Поглянете на карту: на багато тисяч кілометрів тягнуться північні береги Росії, омивані холодними водами Північного Льодовитого океану. Ця особливість географії Російської Федерації дала підставу ученим стверджувати, що вона повернена своїм фасадом до Льодовитого океану.
Суворий він, цей найпівнічніший з океанів нашої планети. Навіть влітку велика частина його просторів рясніє крижаними полями, що дрейфують, і торосами, серед яких зустрічаються великі і малі розводдя. Відвіку мандрівники виявляли велику цікавість до цієї крижаної пустелі. Адже саме через північні моря пролягає найкоротша морська дорога, що зв’язує схід і захід Росії — Велику Північну Морську дорогу. Освоєння цієї дороги було давнішньою заповітною мрією людства. Велике значення мала знаменита Велика Північна експедиція, яка тривала з 1725 по 1743 г.г., що займалася описом північних берегів Російської імперії. Але після цього державний інтерес до вивчення Півночі в Росії різко впав. Правда, в 1763 р. великий М. В. Ломоносов подав царському уряду проект нової експедиції через північні моря до Тихого океану, але він, як і інші проекти такого роду, не знайшов підтримки. Класичним, таким, що дійшов до нас, показником короткозорості відносно освоєння російської Півночі є "резолюція", накладена вихователем тодішнього престолонаслідника генерала Зіновьева на записку одного з ентузіастів освоєння Півночі минулого століття М. К. Сидорова на ім’я Цесаревича "Про засоби вирвати Північ з його тяжкого положення": "Оскільки на півночі постійні льоди і хлебопашество неможливо, необхідно народ виселити з Півночі у внутрішні країни держави, а ви клопочете навпаки і пояснюєте нам про якусь теплу течію Гольфстрімі, якого там немає і бути не може. Такі ідеї можуть проводити лише божевільні". Ось так, з солдатською прямодушністю: не може бути, тому що не може бути, і справа з кінцем. Що і говорити, хороший був вихователь спадкоємця престолу, Гольфстрім, що ніколи навіть не чув про теплу течію, про який знає тепер кожен п’ятикласник.
На жаль, саме із-за таких впливових неуків всі відчайдушно-сміливі, як тоді влучно називали, "замаху на Північ" окремих дослідників були приречені на невдачу і часто закінчувалися загибеллю сміливців.
Лише значно пізніше, в нашому столітті, для освоєння Великої Північної дороги в арктичні моря направили декілька великих експедицій на спеціально оснащених судах-криголамах. Була задіяна і авіація. Такого широкого розмаху не знала до цього історія полярних досліджень.
Особлива увага учених залучила Карське море, так званий "крижаний мішок". Це море навіть влітку забито льодом. До того ж, тут майже не буває сонячних днів, і впродовж всього року піднебіння затягнуте низькими сірими хмарами. А його необхідно в що б те не стало досліджувати, оскільки через Карське море повинен був проходить значну ділянку Великої Північної дороги. Перш за все слід було встановити, в якому напрямі і з якою швидкістю рухаються тут льоди. Лише окремі судна до цього побували в його водах.
Вивчаючи матеріали піонерів дослідження "крижаного мішка", видатний географ академік В. Ю. Візе звернув особливу увагу на судновий журнал шхуни "Свята Ганна". Це був єдиний, але дуже важливий документ, який залишився від експедиції Р. Л. Брусилова, безслідно зниклою десь серед просторів Північного Льодовитого океану. Тому з вас, хто читав відомий роман В. А. Каверіна "Два капітани", напевно, буде цікаво взнати, що саме Григорій Львович Брусилов з’явився прототипом капітана Івана Львовича Татарінова. Судновий журнал "Святої Ганни" був врятований штурманом експедиції В. І. Альбановим (у книзі Клімов), який за завданням капітана з частиною експедиції покинув зціплене льодами судно і дістався до Великої землі.
Як встановило Ст Ю. Візі, експедиція Г. Л. Брусилова пересікла Карське море саме в тих широтах, де до цього не проходил жоден корабель. Аби встановити напрям і швидкість пересування льодів, учений прокладав на карті лінію дрейфу судна день за днем згідно з позначеними в журналі координатами широти і довготи. Незабаром він побачив, що льоди, які захопили в полон шхуну і рухалися спочатку на північ між 78 гр.30′ і 80 гр. північної широти, чомусь зрушилися убік. Напевно, на дорозі дрейфу виникла якась перешкода, яка, не дивлячись на попутний вітер, перешкодила руху льодів. "Там має бути острів", — вирішив учений. Так на карті Карського моря виник острів, відкритий не звичайною експедиційною дорогою, а теоретично, у тиші кабінету. Чесно кажучи, мало хто вірив тоді в існування цього острова, відкритого "усліпу".
Але факти — річ уперта: через 6 років, під час експедиції 1930 р. на криголамі "Георгій Седов", В. Ю. Візе і його соратники на власні очі переконалися, що відкритий заочно острів існує насправді. 14 серпня члени експедиції висадилися на цю землю, яка по праву була названа ім’ям свого першовідкривача, — острів Візі.
У книзі "Моря Радянської Арктики" учений так описав "свій" острів: "Загублений серед арктичних льодів, цей острів справляє дуже похмуре і гнітюче враження. Він низовинний, складений з осадових порід, поверхня його майже позбавлена рослинності. Незвичайно бідний і його тваринний світ". Площа острова Візі порівняно невелика — близько 200 кв. км.
Проте острів Візі зовсім не перше "заочне відкриття". Залишимо на якийсь час наш ХХ століття і перенесемося в століття попередній, коли також за письмовим столом була відкрита значно велика земля — цілий архіпелаг з 190 островів. Припущення про її, так би мовити, земному існуванні першим висловив російський морський офіцер Н. Р. Шиллінг. У статті, що вийшла в травні 1865 р. в "Морській збірці", він відзначив, що дослідники порівняно легко досягають північних берегів Шпіцбергена, тому що між цим архіпелагом і Новою Землею, вочевидь, знаходиться ще одна невідома земля, яка тягнеться на північ від Шпіцбергена і утримує льоди за собою.
Цю думку розділяв також і знаменитий російський географ і революціонер П. А. Кропоткин, який пропонував направити туди експедицію. "На північ від Нової Землі, — стверджував він, — дійсно має бути земля, розташована у вищих широтах, ніж Шпіцберген. На це вказує нерухомий лід на північний захід від Нової Землі, а також камені і мул, які несуть з собою плаваючі крижані поля". Він навіть наніс на карту цю теоретично знайдену землю, яку назвали Бар’єром Кропоткина.
Проте уряд у той час не знайшов коштів для експедиції у вказаний район. Лише через 20 років після виходу статті Н. Г. Шиллінга сюди випадково попала австрійська експедиція Ю. Пайера и К. Вайпрехта, члени якої несподівано побачили землю, що як би випливає з туману. Вони і привласнили цій, фактично відкритою росіянами, землі ім’я свого імператора. Так і з’явилася на карті Російського сектора Арктики Земля Франца-Иосифа площею в 19 тис. кв. км., 87% якою покрито льодом.
Вочевидь, було б правильніше назвати цей архіпелаг на честь Шиллінга або Кропоткина, оскільки імператор Австрії ні до Арктики, ні до географії жодного відношення, зрозуміло, не мав.
До заочно відкритим росіянами ученими землям відноситься і відомий вам по географічній карті острів Врангеля. Ще в 1787 р. мореплавець Г. А. Саричев на підставі спостережень за рухом льодів в районі протоки Лонга висловив думку про існування тут землі. "Офіційне" ж відкриття острова і саме там, де передбачали, відбулося лише в 1867 р. Йому було привласнено ім’я видатного географа і мореплавця Фердинанда Врангеля, одного із засновників Російського Географічного суспільства.