“Шагренева шкіра” – роман Оноре де Бальзака. Персонажі “Шагренева шкіра” перераховані нижче.
“Шагренева шкіра” головні герої
- Рафаель де Валантен, юна – головний герой роману. Еміль, його друг. Поліна, донька пані Годен. Графиня Феодора, світська жінка. Растіньяк, юнак, друг Еміля. Власник лавки старовинних речей. Тайфер, власник газети. Кардо, юрист. Акилина, куртизанка. Євфрасинья, куртизанка. Пані Годен, розорена баронеса. Йонафан, старий слуга Рафаеля. Фіно, видавець. Пан Поріке, колишній учитель Рафаеля. Пан Лавриль, натураліст. Пан Планшет, механік. Шпиггальтер, механік. Барон Жафе, хімік. Орас Б’яншон, молодий лікар, друг Рафаеля. Бріссе, лікар. Камеристус, лікар. Могреді, лікар.
“Шагренева шкіра” образ Рафаеля
Рафаель до і Рафаель після – “дві великі різниці”. Рафаель до володіння шагреневою шкірою – боязкий, зубожілий поет. Рафаель після – вдалий капіталіст. До шагреневої шкіри Рафаель відмовляється від усіх своїх бажань заради праці. Після – не може бажати, так як здоров’я його погіршується. Час йде, а сутність людей не змінюється. Змінюються декорації, звички, звичаї, але не суть. Людина все також любить, як і століття тому, страждає, прагне до самореалізації, знаходить, втрачає. Змінюється форма, але зміст залишається тим самим.
Не можна беззастережно приймати тільки бік Рафаеля або тільки бік суспільства. Оскільки це може призвести до протиставлення. Рафаель єдине ціле із суспільством. Суспільство навколо Рафаеля хворе. Причина – внутрішній світ героїв. Він виявився фальшивим. Починаючи з бажання Рафаеля оргії і закінчуючи блазнівським замовленням – вивести алгебраїчне рівняння, що доводить існування пекла.
Фінал роману дуже трагічний. Усвідомлення власної самотності і провини в цьому не полишає Рафаеля. Це – конфлікт Рафаеля із суспільством.
Перейдемо до особистого життя Рафаеля. Він закоханий у Поліну, дівчину, яка теж його любить. Але бажання підкорити Феодору вбиває кохання до Поліни.
Особливий наголос робиться на ставлення Рафаеля до себе. Він з породи тих, одяг яких, якщо він в пилу, починає докучати. Він аристократ за духом, йому соромно працювати як каторжнику, але на насолоди він несподівано знаходить час і гроші. Це – “життєве кредо” Рафаеля. Це – його духовна убогість. Вона починає проявлятися з пристрасті до Феодори. За блиском красномовства ховається убогість. Але тільки той, хто хоч раз побував у шкурі Рафаеля, може зрозуміти, в якому хибному положенні знаходиться ця молода людина.
Мимоволі сам Рафаель ставить на одні терези любов і гроші. Він представляє Поліну своєю коханою в багатій обстановці, як німфу. Тільки багата Поліна представляє для нього інтерес. Він не в силах полюбити просту.
Рафаель чесний настільки, що показує корінь такого ставлення до себе. “У сиріт, підібраних громадською благодійністю, є принаймні таке майбутнє, як поле битви, такий батько, як уряд або ж королівський прокурор, такий дім, як притулок. У мене не було нічого!”. У цій фразі Рафаель схильний звинувачувати суспільство, але винен насамперед він сам. Він і є частина того самого суспільства, яке виконує перераховані вище функції. Просто Рафаель підійшов до такого моменту непідготовленим. Причина тому – обстановка розкоші.