“Теплий хліб” Паустовський скорочено
“Коли кавалеристи проходили через село Бережки, німецький снаряд розірвався на околиці і поранив у ногу вороного коня”. Коня взяв до себе мірошник Панкрат. Млин давно не працював, але вітряковий пил нібито в’ївся в Панкрата навічно. “Панкрат був швидкий на роботу, сердитий старий, і хлопці вважали його чаклуном”.
Мірошник коня вилікував. Той став возити на млин все, що потрібно було для лагодження греблі.
Панкрату було важко прогодувати коня – і той “почав ходити по дворах жебракувати”. Йому виносили то бурякове бадилля, то черствого хліба, а то навіть солодку морквину. Вважали, що “кінь громадський” та ще й поранений, “постраждав від ворога”.
У селі жив зі своєю бабусею мовчазний недовірливий хлопчик Філька на прізвисько Ну Тебе. Він і хлопцям, і своїй бабусі відповідав так: “Та ну тебе!”
Зима цього року видалася тепла. Сніг випадав і тут же танув. Близько млину вода не замерзала, а “стояла темна, тиха, і в ній кружляли крижинки”.
Панкрат до того часу полагодив млин і збирався молоти хліб. А то борошна у всіх господинь залишалося мало. Зерно лежало немолоте.
Одного разу теплим сірим днем??поранений кінь постукав мордою в хвіртку до фільчиної бабці. Старої не було вдома. Хлопчисько сидів за столом, жував житній хліб, круто посипаний сіллю. Вийшов Філька у двір. Кінь потягнувся до хліба… А Філька вдарив коня по губах і закинув хліб в пухкий сніг:
– На вас, на волоцюг НЕ напасешся! Іди, копай його мордою з-під снігу!
“І ось після цього зловтішного окрику і трапилися в Бережках ті дивовижні справи…”
“Сльоза скотилася у коня з очей…” Страшний мороз впав на село. Почалася заметіль. Вона свистіла так, як “свистить кінський хвіст, коли розсерджений кінь б’є ним себе по боках”.
Бабка ледве добралася додому і сказала, що мороз такий, що колодязі замерзли і річка замерзла. Неминуча загибель чекає всіх: води немає і хліб молоти не можна.
Миші полізли з підпілля ховатися в соломі під грубкою, де ще залишалося трохи тепла.
– Та ну вас, прокляті! – Кричав Філька.
А миші все лізли і лізли…
Бабка розповіла, що такий мороз впав на округу сто років тому від злоби людської. Птахів побив і так виморозив рослини, що “десять років після того і не цвіли ні дерева, ні трави”.
А все тому, що прийшов у село старий солдат, попросив хліба. А господар жбурнув на підлогу черству скоринку. “Мені хліб з підлоги підняти неможливо, – каже солдат, – у мене замість ноги деревинка… Втратив я ногу… в турецькій баталії”.
“Якщо дуже голодний, то піднімеш”, – єхидно відповів мужик.
Солдат закрехтав, приловчився, підняв хліб – а там одна зелена цвіль.
Ось тоді солдат вийшов у двір, свиснув – і піднялася хуртовина. Вдарив лютий мороз. А мужик той помер.
– Від чого ж він помер? – Хрипко запитав Філька.
– Від охолодження серця.
Бабка каже онукові, що, видно, знову завелася в селі зла людина. Образила когось. Потрібно виправити зло, тоді й морозу не буде. А як зло виправити, потрібно у Панкрата запитати. Тільки неможливо добігти в таку холоднечу до мельника?
– Та ну його, Панкрата, – сказав Філька і затих.
Проте вночі побіг до мельника. “Здавалося, повітря замерзо, і між землею і місяцем залишилася одна порожнеча…” У Фільки кололо в грудях. Він бігти вже не міг, а брів, загрібаючи сніг валянками.
У сараї за хатою мельника заіржав поранений кінь. Філька злякався, присів. Панкрат втягнув хлопчика за комір в хату. У сльозах, Філька все розповів мельнику.
– Виходить, що через тебе всім пропадати! – Зітхнув мельник. – Безглуздий ти громадянин!
– Що ж мені тепер робити, дідусь Панкрат?
– Винайти порятунок від холоднечі. Тоді перед людьми зовсім не буде твоєї провини. І перед пораненим конем – теж. Будеш ти чистою людиною, веселою. Кожен тебе по плечу постука і пробачить.
Філька задумався – і придумав. Усіх хлопців зібрати – і рубати лід біля млина. Потече вода, можна буде провернути колесо – млин розігріється і почне молоти. Буде і вода, і мука.
Почувши ці слова, стара сорока, що жила у Панкрата в сінях, зірвалася з місця і полетіла низько над селами – так було тепліше. А куди? Навіщо? Невідомо.
– А якщо не погодяться хлопці за твою дурницю розплачуватися своїм горбом? – Запитав мельник хлопчика.
– Я їх ублагаю. Наші хлопці – гарні, – відповідав Філька.
Мельник ж вирішив поговорити з людьми похилого віку. Може, і вони за ломи візьмуться? А ще – багаття можна розвести… Ось і переможуть лід.
І лід спільними зусиллями перемогли! Правда, допоміг ще й теплий вітер. Повернулася сорока розкланювалася на всі боки і розповідала, що це вона розбудила літній вітер, що спав у горах, і впросила його прилетіти на допомогу.
Так досі ніхто й не знає, чи правду вона говорила або хвалилася…
Млин запрацював, колесо закрутилося, потекло в мішки гаряче борошно…
“Жінки місили туге солодке тісто…
Вночі по селу стояв такий запах теплого хліба з рум’яною скоринкою “з пригорілими до дінця капустяним листям, що навіть лисиці вилізли з нір…”
Філька приніс коневі буханець свіжого хліба, а “зовсім маленький хлопчик Миколка тримав дерев’яну сільничку з великою жовтою сіллю”.
Кінь не відразу прийняв дар: позадкував. “Тоді Філька перед усім селом голосно заплакав”.
Тоді кінь узяв хліб з рук Фільки.
“А коли з’їв весь хліб, поклав голову Фількові на плече, зітхнув і закрив очі від ситості і задоволення.
Всі посміхалися, раділи… “
А стара сорока тріщала і хвалилася, що це їй одній вдалося помирити коня з Фількою.