Author: admin

  • “Девід Копперфілд” скорочено

    “Девід Копперфілд” Діккенс скорочено

    Роман “Девід Коперфілд” має автобіографічний характер. За сюжетом, Девід Коперфілд з’явився на світ через кілька місяців після смерті батька. Коли хлопчикові було сім років, його мати вступила у шлюб з манірним паном Мердстоном. Між хлопчиком та вітчимом одразу виникла взаємна неприязнь, яка посилилася після того, як управління будинком взяла в свої руки сестра Мердстона, а вітчим став бити хлопця за його неуспішність.

    Невдовзі Мердстон відсилає хлопчика в приватну школу, де, незважаючи на гніт вчителів, він знаходить відраду в спілкуванні з друзями, такими, як Джеймс Стірфорт та Томмі Треддлс. Тим часом його мати вмирає, і Мердстон направляє хлопчика працювати на свою фабрику в Лондоні. Там він поселяється жити в будинку Вілкінса Мікобера, який, незважаючи на бідність, завжди зберігає оптимізм.

    Після того, як Мікобер потрапляє в боргову в’язницю, Девід, якому набридло життя в бідності, наважується втекти до міста Дувр до тітки свого покійного батька, міс Бетсі Тротвуд. Подолавши увесь шлях пішки, він потрапляє під захист ексцентричної родички. Спроба Мердстона забрати у неї хлопчика зазнає краху.

    Дедалі нові персонажі з’явлються в житті Девіда й так само зникають з нього, поки до кінця книги він не стає успішним молодим письменником. Деякий час він проводить в будинку юриста тітки, містера Вікфілда​​, залежного від алкоголізму, в той час як огидний клерк Урія Гіп, вершить за спиною старого свої темні справи.

    Ставши партнером Вікфілда​​, Гіп приймає на роботу Мікобера. Той разом з Копперфілдом отримує докази махінацій Гіпа й виводить його на чисту воду. Паралельною сюжетною лінією є історія Стирфорта, який спокусив дівчину-сироту Емілі та втік з нею в Європу; ця сюжетна лінія закінчується трагедією.

    Тим часом Девід закохується в наївну Дору Спенлоу, яка стає його дружиною. Після смерті непрактичної Дори головний герой знаходить щастя з шляхетною дочкою містера Вікфільда ​​ – Агнесою.

  • “Князь Єремія Вишневецький” образи героїв

    “Князь Єремія Вишневецький” образи героїв та їх характеристика розкриті в цій статті.

    “Князь Єремія Вишневецький” характеристика героїв

    “Князь Єремія Вишневецький” образ Єремії

    Ярема (Єремія) Вишневецький – головний герой роману Івана Нечуя-Левицького, князь, історична постать, зрадник православної віри і свого народу.

    Провідними рисами характеру Яреми Вишневецького є гордовитість і пиха. Вже на перших сторінках роману юний Єремія постає людиною, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками приховує потайне глузування з них.

    “Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа”, – так характеризує його патер Вінцентій при першій зустрічі. Навчання в Єзуїтському колегіумі ще дужче розвинуло зарозумілість і пиху молодого князя, переконавши його у власній месіанській місії навіть силою навертати “темну українську масу”, “тих темних товаряк” до католицизму, до Польщі і польської мови. Пізніше перебування за кордоном в Європі змусило його критичним поглядом придивитись до способу життя своїх багатих та уславлених предків, чий палац йому видався чистісінькою конурою.

    Прикладом зверхності є кепкування з навколишньої знаті, зокрема зі свого друга по навчанню Домініка Заславського. Навіть при виборі майбутньої дружини Вишневецький керується думкою, наскільки така пара сприятиме його славі.

    Суттєвою рисою характеру героя є егоїзм. Це найкраще спостерігається у його стосунках з дружиною, якам його любов порівнює з холодним залізом. Досить переконливим прикладом егоїзму, навіть егоцентризму є відношенн князя до Тодозі Світайлихи. Здається, що таке високе почуття як кохання, повинно змінити людину, однак він залишається таким же. “Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась по віки вічні…” – ось таке самолюбство, нахабство керують цією людиною.

    Характерною рисою вдачі Яреми є жадоба до багатства, прагнення стати найбагатшим на всій Україні і Польщі.

    “Моя гетьманська булава – то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила “. Про вперте бажання збагатитись свідчить захоплення князем чужих маєтностей силою, за що поляки його зненавиділи.

    Протягом роману простежується і така риса вдачі, як жорстокість. Заради своєї мети він знищить всіх, хто йому перешкоджає. Найкраще про жорстокість і знущання над людьми свідчать його сни, які за криваві злочини не дають спокійно спати.

    Ненависть до України і козацтва теж простежується в характері Єремії. Його фраза: “Нехай гине Україна з козаками”, – неодноразово зустрічається в творі. За що ж ненавидів козаків Єремія? Він прекрасно знав і розумів, що лише козаки і хлопи можуть змінити його долю, можуть скинути його владу.

    Ця риса тісно переплітається з боягузтвом. Важко уявити його боягузом, однак він боїться. Звістка про похід Хмельницького була для нього страшна: “І ця страшна міра злякала його і в одну мить запаморочила йому памороки. Він сидів блідий, аж жовтий, закинувши голову на крісло, і неначе почував, ніби хтось встромив йому ножа у самісіньке серце “.

    Крім цих рис, Єремії Вишневецькому були притаманні і другорядні, які ви підготуєте на наступний урок.

    Отже, Єремія Вишневецький – нащадок славного роду, міг, маючи всі дані, прославити свою землю, а не бути проклятим.

    “Князь Єремія Вишневецький” образ Максима Кривоніса

    Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що “козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть”, то Кривоніс є виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою.

    “Князь Єремія Вишневецький” образ Гризельди

    Вибір майбутньої дружини припадає на Гризельду Замойську, цим шлюбом він укріплює зв’язки з польськими магнатами і прагне підсилити свою славу. Сама ж Гризельда відчуває, що любов чоловіка не палка і пристрасна, а холодна і виважена.

  • Характерні ознаки родини Пасльонові

    Родина Пасльонові представлена 2,5 тис. видами трав’янистих рослин. В цій статті ми розглянемо Основні морфологічні ознаки родини Пасльонові.

    Характерні ознаки родини Пасльонові

    Родина Пасльонові – одна з найважливіших господарському відношенні родин; до неї входять харчові рос­ини (картопля, помідори, баклажани), декоративні (петунія гібридна, пахучий тютюн), лікарські (беладонна).

    Поширення рослин родини Пасльнові – по всьому світу, але найбільш різноманітні в Південній Америці.

    Незважаючи на велику зовнішню різноманітність, усім пасльоновим властиві спільні ознаки.

    Листки рослин родини Пасльонові – прості, розташовані почергово.

    Квітки родини Пасльонові – переважно правильні, поодинокі або зібрані в різноманітні суцвіття.

    Формула квітки рослин родини Пасльонові – Ч(5)П(5)Т5М1.

    Оцвітина – подвійна.

    Чашечка складається з п’я­ти зрослих Чашолистиків.

    Віночок – складається із п’я­ти зрослих пелюсток.

    Тичинок – 5.

    Маточка – 1.

    Плід родини Пасльонові – Ягода (у картоплі, перцю, баклажана) або Коробочка (у тютюну, дурману).

    Запилення – комахами.

    Найважливіші роди родини Пасльнові – беладонна, дурман, тютюн, паслін.

    Представники родини Пасльонові

    Овочеві культури : картопля, помідор, перець, баклажан.

    Технічні культури : тютюн, махорка.

    Декоративні рослини : тютюн крилатий, фізаліс, петунія.

    Лікарські рослини : беладонна звичайна, паслін чорний, блекота чорна, дурман звичайний.

    Господарське значення рослин родини Пасльонові

    Родина пасльонових грає дуже велику роль у житті людини.

    1. В складі цієї родини є такі важливі Харчові рослини : баклажан, картопля, помідори, солодкий перець.

    2. Беладонна, блекота, дурман включають отруйні алкалоїди, які у невисоких концентраціях являються цінними Лікарськими засобами.

    3. Є в родині Декора­тивні рослини : петунія, фізаліс, деякі сорти тютюну, перцю.

    4. Вирощують Технічні культури : тютюн, ма­хорку як сировину в медицині, а також для виготовлення цигарок.

  • “Побут і культура запорожців”

    Побут і культура запорожців були досить цікавими, вони мали такі правила, яких мав дотримуватися кожен.

    “Побут і культура запорожців”

    Козак мав не тільки бути неперевершеним воїном, а й так само добре знати грамоту, основи астрономії, медицини. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії, вивчали іноземні мови, оскільки у невтомній боротьбі доводилося бувати у різних країнах. Кепський той козак, який не вмів грати бодай би на одному народному інструменті, чи не вмів би співати й танцювати.

    На Січі жили неодружені козаки і в Січ аж ніяк Не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння жінка для козака. Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це потрібно робити так, щоб не знали старшини.

    Одяг Козака, мов друга шкіра, вони носили тільки свій одяг і тримали його в чистоті. Прийти на застілля брудним – за це можна було легко стати об’єктом загальних насмішок. Любителі випити, козаки на застіллях намагалися не напиватися до чортиків. Випивати не змушували – це справа добровільна, але хоча б пригубити чарку під час тосту козак зобов’язаний. Примітно, що “горілку” козаки розносили виключно на підносах, і якщо до випивки тягнувся той, хто вже добряче “набрався”, його просто обносили. Одна з застільних пісень нагадувала: “Пий, та розум не пропивай”.

    Ставлення козаків до п’яниць було вкрай негативним. Померлого випиваку гребували ховати з усіма – для них був окремий цвинтар, поруч з самогубцями. П’яницям рідко ставили хрести, але завжди забивали осиковий кіл у могилу.

    Цікаво, що в побуті були як окремі гуляння (чоловіків з чоловіками і жінок з жінками), так і загальні, і під час загальних застіль чоловіки сідали з одного боку столу, а жінки – з іншого. Козаки знали: хмільна голова може допустити зайве щодо чужої дружини. Швидкі на розправу козаки цілком могли закінчити таке застілля і бійкою, і пустити в хід зброю. Козаки любили прикрашати свої бойові заслуги під час застіль, але вони не брехали в побуті, і особливо – в справах. Страшна ганьба для козака бути спійманим на брехні. При всій строгості, козаки дуже любили подарунки та гостинці. Звідки б козак не їхав, він обов’язково щось везе з собою, навіть йдучи в гості. Майже неймовірний факт, якщо вірити католицькому священику та історику Єнджею Кітовічу: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці – він залишиться на своєму місці. Козаки не крали ані у своїх, ані у гостей, а пригостити своїм вином перехожого було для них священним обов’язком. Однак грабунком “на стороні” козаки не гребували. Вони намагалися звести до мінімуму грабежі у одновірців, але віддати вогню польське, татарське або турецьке поселення для них було майже богоугодною справою. При всіх своїх перевагах, козаки були нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, чужої крові, тому їх напади на сусідні держави подеколи були не менш жорстокими і жахливими, ніж татаро-монгольські набіги на Русь.

    Козаки не просто ненавиділи, але відверто Не терпіли боягузів, до якого б роду вони не відносилися. Боягуз-ворог міг не розраховувати на легку смерть.

    Козаки були людьми справи, і часто говорили: “Від зайвих слів слабшають руки”. Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Козаки вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею в після смерті.

    Ставлення до коня у всіх без винятку козаків було особливим. Кінь – кращий друг і вірний супутник козака. Перед від’їздом на війну, жінка кланялась в ноги тварині, “щоб повернув козака додому”, і тільки потім – батьків чоловіка, щоб не переставали читати молитви за його здоров’я. Коли козак повертався, дружина також кланялась спочатку коневі – дякувала.

    Коли ховали козака, якщо його кінь залишався живий, він йшов першим перед похоронною процесією (навіть попереду рідні покійного) позаду труни. Коня покривали чорним або червоним чепраком (підстилка під сідло), а збоку до сідла підвішували зброю козака.

    Традиції та звичаї козаків

    У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
    Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.
    Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.
    Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу.
    За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привгязання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

  • Загадки про огірки

    Загадки про огірки на українській мові для дітей можна використати при розробці тематичних уроків.

    Загадка про огірок

    На городі в нас грядки,
    На грядках – рясні листки:
    Там зростають малюки,
    Зелененькі…
    (Огірки)

    Довгий, зелений,
    Добрий і солоний,
    Добрий і сирий.
    Хто він такий?
    (Огірок)

    В діжці ми їх засолили,
    А тоді всю зиму їли.
    Солоненькі та хрумкі
    З пухирцями _ _ _ _ _ _.
    (Огірки)

    Він довгастенький, зелений,
    Заховався під листки.
    А всередині у нього
    Сплять малесенькі синки.
    (Огірок)

    Оті коні на припоні
    Не їдять, не п` ють. а гладшають.
    (огірки)

    Довгасті, голчасті, зеленої масті,
    Нікого не возять, лише солі просять?
    (огірки)

    Довгий, зелений, добрий і солоний,
    Добрий і сирий. Хто він такий?
    (огірок)

    Зелений крокодильчик –
    Усі зубенята всередині.
    (огірок)

  • “Майстер і Маргарита” образ кота Бегемота

    Кот Бегемот “Майстер і Маргарита” характеристика

    Кот Бегемот – величезний чорний кіт-перевертень з роману “Майстер і Маргарита”, член почту Воланда, а також його улюблений блазень. Ім’я героя взяте зі старозавітної книги Еноха. З одного боку, він незбагненний приклад божественного творіння, а з іншого – традиційний демон, підручний Сатани. У романі Бегемот зустрічається і в обличчі величезного кота з вусами, який вмів ходити на задніх лапах, і в людській подобі, як товстун низького росту в рваній кепці і з котячою мордою.

    У вигляді людини він скоював більшість своїх злочинів, наприклад, пожежа в Будинку Грибоєдова, переполох в будівлі інспекції, побиття Варенухи. Однак, найчастіше він поставав в котячій подобі, вражаючи оточуючих своїми людськими манерами. Бегемот схильний до філософствування і легко поєднує інтелігентність з шахраюватістю. Вперше він згадується в гонитві Бездомного за іноземним професором. Тоді Кіт причепився за трамвай і поїхав. Потім він приголомшив Лиходеева, випиваючи перед ним горілку і закушуючи маринованим грибом. Перед сеансом чорної магії він наливав собі води з графина і випивав в кабінеті фіндиректора театру.

    Коли Маргарита вперше зустрілася з цим персонажем, він грав в шахи в спальні Воланда і намагався шахраювати. Під час балу він сидів біля лівої ноги Маргарити І сперечався щодо “справи Фріди”. Після балу пригощав її спиртом, а потім змагався з Азазелло У влучності і поранив Геллу. В останньому польоті Бегемот приймає свій справжній вигляд. Це худенький юнак, демон-паж, який був найкращим блазнем на світі. Через його діяльність, після зникнення Воланда з почтом, всіх чорних котів виловлювали і винищували.

  • Михайло Грушевський біографія скорочено

    Біографія Михайла Грушевського скорочено викладена в цій статті.

    Грушевський Михайло Сергійович – український історик, громадський та політичний діяч.

    Михайло Грушевський коротка біографія

    Народився Михайло Грушевський 17 вересня 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича.

    В 1894 році, за рекомендацією В. Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри “всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету, де пропрацював до 1914 року.

    26 травня 1896 року, у м. Скала Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською.

    Для розвитку української літератури Грушевський разом з І. Франком заснував і видавав “Літературно-науковий вістник”, був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

    В 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия.

    Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців (1907), яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування.

    З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради.

    Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Але після державного перевороту на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився.

    У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відня, де продовжував наукову діяльність. Крім того заснував у Празі Український соціологічний інститут.

    1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу.

    12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933).

    Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

    Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю.
    Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „ Історії України – Руси “, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.
    Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.

  • “Женя і Синько” характеристика героїв

    “Женя і Синько” характеристика героїв

    План-характеристика образу Жені

    1) Женя – учениця п’ятого класу київської школи.

    2) Портрет героїні.

    3) Риси характеру:
    а) щирість і доброта;
    б) повага до батьків;
    в) вміння цінувати дружбу;
    г) здатність подати руку допомоги;
    д) правдивість і порядність;
    е) чемність і співчуття;
    є) бережливе ставлення до природи.

    4) Значення образу Жені.

    План-характеристика образу Бена

    1) Бен – єдиний онук діда Андрона.

    2) Портрет Бена. (“…патлатий довготелесий хлопчисько з пухким обличчям, з рум’янцем на всю щоку. А очі! Синьо-голубі, безжурно-веселі, як у матері! Добре вгодований дідом, він ріс наче з води, через тиждень вилазив із одежі – рукава сорочок ставали йому по лікті, а нові джинси підскакували до самих литок. У куцій одежі Бен і ганяв по двору як підстрелений”)

    3) Поведінка, риси характеру “генерала”:
    а) мілітарист, шибеник;
    б) знущання над дідом;
    в) виховання без батьків;
    г) захоплення розповідями діда; (про війну, жорстокість, мужність, героїзм, винахідливість)
    д) негативний вплив на Бена Кадухи (потайки від діда виносили вино, продукти харчування, сигарети);
    е) залучення до негативного; (паління, випивка, брехня, крадіжка) є) участь у “непристойних заходах”;
    ж) організаторські здібності;
    з) зневажливе ставлення до природи, праці.

    4) Бен у зраді і самотності.

  • “Сава Чалий” скорочено

    “Сава Чалий” скорочено повість Івана Карпенка-Карого розповість про життя українського отамана, ватажка гайдамаків.

    “Сава Чалий” Карпенко-Карий скорочено

    “Сава Чалий” детальний переказ можна прочитати за 20-30 хвилин, а стислий переказ за 15 хвилин.

    Головні герої “Сава Чалий”

      Потоцький – коронний гетьман. Шляхтичі – Шмигєльський, Жезніцький, Яворський, пані Качинська, Кася (дочка Качинської) Зося Курчинська, потім жона Чалого. Сава Чалий – головний герой трагедії Карпенка-Карого Гнат Голий – його побратим. Гайдамаки – Кульбаба, Кравчина, Яків, Молочай, Микита

    “Сава Чалий” ДІЯ 1 скорочено

    Медвідь і Грива зустрічаються в якійсь хижині, остерігаючись, щоб їх не побачила панська варта. Грива заспокоює, адже паничі бояться Саву Чалого і не сунуться вночі за село.
    Сава Чалий – запорожець, на Січі його поважають, але Сава не згоджується з тим, що завелось тепер на Січі. Він хоче людей і віру боронить, а старшина більше тягне за панів.
    Тому Сава кинув Січ! Побратавсь з Гнатом Голим, і почав скрізь по Україні панів лякають, які людей податками непосильними обклали.
    Згодом до хати почала громада сходитися, щоб провести віче. Одного поставили на варту, щоб попередив про наближення небажаних гостей.
    Люди почали думати як далі жити, чи панщину робить, чи тікати? Але куди їх було тікати від панських козаків. Люди сподівалися на допомогу Сави і чекали його прибуття. Три дні назад громада відмовилася платити чиншу, і лист пішов до Канева. Тепер селяни боялися, що сам Потоцький наскочить на село з волохами своїми і шкуру спустить з людей.
    Відмовилися платити, бо несила було вже терпіти податки і чинш постійно підвищували, панщину теж потрібно було одбувати; десятину від усього потрібно було віддати: (від пасіки, від курки, від овець, від льону).

    1-й чоловік. Або тікай, або здихай, або роби щодня на панську казну.

    Медвідь розповідав, що вчора загадали нову панщину – “Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки; і ще – це вже прямо на сміх – один день панщини за ті квітки біленькі, круглі, як горох, що напровесні ростуть у лісі”.
    Але що ж людям було робити, куди тікати? Деякі втікаючи, приставали до гайдамаків, а другі шукали нових слобід. А ті в кого була сім’я тікати не могли, бо жінку й дітей чекали би і помста, й кара.
    Тож люди сподівалися на допомогу Чалого, який скоро і з’явився в цій хатині.
    Але перед його приходом побачив вартовий, що люди Потоцького до їх села поїхали, щоб людей покарати за відмову від плати чиншу.
    Разом з Чалим прийшло дві баби бідно одягнені, змучені. Вони прямували з Немирова до монастиря в Лебедині.
    Одна з жінок розповіла, що її єдиного сина повісили, бо він вимагав від Потоцького оплату за пошиття чоботів. Потоцький розгнівався, і наказав його повісити.
    У іншої жінки було шестеро дітей, а заробляла вона на життя продажем яєць, молока, курей. Пани в Немирові (Жезніцький і Яворський) брали товар в борг і ніколи грошей не повертали, а коли вона почала вимагати повернути гроші, її хату підпалили… Троє дітей загинуло, а старші вимушені були піти в найми… Тому жінки тікали в Лебединський монастир. Чалий наказав своїм людям допомогти жінкам дістатися Лебедина, за що вони були йому вдячні.

    Люди просили Саву стати їх отаманом, вести їх боротися проти панів. Сава розповів, що в Чорнім лісі знаходиться їх кіш, їх потрібні люди і гармати, щоб виступити проти Потоцького. Кіш цей знаходиться в такому місці, що його не взяти, потрібно лише запастися харчами. А так як на всій Україні пани з жидами знущаються над всім поспільством і зневажають віру православну, заводячи скрізь унію свою, то потрібно з цим боротися. Сава вважав, що потрібно заснувати нову Україну на вільних козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром.

    ” Нехай зостануться мостивії пани самі в своїх маєтностях великих і нюхають ті весняні квітки, за котрі панщину робити заставляють! “

    Люди були згідні з цим, і пристали до ватаги Чалого, вирушати на Кіш мали наступного дня.
    До хати вбіг Микита, і розповів, що в селі діється страшне… Люди Потоцького зігнали все село до двору, освіченого смоляними бочками, били людей батогами… Одного чоловіка навіть вбили. На очах самого Потоцького його волохи роблять осудовисько з жінками і дівками!
    Люди були в цю хвилину готові йти боронити рідних, але Сава не міг вести безоружних на смерть..
    Незабаром з’явився Гнат Голий, який розповів, що розправився з волохами Потоцького, що людей карали… Вони загасили бочки, розпороли коням животи, почалась пальба з мушкетів… Гнат з людьми приїхав до Чалого, який склав план дій по перехопленню волохів.

    “Сава Чалий” ДІЯ 2 скорочено

    Палац. Жезніцький і Шмигельський розповідають про те, що зловили вже кілька гайдамак, і всі називають себе ім’ям Сави Чалого, їх катують, б’ють, садять на палю…
    Черговий Сава Чалий мовчить незважаючи на тортури, і Потоцький незадоволений, що за тиждень вже двох Сав на палю посадили, а з’являються все нові і наказує повісити його.
    Шляхтичі вирішили його живим розрізати і розіслати шматки на ярмарки, а голову на майдані в Немирові поставить, щоб знали всі, що Саву вже піймали і тяжко покарали!
    Серд всіх шляхтичів в палаці лише пан Шмигельський розумів як живеться простому людові, адже: “хлопові далеко гірш живеться, ніж панським коням та собакам!”, що “великі податки нищать хлопа і хлоп не має права писнуть, бо карати його має право усякий челядинець панський”.
    Але Потоцького такі розмови дратували, холопів він за людей не вважав. Його хвилював лише Сава Чалий, до якого у ватагу тікало чимало людей, і потім вони грабували, вбивали паничів.
    Шмигельський намагався переконати Потоцького, що боротися потрібно не з Савою Чалим, а з причинами, через які повстають люди. Він вважав, що якщо послабити податки, організувати справжній суд по кодексу, то гайдамацький рух зникне і сам.
    Але Потоцький лише посміявся з того, хто йшов проти шляхти, проти законів Речі Посполитої. Потоцький порівняв Шмигельського з шутом…
    Жезніцький прийшов до Потоцького і доповів, що четвертував і розіслав скрізь шматки від падла Сави Чалого.
    Згодом розповідається, що до Потоцького зі скаргою на непокірних холопів (які не платили їй і не прислуговували) прийшла пані Качинська з дочкою. Пані Качинська була вдовою і просила допомоги, щоб Потоцький усмирив холопів. Потоцький, щоб швидше позбутися від неї запропонував видати її дочку Касю за Яворського. Але Качинська настояла на тому, щоб самій одружитися з Яворським, вони отримали за шлюб п’ять тисяч злотих від Потоцького.

    Жезніцький доповідає Потоцькому, що біля Очеретного схопили гайдамаку Саву Чалого, якого і приводять скованого на оглядини Потоцькому.
    На всі питання Потоцького гайдамака відповідав: “Може так, а може й ні”, чим сильно розгнівав його. Чергового Саву Чалого було наказано посадити в бочку і задавити димом…
    Шмигельський же запропонував його напоїти горілкою, бо страхом від гайдамак інформації не добудеш. Потоцькому ідея сподобалась, він наказав розкувать гайдамаку, дать йому добре їсти, поїть горілкою три дні, щоб кожний день був п’яний, і грати веселу музику до танців. А на третій день, коли нічого харциз не скаже, посадити на палю.
    Потоцький отримує лист від хорунжого Реви лист, що Сава з загоном чоловік у двісті напав на Очеретне, забрав з комор пшоно, сало, весь хліб, всіх коней, сорок пар волів, дочку підстарости Курчинського, прекрасну Зосю і щез, як дим в повітрі!”
    Потоцький був у ярості: “О, коли б його піймали, я місяць би його горілкою поїв, поки б не збожеволів він, а потім на цепу водив би його по всій Україні. Ні, це не чоловік, це, певно, чорт назвався Чалим.”
    Потоцький був не в собіі, був готовий на все, щоб схопити Чалого і запропонував Шмигельському знайти і привести Чалого

    “Приведи мені ти Чалого! Він не дає мені спокою, не буду їсти й спать, поки його я не побачу! Я його помилую, я його хочу побачить… Пообіщай йому маєтності великі, сто тисяч злотих, від короля шляхетство; і все те я, клянусь, добуду, дам, тілько нехай пристане на мою руку і поможе мені гайдамаків всіх переловить!.. Це ім’я – Чалий – сила! Це та сила, що приворожує людей до себе! Ради краю, ради спокою одшукай і приведи мені Чалого, бо коли до себе ми його не переманим, то гайдамаччина Хмельниччиною стане!”

    Шмигельський погодився, попросив Потоцького лише написати для Чалого листа і дати печать гербову, щоб Чалий повірив у цю обіцянку. В листі вказали, що якщо Чалий буде служити Потоцькому, то і для поспільства (холопів) будуть покращення!

    “Сава Чалий” ДІЯ 3 скорочено

    Розповідається про кіш у Чорному лісі.
    Вартові впевнені, що якби Сава був отаманом, то обявив би війну ляхам. А поки Сава збирає людей (які тікають із сіл, покидають Січ і пристаюють до ватажка гайдамаків), запасається їжею, пшеницею, і намагається роздобути гармати для виступу проти люхів.
    Сава виніс догану гайдамакам, які вкрали дівчину Зосю з Очеретного і наказав повернути її додому, адже вони не розбійники, і не татари, і дівчат в полон не беруть.
    Вартові лише хвилювалися, щоб Сава Чалий і його побратим Гнат Голий не посварилися, адже Гнат не хотів чекати, а прагнув якомога скоріше помститися ляхам. А Чалий прагнув зібрати побільше людей і зброї, щоб точно виграти війну проти ляхів і панів.
    Виявляється Зосю в Очеретне повернув Іван Шмигельський, він заприсягнувся Саві у вірності, сказав що не міг служити шляхтичам і дивитися на бідування людей, на беззаконня, тому і пристав до його ватаги. Чалий відчув у Шмигельському споріднену душу і повірив йому.
    Шмгельський розповів Саві, що Зося закохалася в нього і передала йому перстень, обіцяла любить все життя, і рада була б не повертатися до батьків, а бути поруч з ним. Чалий і сам закохався в Зосю, навіть хотів би одружитися з нею, але через своє покликання – боротьбу проти ляхів, змушений був відмовитися від цього задуму.
    Прийшов Гнат Голий, незадоволений ти, що Потоцький скрізь на Україні влаштував полювання на гайдамак, а вони сидять і чекають слушного часу, а люди скрізь страждають. Чалий попросив почекати отримання гармат, людей, після приєднання яких можна буде виступити справжньою війною
    Запорожці, які прибули з Січі дали Саві листа:

    “Річ Посполита жалобу московському урядові вчиняє, що запорожці, з’являючись на Україні, піднімають усе поспільство проти панів; що хлопи кидають грунти й оселю, ідуть в ліси й степи і там, при помочі січовиків, складаються в загони і, мов татари, нападають скрізь на шляхту, на жидів, навіть на замки; що край не має спокою, що все кругом плюндрують гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А з поводу цього уряд московський приказує карати смертію тих січовиків, которі до гайдамак пристануть. Приказ цей об’являю і сам наказую від себе всім, хто на Україні, – вернутись в Січ, справляти службу військову, оберігать границі, не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утікачів і віддавать на суд військовий, щоб смертію карати непокірних”.

    Люди були налякані вони не хотіли коритися такому закону, не могли змиритися з панщиною, податками. Гнат підбурював людей на повстання, а Сава Чалий пропонував деякий час перечекати, а коли всі втратять пильність піти війною на ворогів. І Сава все ж зумів переконати людей заспокоїтися і чекати, адже поки в них малі сили і вони без гармат – вони легка здобич.

    В кіш у Чорному лісі приїхав запорожець, що мав купити коней у Немирові. Він розповів, що п’ятнадцять побратимів спіймали і повісили, так як прийняли за гайдамак, і лише він один врятувався. Запорожці вимагали помсти за побратимів, а Гнат скористався настроєм людей. Тепер Гнат Голий став отаманом гайдамаків, і як би Чалий не переконував почекати ніхто його вже не слухав…

    Чалий був засмучений таким ходом справ, а Шмигельський запропонував рятувати Україну від гайдамацької руїни – поїхати до гетьмана Потоцького в Немирів і пристати на його умови:

    “Він дасть усю милицію свою під твою руку, і ми поможемо йому прогнати гайдамацькі купи, що лиш озвірюють панів проти людей, а люд проти панів. Коли ж настане мирнеє життя, – тоді лиш процвіте наш край!”

    Чалий спочатку подумав, що Шмигельський шляхтич і з’явився в його коші, щоб зрадити. Але Шмигельський розповів Саві про пропозицію Потоцького, про обіцянку полегшення життя і для простих людей. Сава розумів, що справа його життя тепер не досяжна, він жалкував, що відпустив Зосю, адже тепер міг би все кинути і одружитися на ній, вести мирне, тихе господарство.
    Шмигельський скористався цією слабкістю Чалого і пообіцяв, що сам гетьман Потоцький посватає за нього Зосю…
    Перед Чалим стояв нелегкий вибір – зрадити товаришів (адже якби він пристав на умови Потоцького, то був би змушений їх ловити) і стати паном проти яких і сам боровся, чи бути вірним сином України.
    Але Шмигельський запевнив його, що він тільки покращить життя людей, адже після зникнення гайдамаків буде мирне життя, а він зможе жити з Зосею. Чалий згодився приєднатися до Потоцького, якщо виконають його умови:

    “Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!”

    Шмигельський дав листа Саві, в якому Потоцький і обіцяв все це Чалому у разі вступу на службу.

    Події далі розгортаються в палаці Потоцького: Жезніцький розповідає Яворському, що хотів би одружитися на Зосі із Очеретного, але гайдамака Чалий її вкрав.
    Яворський повідомляє, що Шмигельський Зосю назад вернув додому. Шляхтичі думають, що Шмигельський пристав до гайдамацького руху.

    Жезніцький повідомляє Потоцькому про зраду Шмигельського, і той просить привести до нього саму Зосю, щоб дізнатися про Чалого.

    Поки Зося не прийшла пані Качинська і просить Потоцького захистити її від Яворського, який б’є її канчуком! Потоцький наказує Яворському завести для домашнього обіходу одностеблик. Качинська вдячна Потоцькому.

    Прибуває Зося, яку Потоцький розпитує про перебування в полоні і про Чалого.
    Зося каже, що гайдамаки до неї ставилися поважно: “Жиди мені служили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.”
    Зося розповіла, що Сава – чесний лицар! Бачила вона його лише кілька раз, всю ніч вони говорили про скривджений народ, про панськії неправди, потім Чалий співав їй чарівні пісні, чим зворушив її серце… Але Чалий наказав повернути Зосю додому, куди і привіз її Шмигельський, який назвався Іваном Найдою.

    До зали палацу ввійшли Шмигельський і Чалий. Зося одразу просила Потоцького помилувати Саву. Жезніцький вимагав, щоб їх повісили, бо знову зрадять.
    Чалий і Шмигельський заприсяглися вірно служити Потоцькому, а той віддав Зосю в дружини Чалому.
    В придане Чалий отримав села Рубань і Степашки, і сто тисяч золотих. А Сава пообіцяв зруйнувати кіш свій, що в Чорнім лісі, розігнати гайдамаків, лише попросив Потоцького: полегшить долю посполитих.

    “Сава Чалий” ДІЯ 4 скорочено

    Медвідь і Грива ховаються в печері, після того як Сава зруйнував свій Кіш і почав ловити гайдамаків їм живеться нелегко. Частину гайдамаків Сава переманив до себе на службу, даруючи їм землі і вільготи. Гайдамаки мріяли його вбити, посилали кілька людей, але ніхто не досягнув цієї цілі
    Медвідь і Грива згадують підлу зраду Сави, як він вночі напав на кіш, розбив його, а Іван Найда (Шмигельський) влаштував засідку, багато людей загинуло, багато повтікали. І мріють про помсту Саві.
    Тим часом приїжджає запорожець, який їздив з ватагою грабувати немирівського пана, і ледве втекли від погоні самого Сави.

    Гнат поставив вартового на сторожі, і розповів, що збирається сам іти до Сави, щоб розрахуватися за зраду. До печери прибув Кравчина, який стежив за Савою і розповів, що той живе в селі Степашках, що подарував йому Потоцький, заселяє свої землі тими гайдамаками, котрі, піймавшись, каються і присягають жити тихо. Кульбаба і Горицвіт попались на замірі вбити Саву. Кульбаба покаявся і живе тепер в Степашках, у тім селі, де Сава; а Горицвіта Сава повісив, бо той покаятися не схотів.

    До лісу наближалася погоня, Гнат зібрав людей, щоб влаштувати засідку, хоча гайдамаків було менше, але вони сподівалися, що за ними гониться сам Сава і їм вдасться його схопити.

    Почався бій, гайдамаки напали неочікувано, розпороли коням животи і дякуючи несподіванці отримали перевагу… В печеру Гнат повернувся разом з Шигельським. Гнат був поранений, як і Шмигельський, їх оглянув знахар. Спочатку Гнат наказав повісити Шмигельського, але Шмигельський не боявся смерті, не вважав себе зрадником. В Гнат мабуть міг би навіть помилувати Шмигельського, якби той допоміг помститися Саві… Але Шмигельський не міг на це піти: “Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.”

    Гнат наказав прострелити Івану лоба…

    Гнат вирішує взяти Медведя і Кравчину і піти до Сави, щоб помститися.

    “Сава Чалий” ДІЯ 5 скорочено

    Сава Чалий живе з дружиною Зосею, місяць тому в них народився син, якого дружина теж вирішила назвати Савою. Глядіти дитину допомагає баба.

    Зося переживає, адже Іван Шмигельський погнався за гайдамаками, і вістей від нього не має. Переживає Зося і за Саву, але бабуся намагається її заспокоїти, адже в його вся міліція під рукою, і козаки в дворі вартують. Хоча сам Сава не з боязких, часто варту навколо себе розпускає.
    Зося і Сава живуть щасливо, люблять сина, але Сава часто шкодує, що пристав на службу до Потоцького, адже людям від того жити краще не стало. Бентежить його що грецьку віру намагаються витіснити з України, уніятські попи виганяють грецьких з їх церков.
    Зося підтримує чоловіка, адже знає що він буде боронити грецьку віру. Сава ж сам розуміє, що Потоцький його ненавидить в душі, і лише одного друга Шмигельського він має, який постійно боротись проти кривди помагає.

    Саву Чалого викликає натовп на вулицю під приводом Кульбаби, але Зося не пускає чоловіка на вулицю, бо відчуває якусь небезпеку, просить поставити охорону надворі.

    Згодом приїздять до Сави Яворський і Жезницький, для них накривають святковий стіл. Шляхтичі вітають Саву з отриманням звання полковника за те що він у поход послідній розвалив град запорозький на річці Бугові і розігнав відтіль ватагу запорожців-гайдамак, спаливши церкву їх. Сава зізнається, що церкву спалив ненавмисно. Саві вручають громоту і листа, і повідомляють, що Потоцький просить прибути до нього завтра на обід і разом з тим принять ще подарунок.
    В листі вказано, що гетьман подарує синові Сави сто тисяч злотих, якщо той охрестить його у католицьку віру!..

    Вони п’ють за здоров’я сина, спілкуються, і йдуть додому.

    Наодинці з Зосею Сава виказує своє роздратування, через те, що Потоцький вирішив його купити. Сава ніколи не згодиться охрестити сина в католицьку віру, щоб заспокоїти чоловіка Зося каже, що сама готова прийняти грецьку віру, щоб їх сімя жила спокійно.

    Зося. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж – тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!

    Чалий розповідає, що шкодує про зраду гайдамаків, що хотів би жити з нею на березі Дніпра, а Зося готова на все, щоб бути поруч і не хвилюватися за чоловіка коли той йде ловити гайдамаків. А ще Зося страшно боїться помсти Гната, і тому просить чоловіка втекти далеко від людей.
    Чалий намагається заспокоїти дружину, але й самому неспокійно на душі. Йому здається, що він чує як хтось за вікном каже “добривечір”. Але ні сам, ні Джура нічого на вулиці не бачить.

    Зося йде спати, а Сава сідає писати листи…
    Він думає над тим, що вже нічого не виправиш, а хотів би він повернутися на Січ, але розуміє, що вороття не має…
    Як несподівано бачить у вікні закривавлену голову Шмигельського… Виходить на вулицю, але там все тихо…

    До будинку входить поранений козак, який повідомляє, що загін Шмигельського був розбитий, а самого Івана він не зміг знайти. Сава Чалий розумів, що це справа рук Гната і вирішує негайно їхати на місце битви, щоб знайти гайдамацьке гніздо, і заплатити за смерть Шмигельського

    Сава відправляє Джуру розіслати три листи, але перед ти просить привести козаків для охорони двору.
    Зося зрозуміла, що щось трапилося, а дізнавшись, що сотню Шмигельського розбито і Сава збирається їхати в похід, вирішує їхати з ним до Немирова і чекати його повернення там. Сава відмовляє жінку, адже вдома її будуть надійно охороняти, вони прощаються і вона йде в спочивальню.

    Сава залишається сам, в будинок входять тихо Гнат, Медвідь і Кравчина.
    Вони оточують його з усіх боків, перекривши доступ до зброї і вбивають…

    Шановні читачі, в переказі використана оригінальна мова Карпенка-Карого, це не помилки!

  • Йоганн Гете біографія коротко

    Йоганн Вольфганг фон Гете – німецький поет, державний діяч, мислитель.

    Йоганн Вольфганг фон Гете біографія коротко

    Народився Гете 28 серпня 1749 в Франкфурт-на-Майні в багатій буржуазній сім’ї. Його батько – імператорський радник, юрист, мати – дворянка, дочка франкфуртського старійшини.

    Уже в дитинстві Йоганн почав проявляти вражаючі здібності до наук. Уже в сім років він знав кілька мов, крім того, в цьому віці він почав писати свої перші вірші і складати п’єси. Багато читав і намагався максимально поповнювати свій багаж знань.

    У 1765 році Гете стає студентом Лейпцігського університету, де мав вивчати правознавство. В цей час він вперше закохується, і це стало приводом для створення ліричного збірника віршів “Аннетте” (1767).

    Серйозна хвороба в 1768 році ледь не поставила останню крапку в біографії Йоганна Гете, змусивши його залишити навчання в університеті, яке він зміг продовжити лише в 1770 році в Штрассбург. Вивчав природничі науки і медицину.

    У 1771 р після захисту дисертації Гете стає доктором права.

    У 1772 році Гете переїжджає в місто Вецлар на юридичну практику. Саме в цьому місті поет переживає муки нерозділеної любові до нареченої свого друга Шарлотту Буф. Свої глибокі переживання і терзання Гете зобразив у своєму творі “Страждання юного Вертера” – цей роман зробив поета знаменитим.

    У 1775 році Гете, на запрошення герцога Карла Августа переїжджає в місто Веймар, займаючи посаду таємного радника, незабаром стає міністром в уряді. Відомий письменник і поет, маючи широкі повноваження, контролював фінанси, стан доріг, просвітництво. За свої успіхи на цьому поприщі Гете в 1782 році був зведений в сан дворянина, а в 1815 році стає першим міністром в уряді Карла-Августа. 1791 рік ознаменувався відкриттям в місті театру, що відбулося при безпосередній участі письменника. Успішна державна служба не заважала його літературній діяльності (драма “Егмонт” і “Іфігенія в Тавриді”, починає трудитися над “Фаустом”, пише вірші та балади). Не нехтує також вивченням фізики, ботаніки та природничих наук.

    У 1784 році Гете відкриває міжщелепову кістку людини, а в 1790 році виходить трактат “Досвід метаморфози рослин”.

    Коли Гете було вже майже шістдесят років, він поєднувався цивільним шлюбом з Крістіаной Вульпиус, своєю коханою і матір’ю його дітей, незважаючи на те, що вона простолюдинка, а це викликало протест суспільства. Шлюб мав статус цивільного та відбувся всупереч негативному відношенню до нього двору.

    В 1808 – перша частина трагедії “Фауст” виходить у світ. Кінець роботи над “Фаустом” припадає на 1831.

    Геніальний літератор пішов з життя 22 березня 1832 , залишивши свою геніальну спадщину у вигляді безлічі віршів, балад, п’єс, романів, наукових робіт в сфері анатомії, геології, мінералогії, фізики.