Черепаха з’явилася на світ у затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом.
Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою.
Коли вдоволена, грілася проти сонця, – усе дивилася на далеку гору, де сідали орли ширококрилі.
Звідти щоранку випливало в тихе повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний.
Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину…
І полюбила черепаха сонце і місяць, і блакить небесну, і забажала до нестями пізнати їх.
Помандрувала в далеку, невідому путь…
Місяці переходила широку долину..
Усе журилася за поживою.
Тихо, поволі полізла вгору, вище й вище…
Обережно ступає, нога за ногою, впивається сильними кігтями в тверду землю, цупко за неї держиться, бо знає: як тільки зірветься з гори, то або зараз перевернеться на спину і так умре, або каменем полетить униз і там розіб’ється.
Смерть однаково неминуча їй – страшна і дочасна.
Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно, посуваючись нога за ногою.
Постаріла, мохом поросла.
І чим вище підіймається, тим менше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна блакить.
Лізе ще довго-довго…
Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину повну поживи й безжурного життя.
Вернулась би назад, – так не може спуститися з крутої гори, бо зараз же покотиться каменем і буде їй смерть.
Лізе знову угору, а дивиться вже у долину…
А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхів’я, то побачила:
Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем…