подій. Чекали рішення комісії.
… А Едигей тим часом згадував про одну давню історію, яку мудро і чесно розсудив Казангап. У 1951 р прибула на роз’їзд родина – чоловік, дружина і двоє хлопчиків. Абуталип Куттибаев був ровесник Едигея. У сарозекську глухомань вони потрапили не від хорошого життя: Абуталип, втік з німецького табору, де опинився в сорок третьому серед югославських партизан. Додому він повернувся без поразки в правах, але потім відносини з Югославією зіпсувалися, і, дізнавшись про його партизанське минуле, його попросили подати заяву про звільнення за власним бажанням. Попросили в одному місці, в іншому… Багато разів переїжджаючи з місця на місце, сім’я Абуталипа виявилася на роз’їзді Боранли-Буранний. Насильно начебто ніхто не ув’язнює, а схоже, що на все життя застрягли в сарозеках. І це життя було їм не під силу: клімат важкий, глухомань, відірваність. Едигею чомусь найбільше було шкода Заріпові. Але все-таки сім’я Куттибаевих була на рідкість дружною. Абуталип був прекрасним чоловіком і батьком, а діти були пристрасно прив’язані до батьків. На новому місці їм допомагали, і поступово вони стали приживатися. Абуталип тепер не тільки працював і займався будинком, не тільки возився з дітьми, своїми і Едигея, але став і читати – адже він був освіченою людиною. А ще став писати для дітей спогади про Югославію. Це було відомо всім на роз’їзді.
До кінця року приїхав, як завжди, ревізор. Мимохідь розпитував і про Абуталип. А через деякий час після його від’їзду, 5 січня 1953 рік, на Буранному зупинився пасажирський поїзд, у якого тут не було зупинки, з нього вийшли троє – і заарештували Абуталипа. В останніх числах лютого стало відомо, що підслідний Куттибаев помер.
Сини чекали повернення батька день у день. А Едигей невідступно думав про Заріп з внутрішньою готовністю допомогти їй у всьому. Болісно було робити вигляд, що нічого особливого він до неї не відчуває! Одного разу він все ж сказав їй: “Навіщо ти так хвилюєшся.. Адже з тобою всі ми (він хотів сказати – я)?”.
Тут з початком холодів знову розлютувалася Каранар – у нього почався гін. Едигею з ранку треба було виходити на роботу, і тому він випустив атана. На інший день стали надходити новини: в одному місці Каранар забив двох верблюдів-самців і відбив від стада чотирьох маток, в іншому – зігнав з верблюдиці їхавшого верхи господаря. Потім з роз’їзду Ак-Мойнаки листом попросили забрати атана, інакше застрелять. А коли Едигей повернувся додому верхи на Каранаре, то дізнався, що Заріпа з дітьми поїхали назовсім. Він жорстоко побив Каранара, посварився з Казангапом, і тут Казангап йому порадив поклонитися в ноги Укубале і Заріп, які вберегли його від біди, зберегли його і свою гідність.
Ось якою людиною був Казангап, якого вони зараз їхали ховати. Їхали – і раптом натрапили на несподівану перешкоду – на огорожу з колючого дроту. Постовий солдат повідомив їм, що пропустити без пропуску не має права. Те ж підтвердив і начальник варти і додав, що взагалі кладовище Бейит підлягає ліквідації, а на його місці буде новий мікрорайон. Умовляння не привели ні до чого.
Казангапа поховали неподалік від кладовища, на тому місці, де мала великий плач Найман-Ана.
… Комісія, що обговорювала пропозицію Лісової Груди, тим часом вирішила: не допускати повернення колишніх паритет-космонавтів; відмовитися від встановлення контактів з Лісовими Грудьми й ізолювати навколоземний простір від можливого інопланетного вторгнення обручем з ракет.
Едигей велів учасникам похорону їхати на роз’їзд, а сам вирішив повернутися до вартової будки і домогтися, щоб його вислухало велике начальство. Він хотів, щоб ці люди зрозуміли: не можна знищувати кладовище, на якому лежать твої предки. Коли до шлагбаума залишалося зовсім небагато, в небо метнувся яскравий спалах грізного полум’я. То злітала перша бойова ракета-робот, розрахована на знищення будь-яких предметів, що наблизилися до земної кулі. За нею рвонулася вгору друга, і ще, і ще… Ракети йшли в далекий космос, щоб створити навколо Землі обруч.
Небо обвалюється на голову, пробивши в клубах киплячого полум’я і диму… Едигей і супроводжуючі його верблюд і собака, збожеволівши, тікали геть. На наступний день Буранний Едигей знову поїхав на космодром.