М. Стельмах “Гуси-лебеді летять” скорочено
“Гуси-лебеді летять” скорочено читати варто лише коли хочете згадати короткий зміст, адже твір цікавий.
“Гуси лебеді летять” Михайло Стельмах скорочено всі розділи
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.
І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…
А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!
Чи вони послухались мого слова – обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…
“Так-так-так”, – притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів: знову повторює: “Так-так-так”.
За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар’ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?
– От і принесли нам лебеді на крилах життя, – говорить до неба і землі мій дід Дем’ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці.
– Життя? – дивуюсь я.
– Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.
– Діду, а які в сонця ключі? – ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.
– Золоті, внучку, золоті.
– І як воно відмикає ними землю?
– А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!
Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:
– Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
– Що, що, надзигльований2? – мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і “ох, рятуйте мою душу”, з одежі осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.
– Діду, а куди лебеді полетіли?
– На тихі води, на ясні зорі, – пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (…)
Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво.
Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, – співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них.
Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (…)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
(…) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим – дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я “Кобзаря” і “Ниву”, казки і якісь без початку і кінця романи, “Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука” і “Три дами й чирвовий валет”… (…)
З щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем… (…)
На ярмарку за тоненьку книжечку “Три торби реготу” я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок, знайдених на вишках у кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дідько розгудця1. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків… Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству. (…)
Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…
Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.
– Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? – докоряє вона добірним горошинам. – Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?..
З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається:
– Почалось бабське чаклування. (…)
З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози…
Я й досі пам’ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали2 і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам’ятаю опасисту постать цього дукача3. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди – і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…
Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.
– Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, – прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. – Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав із жалю…
А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!? (…)
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
(…) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим зоринням1, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч2 гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна зіяста метлиця3. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. (…)
Я обернувся. Біля самого вориння з козубом4 у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом : чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.
– А я знаю, як тебе звати, – довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
– Не може такого бути.
– От і може таке бути, – показує чорнява свої рідкуваті зуби.
– Звідки ж ти дізналась?
– А зимою, пам’ятаєш?.. – пирснула вона.
– Що зимою?
– Пам’ятаєш, як спускався на ночовках з горба?..
Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.
– Я тоді й подумала: сміливий ти!
– А чого ж, – не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
– Хочеш суниць? – простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.
Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:
– Ні, не хочу.
– Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.
– Правда, смачні?
– Смачні. – Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. – А як тебе звати?
– Любою.
– І що ти робиш тут?
– Пасіку доглядаю.
– Сама?
– Сама-самісінька, – посмутніли посіверілі5 уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
– А де ж твої батьки?
– Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною. (…)
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з’явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них із розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині…
Дома (…) дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.
– А чого річкою?
– Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
– Таки пристану! – радісно вигукнув я. (…)
– А чого, діду, в небі немає стельмахів?
– Бо там живуть одні святі.
– То й що? – пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. – Хіба святі не їздять один до одного в гості?
– Ні, не їздять – вони пішки ходять. (…)
На сінешньому порозі з’являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.
Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. У селянстві, та ще й у нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів. недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.
Із незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. (…)
І наоралися, і насіялися, і накосилися його всі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косили вони, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків… (…)
Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко… Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.
А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише в сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже із саком стоїть мій дідусь. (…)
Знайдіть спільні риси в описах дідусів і бабусь у “Зачарованій Десні” Олександра Довженка й у повісті Михайла Стельмаха.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час…
Я і досі завжди із хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.
Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба…(…)
Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли біля неї не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук… (…)
Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі – у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.
– Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! – гнівався батько. – 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.
– Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе!
– Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.
– Тоді продай, Панасе, корову.
– Корову!? Ти що? – У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бідній селянській сім’ї? Навіть мати примовкла…
Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти – продав корівчину, а я пішов учитися.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
(…) Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.
Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку – суниці, а восени – опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п’ятилітній малюк назбирає. Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою1.
Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна – їй теж хочеться співати.
Ой диби, диби, диби –
Пішов дід по гриби,
Баба по опеньки.
Дід свої посушив,
Бабині сиренькі.
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією.
А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп’ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.
Ой гайку, гайку,
Дай мені бабку.
І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.
І от уже низом стало срібно-срібно, вище – золотаво, а вгорі – блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла “воронячого ока” красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок. (…)
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Зоря іде – долю веде.
Народ
Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.
Мене все життя ваблять і хвилюють зорі – їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються із зірок.
І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком1, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м’ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.
А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку у свою оселю…
І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголів’ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.
Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику… і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну… (…)
Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос із моїм дитячим серцем.
Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:
– Життє… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.
– Дідусю, це насправді? – аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.
– Атож: як сказав, так і зроблю!
– І книжку мені купите? – в надії прикипів я очима до дідового обличчя.
– І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб’єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…
– Справді? – вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…
І радість і горе ходили цієї ночі разом. (…)
Прокинувся дід на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.
Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлія… І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене…
Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив’ялих чорнобривців, купчаків2 і паністки3, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.
При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли в небо, ніхто не вірив, що вона прощається зі світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї… Та, напевне, біль душі – найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а із цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:
– Не плач, Михайлику, не плач, любий… Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? – показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. – Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
– Я не хочу, щоб умирали зорі, – кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари.
– Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають її, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі… Засни, синку.
Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю. (…)
Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
– Ось тут, Михаиле, будеш сидіти, – показала мені на тримісну парту. – Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам…
Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, – нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді. (…)
Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна і сказав:
– Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, – він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.
– Як же йому, горопасі, без чобіт? – болісно скривилася мати.
– Дарма, – заспокоїв її батько. – Тепер такий час, що не чоботи головне.
– А що?
– Тепер головне – свіжа сорочка і чиста совість, – посміхнувся батько. – Правда, Михайлику?
– Правда, – щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.
Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я… Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді у творах чи п’єсах я зустрічаю слово “кирея” – до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства. (…)
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
(…) А я взявся писати п’єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п’єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п’єсу. (…)
Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (…)
А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.
І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…
А лебеді летять… над моїм дитинством… над моїм життям!..