Ірина Жиленко “Підкова” читати
Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним – рожевий. Потім – фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.
Та не просту. А золоту. Таким,
на місяць схожим, серпиком лежала, –
аж розгубились в небі літаки,
кричали: “Мама!” –
Й крильцями дрижали.
А я знайшла. Сказала їй: – Світи
тут, на вікні. Щоб все мені збулося! –
Зійшлися і роззявили роти
сімсот роззяв. Стоять вони і досі…
Круг них світився то зелений сніг,
то голубий, то ніжно-фіалковий.
Вони стояли вперто, день при дні, –
зачарувала їх моя підкова.
Що ж, покладу підкову в чемодан,
куплю я шубу. А тоді поїду
в Лапландію. Хоч трішки і шкода,
вже так і буть – віддам підкову Діду.
Оце і все. А сніг звичайним став.
Легкий і рівний, пада, пада, пада…
Роти закрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись… І полягали спати.