” Безмежнеє поле в сніжному завою ” за жанром – романс, мелодійний та експресивний. Хоч і гнаний долею, ліричний герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне “обширу і волі”, хоча в його серці “нестерпні болі”, муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня – символу лицарської волі:
“Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває”.
Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої титанічні пристрасті. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір – простір серця, яке ніяк не може вгамуватися.
Герой Франка – інтраверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у внутрішній світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями. Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала “щастя власного підклад”. Через іпостась жінки-красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання, пошуків і роздоріжжя, загалом філософія болю існування ліричного героя збірки.
Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми (“Не надійся нічого”), монологи-оповіді героя про себе і свої почуття (“Я не надіюся нічого”), монологи-звертання (“За що, красавице, я так тебе люблю”).
Герой майже у відчаї, він хоче втекти, але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.
Заметіль, завивання вітру (“Безмежнеє поле в сніжному завою…”) співзвучні стану змученої душі. Не дивно, що цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.