Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість.
Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя.
Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання.
І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.
– Як вас зовуть? – спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:
– А вам для чого?
– Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш.
– Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.
– Через що?
– Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім… Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да… Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім’я – пошлість. Правда? – підняла вона якось мило брови й засміялась.