Вірші про вишиванку для дітей та дорослих на українській мові зібрані в цій статті.
Вірш про вишиванку для дітей
Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!
В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому вишиванні.
Вишиваночку візьму,
Швидко одягнуся,
Підійду і обніму
Я свою матусю.
В. Крищенко
Усе навколо завмирає,
Коли вдягаю вишиванку.
Лиш серце радісно палає,
Мов промінь сонця на світанку.
Коли вдягаю вишиванку,
Немов в любові признаюся
Своїй країні ніжно й палко,
Вдягну і Господу молюся.
За мир та спокій в Україні!
Щоб вишивані візерунки
У долю кожної родини
Внесли приємні подарунки!
Вірш про українську вишиванку
Сорочка-оберіг
Вишивала мама синіми нитками, –
зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку, –
запалали маки у пшениці влітку.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені, –
зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.
Леся Вознюк
Одягнімо, друже, вишиванки –
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.
Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.
Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм – вороги безсилі
Зруйнувати український дім.
Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ –
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на сто тисяч літ.
Василь Дерій
З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина, вишивала,
Чорну та червоную нитку клала.
Ой та чорна ниточка – то страждання,
А червона ниточка – то кохання.
Тому чорна ниточка часто рвалась,
А червона ниточка легко слалась.
Як піду я ввечері на гулянку,
Подарую милому вишиванку.
Бери, мій соколику, і не сердься,
Будеш ти носить її коло серця.
З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина, вишивала,
В тую вишиваночку душу вклала.
Микола Сом
Українська вишиванка
Сорочку-вишиванку
До самого світанку
Вишивала дівчина в сиву давнину.
Схрещувались ниточки,
Розквітали квіточки:
Ружі та барвінок, вздовж по полотну.
Вишивала з піснею
Яблука барвистії.
Чи на дворі дощ був, чи холодний сніг.
Вишивала ружу
Та вкладала душу,
Щоб на довгі роки вийшов оберіг.
Барви кольорові:
Зелень – то діброви,
Молодість, надія, злагода і мир;
Жовтий – то колосся,
Й плодовита осінь,
І ласкаве сонце, що встає з-за гір.
Синії стежини –
То морські глибини,
До людей довіра і безкінечність вся.
Ну а чорний килим –
Туга по загиблим,
Що за землю рідну віддали життя.
Хрестики червоні –
То калини грони,
І вогонь гарячий, і пролита кров,
Але ще й родина,
Ненька-Україна,
І родинне щастя, й вічная любов.
Я візьму льон білий,
Нехай рух несмілий,
Але ж вишить спробую сорочку таку.
Ниточка до ниточки,
Квіточка до квіточки,
Щоб нащадки згадували на довгім віку.
Ганна Глок
Вишиванка
Вишиванка – символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.
Вишиванка – дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.
Вишиванка – писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.
Вишиванка – біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра – ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.
Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь –
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.
Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши…
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.
Юрій Лазірко
Вишиванка
Рано-вранці, на світанку,
Вишиваю вишиванку.
У зеленім житі
Буду ворожити.
Попрошу у неба
Солов’їний щебет.
Попрошу у квітки
Чарівної нитки.
Тоненької, шовкової,
Нитки кольорової.
Полотном біленьким
Вишию рівненько
Голосну сопілочку
І вишневу гілочку,
Пташечку, калину,
Маму і дитину.
Вийся-вийся, голочко,
Вишиваю долечку.
Візерунок рясно –
Буде доля красна.
Я. Яковенко
Розкажи, вишивальнице-юнко,
Що за барви в узори кладеш,
Яку ниточку голкою в’юнко,
Мов за мрією, вправно ведеш.
– Перша ниточка – бачите? – синя,
Поруч неї – шитво золоте!
Вони творять удвох воєдино
Знамено України святе.
Як поглянеш – милуєшся. Гарне ж!
Тріпотіти йому од вітрів.
Тризуб золотом вишию – Герб наш,
Символ Волі з минулих віків.
Я дівча українського роду.
Довкіл мене вкраїнська земля.
Майори ж ти, наш прапоре, гордо,
Величавий і зблизька, й здаля!
Євген Зозуляк
Вишиванка – поема життя,
Закодована вічність в узорах.
Їй ніколи нема забуття:
Геній Роду не стерти на порох!
Ми первинні, як сонце й вода.
Колисала нас люля жар-птиці.
Україно, ти знов молода –
Невичерпна духовна криниця.
Ми збагнули віків таїну,
Усвідомили мудрість відкриту:
І Трипілля святу сивину,
І космічні набутки для світу.
В колі Розуму, Правди й Добра
Воскресатиме квітами вдячність.
Возвеличувать Рідне пора –
Заповідану предками святість!
Лель-Анатолій Загрудний
Вишиванка
Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!
В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому вишиванні.
Вишиваночку візьму,
Швидко одягнуся,
Підійду і обніму
Я свою матусю.
В. Крищенко
Сорочку мати сину вишивала
І душу, й серце в вишивку вкладала.
Як пам’яті народної відлунки,
На полотні з”являлись візерунки,
Де кожен хрестик – то життєві миті…
Мережила по білому блакиттю,
Лягала ниточка до ниточки мрійливо –
Дитині б долю вишити щасливу,
Щоб оберегом стала для синочка
Руками неньки вишита сорочка.
Черняхівський Анатолій
Синові в дорогу
Сльоза бринить…
З батьківського порогу
У вирій відлітає пташеня.
Лети, дитино, хай земні тривоги
Тебе в дорозі обминуть щодня.
Лети скоріш, вже виріс, мій синочку,
Дорослим став, із сильними крильми.
Прийми в дарунок вишиту сорочку
Й не забувай, що на землі є ми:
Твої батьки, твій дім, твоя родина,
Найкращі друзі – мудрі вчителі.
І збережи у памяті, дитино,
Що на вкраїнській виріс ти землі.
Тобі співала у вишневому садочку
Маленька пташка про найперші почуття…
Лети, моя кровинко, мій синочку,
Щодня молитимусь я за твоє життя… Лариса Заміхора
Хрестиком волинським мама вишиває
Полісся милого віночки чарівні,
На них поглянеш – ніби оживають
Давнини сивої забутії пісні.
Було, чумак знесилений додому
Привозив сіль і падав на тинок.
Полин-травою пах тоді на ньому
Сорочки вишиваної вінок.
Чурай Маруся нам пісень співала
Про вітри буйні, ночі чарівні.
На вечорницях у вінки вплітала
Краси дівочої журливії пісні.
Кріпачка-мати мичку тихо пряла,
Тарас в колисці бачив милі сни,
Рабиня-мати квіти вишивала,
Що згодом в творах сина проросли.
Хрестом волинським мама вишиває
Полісся милого віночки чарівні,
На них поглянеш – ніби оживають
Давнини сивої забутії пісні.
Веселкою сплелися кольори
На рушничку твоєму, наче доля.
На нім – тобою прожиті роки,
Усі достоту, з радощами й болем.
Усе на нім: вечірняя зоря,
І росами умите раннє сонце,
На нім і сльози, й посмішка твоя,
Хатинка рідна і твоє віконце.
На цьому рушничку – твої безсонні ночі.
Цей вишитий рушник для мене – наче жаль.
Л. Левицька