” Кавказ ” Шевченко аналіз твору – тема, ідея, жанр, віршовий розмір, сюжет, композиція.
“Кавказ” Шевченко аналіз
Рік написання : 18 листопада 1845 року
Літературний рід: ліро-епос.
Тема “Кавказ” : викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених народів Кавказу, зображення реакційної ролі церкви і прогнилої дворянської культури.
Ідея “Кавказ” : співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд самодержавства, кріпосництва і православ’я – душителів свободи, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум’яний інтернаціональний заклик об’єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога – російського царизму.
Основна думка: “Борітеся – поборете!”.
Віршований розмір “Кавказ”: Значна частина сатири написана чотиристопним ямбом, поет відчув силу “викривального ямба”, як називають цей розмір, і з гнівом кинув його на ненависного ворога.
Жанр “Кавказ”
сатирична поема з елементами ліричного; цей твір не є у повній мірі поемою. У ній немає героїв, сюжету, не зображено динаміки розвитку характерів персонажів через сюжет. Немає епічних картин, епізодів, твір наскрізь ліричний, філософський, емоційний. Але значущість проголошених у “Кавказі” гуманістичних ідей підіймає цей твір до рівня політичної і сатиричної поеми, у якій цілісною картиною зображено загарбницьку політику імперії і проголошено гімн волі та жалю за невинно загиблими; І. Франко назвав “Кавказ” “…це огниста інвектива проти темного царства…” Сатиричний твір – інвектива з елементами лірики та героїки.
Сюжет “Кавказ”
Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що десятиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати.
У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.
Композиція “Кавказ”
Твір написаний у формі революційно-викривального ліричного монологу, сповненого ораторських, агітаційно-закличних інтонацій надзвичайної пристрасної сили. Це монолог, точніше – цикл монологів, що має різних адресатів, і від адресатів залежить характер і ступінь поетової пристрасті.
Вся колосальна панорама російського життя з безліччю внут-рішніх планів і переходів, зі складними образами в поемі вмістилася в 178 віршованих рядках.
Експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір; давньогрецький міф про Прометея. Зав’язка: розмірковування автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких утисків катів-гнобителів та засудження бездіяльності, пасивності простого люду в зв’язку з цим. Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця. Розв’язка: інтимний реквієм по загиблому другові, “доб-рому”, “незабутньому” Якову де Бальмену, який випив з московської чаші московську отруту”. Значить, його вбивця – царизм, а не горці.
Художні особливості твору “Кавказ”
Для викриття та засудження загарбницької політики влади Т. Шевченко створює рядки, сповнені великого емоційного напруження. Мова поеми наповнюється гіперболами, використаними у зростаючій градації риторичними питаннями й окликами. Сатирична метафора “війна – царське полювання” розгортається в сарказмі й іронії панегірика царю-“батюшке” та його “хортам, і гончим, і псарям”. Протиставляє цареві він справжніх славних героїв, борців за волю. Так на контрасті створюється напружена поезія: від сарказму – до лірики, від іронії – до уславлення.
Поетика твору підпорядкована завданню втиснути у невеличкий обсяг величезну картину життя в Російській імперії, цілий калейдоскоп образів і роздумів. Тому мова твору афористична і лаконічна (“борітеся – поборете”).
Ідейно-художній аналіз “Кавказ”
Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж – подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз.
У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку – царизму, який “карає… що день… добрі ребра й серця розбиває” і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров “живуща”, і тому кат народів “не вип’є живущої крові”, “не скує душі живої”. Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу “знову оживає і сміється знову”. Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля.
У минулому звертанні до Бога Т. Шевченко говорить про спільність долі всіх народів царської імперії – “правда наша п’яна спить”. Кати – царі і царята – до того знущаються над людьми, що “течуть… кровавії ріки”, що тяжко зароблений хліб насущний селянка замішує не водою, а “кровавим потом і сльозами”.
Повторивши далі початковий пейзаж, автор показує невимовні страждання народу уже не в переносному, а в прямому значенні: Лягло костьми / Людей муштрованих чимало. / А сльоз, а крові?
Так Т. Шевченко висловлює гнів не тільки до винуватців трагедії народу, а й трагедії війська, яка полягає не тільки в тому, що гинули тисячі солдат, а й у тому, що солдати – вчорашні селяни – стріляли в таких же селян. За цей всенародний злочин автор саркастично глузує з царя, ставлячи його в один ряд з псарями і собаками-хортами.
Зразу ж після в’їдливого “Слава!”, яке треба розуміти як “Ганьба царям”, Шевченко знову вживає те саме слово “слава”, але вже в прямому розумінні. Він славить кавказькі сині гори і мужніх горців – “лицарів великих”. Звертаючись до всіх народів, уярмлених царизмом, поет закликає: “Борітеся – поборете!”, бо за них правда. Так забриніли в поемі скупі, але глибокі мотиви революційної героїки.
Твір викриває гнобительську суть поміщицько-самодержавного ладу. Царську Росію поет змалював як велику тюрму народів: “А тюрм, а люду!.. Що й лічить!”.
Провідниками цієї політики є царська влада, поміщики і духовенство.
З ненавистю говорить Т. Шевченко про панівний клас тодішньої Росії, про клас поміщиків, як недолюдків, що знущаються з трудящих.
Поет викриває панів-лібералів, які вважали себе народолюбцями, бо називали трудящих братами. За їхні брехливі запевнення в любові до народу Т. Шевченко характеризує їх як “суєсловів, лицемірів”. Він з обуренням говорить: Ви любите на братові / Шкуру, а не душу!
Православна церква, яка була опорою кріпосницьких порядків і розсадником темряви, виправдовувала грабіжницькі дії царизму та поміщиків: В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай, / Хоч і рідню всю забери!
Так “просвіщали” народ служителі церкви. У гнівних словах розкриває поет, яку “науку” несли народові духовні й світські царські “цивілізатори”: Як і тюрми мурувати, / Кайдани кувати, / Як і носить!..
Царизм здійснював свою політику на Кавказі ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибокого народного горя.
Викриваючи хижацьку діяльність самодержавства, Т. Шевченко закликав боротися проти нього, оспівав славу тих, хто не корився силі гнобителів.