Author: admin

Пол Боулз біографія скорочено американського письменника і композитора викладена в цій статті.

Пол Боулз біографія

Пол Фредерік Боулз народився 30 грудня 1910 року в Нью-Йорку, США в родині з досить консервативними поглядами.

На початку 1928 року Боулз дебютував у літературі оповіданням “Водоспад”.
У вісімнадцять років Боулз покинув Америку, подорожував по Європі, Північній Африці, Мексиці та Центральній Америці. Після повернення додому він почав вивчати музику.

У 1931 році він вперше їде в Танжер (північ Марокко). Місто і люди справили незабутнє враження на письменника. Боулз знову повертається в Америку і пише музичні твори для театрів і камерних оркестрів, а також публікує критичні статті про театральні постановки.

У 1938 році Пол Боулз і Джейн Ауер (також письменниця) одружуються, але живуть спільно тільки півтора року, після чого розлучаються. Надалі в декількох романах Боулза про Марокко та Алжир виникають епізоди, що відображають його відносини з Джейн.

У 1943 році Джейн публікує свій перший роман, який був сприйнятий критиками досить неоднозначно. Після Другої світової війни Джейн працює над своїм другим романом, а Пол їде в Танжер (1947). У 1948 Джейн повертається до чоловіка. У Танжері Боулз створює свій знаменитий твір – роман “Під покровом небес” (1949), який був екранізований в 1990 році. Книга “Під покровом небес” названа експертами журналу “Тайм” в числі ста найкращих романів XX століття.

У 1957 році Джейн серйозно захворіла. Вона страждає від алкогольної і лікарської залежності, іноді у неї трапляються епілептичні припадки. Пол доглядає за хворою Джейн, але в 1973 році вона вмирає в Малазі. У цей час Пол пише ряд оповідань і романів: Будинок павука (роман) (1955), Опівнічна меса і т. д.

Пізніше він переводить на англійську мову біографію Мухаммеда Шукрі, твори швейцарської письменниці Ізабель Еберхардт і гватемальського прозаїка Родріго Рея Роси.

Помер Пол Боулз 18 листопада 1999 на 88-му році життя в Танжері. Похований у Нью-Йорку.

“Кайдашева сiм’я” характеристика героїв

“Кайдашева сiм’я” – повість Нечуя-Левицького про тяжку доля селянства. Аналіз твору, цитатна характеристика героїв допоможуть краще зрозуміти головних героїв повісті, їх внутрішній світ.

Головні герої “Кайдашева сiм’я”

Омелько Кайдаш – голова сім’ї Маруся – його дружина Карпо – старший син Лаврін – молодший син Мотря – старша невістка, дружина Карпа Мелашка – молодша невістка, дружина Лавріна

Другорядні персонажі: Параска Гришиха, Баба Палажка (Солов’їха)

“Кайдашева сiм’я” характеристика героїв

“Кайдашева сiм’я” образ Омелька Кайдаша

Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили. У нього “здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця”.Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити – це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним.

Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку.

Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.

“Кайдашева сiм’я” образ Марусі Кайдашихи

Маруся Кайдашиха – дружина Омелька, мала двох синів.

Мотря – “робоча та проворна, та трохи куслива, як мухи в спасівку”. “Має серце з перцем”. Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама “набралась трохи панства”. Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру – це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, і, навіть, бійок.

Омелько і Маруся Кайдаші – працьовиті, своїх дітей вони теж виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батькам – і в цьому одна з проблем батьків і дітей у цій родині.

“Кайдашева сiм’я” образ Карпа

Карпо – старший син О. Кайдаша та М. Кайдашихи. Карпо був грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний.

Карпо – енергійний, суворий, впертий. Про горб “… цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів”.

“Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.” На селі його обрали десятським.

“Кайдашева сiм’я” образ Лавріна

Лаврін – молодший син у сім’ї Кайдашів.

Лаврін – лагідний, м’який, жартівливий, дотепний, веселий. У нього приваблива зовнішність: “Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво”. Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.

“Кайдашева сiм’я” образ Мотрі

Образ Мотрі – один з найдовершеніших образів повісті. Мотря – дружина Карпа. Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа цьому.

“Кайдашева сiм’я” образ Мелашки

Мелашка – щира і тиха.

Мелашка – щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива, з бідної сім’ї. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і Мелашка втягується в сварки й бійки.

Загалом, Кайдаші і їх дружини – індивідуалісти, які живуть своїми егоїстичними інтересами. Вони втратили почуття гідності та поваги.

Баба Палажка – “ідеолог”, “з’їла двадцять пасок у Києві”, знає замовляння: “Пом’яни, господи, раба божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною обшита… Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах…”.
Баба Параска “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”; мова “Благословіть бабі Палажці скороспостижно вмерти”.

Повість “Кайдашева сім’я” закінчується примиренням двох родин.

Образи “Кайдашева сiм’я”

Іван Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного малюнку місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і “Кайдашеву сім’ю” розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: “На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля”. Сам собою напрошується висновок: одна з головних причин того, що Україна деградує, “кайдашіє”, є колоніальне ярмо, втрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.

Карпо і Лаврін – Протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий – тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий – веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у “Кайдашевій сім’ї”, як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша – богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи – чваньковитість, у Мотрі – сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній – спочатку ліричній, ніжній дівчині – теж поселяється “біс” чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. “Кайдашева сім’я” населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони – учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що “І. Нечуй_Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена”. Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого – він любить “заглядати в чарку”, що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рід_ ного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго “терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними”. І після кріпацтва Кай_ дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час “розглядин”, її приказування “проше вас”, над чим сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько “пані економша”). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: “моє золото”, “серце”, “дитя моє”, – а згодом:

” – Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, – крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило…

– Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! – кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило…

– Це не Мотря, а бендерська чума…

– Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi…”

Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й “бриклива” Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:

” – Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (про Кайдашиху, звертаючись до дітей).

– У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з но_ са горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне”.

Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони тільки формуються.

Старший син Карпо В молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька “іродовоюдушею” і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: “…їжтеменеабоявасз’їм!”, а потім з дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: “Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!” Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього “буде добрий сіпака1”.

До пари Карпові Мотря, “бриклива”, “з перцем”, “робоча та проворна”, “куслива, як муха в Спасівку” – словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без “допомоги” Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: “По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!” Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний і ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба “посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках”.

А ось Мелашка з Лавріном – повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися “показувати зуби”, коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, “як вода камінь”, а Мотря “підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег”, вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: “Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами”. Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: “Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе подихало молодою парубочою красою”.

Дуже своєрідний, але типовий для українського села образ “народного радіо” вводить у сюжет повісті І. Нечуй’Левицький. Мабуть, ви вже здогадалися, це – Баба Палажка, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в “наймодерніший” спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого. Автор вкладає в уста Кайдашихи емоційно знижену характеристику “народної цілительки” не випадково: “Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка”, адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: “Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!”

Іван Нечуй’Левицький присвятив цьому колоритному образу – Бабі Палажці та її одвічній суперниці Бабі Парасці – окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” і “Не можна бабі Парасці вдержатися на селі”.

Отже, “Кайдашева сім’я” хоч і весело читається, але це сумна повість про долю українського села другої половини ХІХ ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, про гірші сторони нашого національного характеру, сказана з метою, щоб ми, українці, ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.

“Кайдашева сім’я” є нагнітання епізодів і сцен сварок, завдяки чому досягається напруженість у розвитку подій, чітко окреслюється характер конфлікту. Саме діалоги відіграють чи не основну композиційну роль у творі – вони “рухають” сюжет, розкривають психіку героїв.

Шарль Луї де Монтеск’є коротка біографія на українській мові викладена в цій статті.

Шарль Луї де Монтеск’є біографія скорочено

Монтеск’є Шарль Луї де Секонд, барон де ла Бред – французький мислитель, філософ епохи Просвітництва, правознавець.

Народився в замку Лабред, поблизу Бордо, в аристократичній родині 18 січня 1689 р.

З 10-ти років Шарль навчається в коледжі при монастирі в місті Жюльї, отримує гарну освіту. Опанував античну літературу, філософію, розібрався, що таке республіканське правління, політична свобода.

Планувалося, що він стане спадкоємцем бездітного дядька, від якого йому дістанеться місце в Бордоському парламенті, тому Монтеск’є вивчав право. У 1714 р він обіймав посаду радника в міському суді, через два роки був уже віце-президентом цієї установи. У 1716 р, після смерті дядька, йому дістався пост президента парламенту, а також його ім’я та баронський титул. Відбулися великі зміни і в його особистому житті: він одружився з Жанною де Латірг, нареченій, яку йому вибрав дядько.

У 1721 р він випустив у світ роман “Перські листи”, завоювавши симпатії читаючої публіки живою сатирою на французьке суспільство. У романі перський мандрівник описує різноманітні дурості і недоліки, критикуючи під виглядом перського суспільства французьке, – сповнене пихи, забобонів, що знаходиться під гнітом королівської влади і духовенства. У 1725 р Монтеск’є написав прозову поему “Книдський храм”.

У 1726 р. Монтеск’є залишає пост президента парламенту і перебирається в Париж і випускає другу поему в прозі “Подорож в Париж”.

У 1728 р. він відправляється подорожувати по Європі для вивчення політико-правових інститутів різних країн. Монтеск’є відвідав Італію, Пруссію, Нідерланди, а в Англії прожив близько півтора років, де студіював англійське право і вивчав конституційну практику парламенту. Зустрічі з юристами, філософами і політиками Англії зробили сильний вплив на формування його державно-правових ідеалів, які він втілив потім в головній праці “Про дух законів” (1748).

У центрі уваги книги Монтеск’є лежала теорія форм влади. Монтеск’є вважав, що можуть існувати демократична, аристократична і монархічна форми правління, але не мають права на існування тиранія і деспотизм. Головне значення праці “Про дух закону” полягає в проголошенні громадянських та особистих свобод, ідеї поступовості державних перетворень будь-якого роду, принципів мирної політики, в засудженні будь-яких форм деспотизму.

У 1734 р. були написані “Роздуми про причини величі і падіння римлян”. У ній Монтеск’є заперечував богословські причини історичного процесу, стверджуючи об’єктивні.

Останні роки Монтеск’є присвятив переробці праць, головним чином, “Про дух закону” і “Перських листів”. Останнім твором став “Досвід про смак”, який був опублікований вже посмертно (1757) в одному з томів “Енциклопедії”.

У 1754 році Монтеск’є поїхав до Парижа, щоб надати правову допомогу своєму другові, професору Ла-Бомелей. Там він захворів на пневмонію і помер 10 лютого 1755 року.

“Звук павутинки” образ Ніни – це друг Льоньки, з якою він проводив багато часу.

“Звук павутинки” характеристика Ніни

Ніна – вигадана подруга Льоньки. Вона припливає на кораблику до нього і бере участь у його іграх. Ніна здається такою реальною, що навіть сам Льонька невпевнений, чи була ця дівчина, чи він її вигадав. Разом діти слухають павукове радіо, гуляють, лазять у глиняну печеру.

Зовнішність Ніни “…блакитна, очі великі й здивовані, у косах – біла стрічка”); (“Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі?”

Риси характеру Ніни (уявної героїні):
а) чуйність і доброта;
б) принциповість;
в) щирість і відкритість;
г) поважає і цінує дружбу;
д) любов до природи, прагнення зрозуміти її.

Виховання Ніною Льоньки – “З добрих людей виростає щось добре – яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим”

Олександр Гаврош “Галуна-Лалуна або Іван Сила на Острові Щастя” короткий зміст

За десять років Іван Сила тричі став батьком. Але вже на перших сторінках виникає здивування: як у таких гарних батьків можуть бути такі жахливі, жорстокі і невиховані діти? Дали збій гени? Та ще й тричі!
Ось як змальовуються ці дітки, яких у тексті називають “силенятами”:

“Велика Пелька славився тим, що завжди мав чудернацькі ідеї і ніколи не мився. Хіба що коли потрапляв у ворожий полон. “Індіанець повинен пахнути рідною природою, аби його не занюхали вороги! Краще смерть, ніж ганьба!” – вигукував він, коли Іван Сила занурював його силоміць у діжку з водою” (С.23).

“Другим сином (ледь не написалося “свином”) усесвітньо відомого силача був найсухопутніший пірат усіх морів і океанів, Його кровожерливість Лиса Борода. Чому Борода – зрозуміло навіть найостаннішому телепню. Бо хіба ж бувають безбороді пірати? А Лиса вона тому, що ще не виросла”.
Й наймолодша дівчинка Маруська-Постривай – “Привидка із золотим волоссячком і молочними зубками, гострими як погляд ревнивця”.

Маруська – ще й поетка-піснярка, що є ще одним замшілим стереотипом “сучасної української літератури”.
Хоча тексти у неї відповідні, вони користуються шаленою популярністю: “Хто такий Кузя-Макузя і чому він грає на скрипці – не знав ніхто. А тим паче ніхто не здогадувався: звідки він бере кефір посеред моря? Про це не відала навіть сама авторка!”.
Текст ніщо – імідж творця “усьо!” – так і хочеться повторити слоган відомої реклами.

Іван Сила та його родина отримують запрошення зустрітися із колишньою цирковою трупою, яка має відбутися на пароплаві. Дорогою через Європу, Іван Сила отримує безліч непотрібних речей на знак своєї “відомості”.
“Тож на всіх станціях делегації на чолі з мерами вручали Іванові Силі символи своїх поселень: песиків, кішок, мишок, баранчиків, кізочок, ведмедів, оленів, турів, левів і навіть поросят (ясна річ, у мініатюрі).
Далі пішли пернаті подарунки – горобці, ластівки, орли, лебеді, журавлі, фазани, сови, шпаки, синички, папужки, чаплі. Був навіть один археоптерикс – вимерлий летючий ящур. Його обрав своїм символом невеличкий хутір із трьох хижок на заледенілій альпійській вершині Ескімо.
…
Потім вагончик обріс “зеленими” сувенірами – дубами, буками, грабами (не плутати з грибами), смереками, ялинами, калинами, березами, кленами, горіхами, ясенами, липами, акаціями, платанами (не плутати з Платонами) і навіть японськими вишнями (хоча який вони мають стосунок до Європи?). Далі надійшла черга пищиків, сурем, бубнів, дзвонів, сокирок, ножів, мечів, забрал, ключів, орденів, шапочок… Одне слово, я вже втомився все це перераховувати”.

Подорожні зустрічають корову Мусю, яка їде на чемпіонат у середній вазі. Корова розмовляє, що нікого не дивує, і дуже дивна. Не обходиться без стереотипного стьобу на її адресу: “Медузи здивовано перешіптувалися: “Хто це? Нова секретарка фіна-дельфіна?”.
В одному зі своїх нових номерів Іван Сила бере корову за роги і піднімає догори дригом. Корові нічого не робиться, хоча у першій частині таким же штибом силач відірвав бику роги.
Діти не просто жорстокі, а дуже жорстокі.

“– Татусю, дозволь нам його допитати! – повисли на Іванові Силі дітлахи. – Ми з нього душу витрясемо!
При цьому індіанський вождь уже подумки прокручував, як зніматиме перший у своєму житті рудий скальп, пірат точив кривого ножа із зубчиками, а привидка приміряла найгостріші вставні ікла” (С.86).
Подібна поведінка не засуджується автором, а всіляко підтримується гумором.
“Нещасний тим часом перестав тріпатися і, схоже, змирився зі своїм сумним кінцем, бо по його обличчю рясно полилися сльози.
– Площається з життям, – шморгнула носом Маруська-Постривай.
– Еге ж… – і собі зітхнув пірат сухопутних морів. – Прикро ж помирати у такому віці.
– А давайте його роздягнемо! – раптом запропонував індіанський вождь.
– Навіщо? Аби засмагав? – здивувалася привидка. – Ти гадаєш, небіжчикам це колисно?
– Ні, просто я ще ніколи не бачив голих шпигунів! – пояснив Пузик.
– Я теж!! – докинув Гузик.
– І я! – сперла голівку на долоні Маруська-Постривай.
Через кілька секунд чоловічок лежав голий як бубон. Від жаху він готовий був померти. Але не міг. Бо вміти вчасно померти – це, знаєте, справжнє мистецтво. І йому треба навчатися змалечку. Так само як свистіти двома мізинцями чи махлювати у картах”.

Наприкінці цього фрагменту смерть дорівнюється до “свисту двома мізинцями”.
Не оминає автор й “материнського серця”, над яким також постійно збиткується.
Подібних прикладів у творі багато. В один ряд ставиться буквально усе, що негативно впливає на дитину, яка і собі може взяти подібну модель поведінки:
“Після палких обіймів усі нарешті порозсідались у легкі білі крісла на палубі і почали переповідати свої пригоди за останніх десять років. Про кожну з них можна було б написати окрему книжку або навіть енциклопедію чи комікс”.

“Але це було абсолютною неправдою, бо, як відомо, лелеки до моря не літають. А якщо літають, то тільки дорогою у вирій, але тоді вони з собою жодних немовлят не беруть, бо це геть незручно. Їм і так доводиться нести чимало речей, конче необхідних у теплих краях. Наприклад, велику парасолю від сонця або надувний матрац”.
Або:
“Скальп завжди можна замінити гарною перукою. Головне – якісний клей!”.
Є й вульгарні й гидкі моменти.
“Тим часом дітки, які повзали по синьйору Голло, як мурахи по дереву, вже встигли все достеменно перевірити: якої фірми у нього піджак і чи цупка матерія на штанях; чи добре тримаються гудзики і гумка на спідній білизні…”.
Або:
“Це навіть був не туман, а якесь повітряне молоко. Щоправда, його не можна було пити, але можна було досхочу ковтати. У декотрих ненажер від цього навіть почалася відрижка”.
Або:
“Та найбільше дикунів вразили широкі червоні атласні труси чемпіона чемпіонів, які він беріг спеціально на циркові виступи. Виявляється, хтось пустив чутку, що саме в них ховається богатирська міць силача. І по закінченні виступу всі тубільці зірвалися зі своїх місці і, мов навіжені, рвонули до Івана Сили, намагаючись бодай торкнутися до священного амулета заморського гостя”.
Або:
“…аж тут згори полився струмінь води.
– Пади, пади, дощику, зварю тобі борщику, – загукав Гутяпа і затанцював під вельми доречними в таку спеку опадами. Але не встиг він гаразд освіжитися, як водичка раптово закінчилася.
– Дивний дощ. Сліпий, як стара кобила, – здивувалася Мілка.
Гутяпа обтер долонями голову, тоді понюхав їх і стривожено задер голову догори. Тим часом Велика Пелька вже видивився в бінокль джерело опадів і засміявся. Справді, на виступі скелі виднівся абсолютно голий карапуз”.
Або й “перли” від дітей:
“Не будь я найкровожерливішим піратом усіх часів і народів, якщо я не занурю в цю калюжу свій стомлений зад, – вилаявся Лиса Борода”.
Поганий батько – національний герой Іван Сила, якщо допускає таке.

За сюжетом виявляється, що невідомо хто зібрав циркачів на одному кораблі, й навряд з доброї душі. Корабель припливає на Острів Щастя, і тоді починається справжня сюрреалістична вакханалія, бо острів виявляється зліпком такого собі “комунізму” по Галуна-Лалунськи. А їхній Вождь – колишній “Агент 008”, який став на “шлях істини”.
“Коли животи у всіх були натягнуті, як бубнир, мандрівники з полегшенням приперлися до стіни, готові до знайомства та перетравлення їжі. Тим часом білоглиннолиций запалив по кутках зали сухе листя, накришене в рожевих горнятках, і вся кімната сповнилася дивним приємним запахом, від якого трохи макітрилося в голові.
– Отож, мої дорогенькі, як ви вже здогадалися, мене звати Чачуна-Калачуна, – почав вкрадливим голосом незнайомець. – Мовою тутешнього племені це означає “Великий Учитель”.
– І чого ви вчите? – не втрималася привидка від запитання, все ще облизуючи ложку.
– Хе-хе! – засміявся Чачуна. – Я вчу, як бути… щасливим.
– Е, такого і я можу вчити! – знову озвалася Маруська-Постривай. – Теж мені – наука!
Але “Великий Вчитель” на неї не зважав і спокійно вів далі:
– Земля, на яку ви потрапили, зветься Галуна-Лалуна.
– Галуна-Лалуна! – повторили наші мандрівники вслід за Чачуною.
– А ви знаєте, що це означає?
– Ні, ми не знаємо, що це означає! – відповіли хором полонені крізь дедалі сильнішу дрімоту, яка невідомо звідкіля взялася. Чи це в кашу щось було намішано чи, може, так подіяла трава, яка курилася по кутках?
– “Галуна-Лалуна”, мої дорогенькі, означає “Острів Щастя”, – звідкілясь уже здалеку лунав голос Великого Учителя”.
На острові є “душчистка” або “тілчистка”, потрапляючи в яку забуваєш про все на світі і стаєш щасливою слухняною вівцею.
До глибини душі мене вразили “психопати”, тобто, “псоптахи”:
“Насправді це – не птахи. Точніше – не зовсім птахи. Вони у нас служать замість псів. Такі собі повітряні вартові. Ми їх називаємо “псоптахи”.
– Як-як? Психопати? – перепитала Муся”.
Вони мають національне українське забарвлення: “ціла хмара величезних чудернацьких птахів із синьо-жовтим пір’ям”.

А ще на острові є специфічний наркотик – щасник, і він вартий окремого розділу.
“– Смакота! – облизували пальці наші мандрівники. – Що це за голубці?
– Це щасник! – гордо випнув груди Чачуна. – Він росте тільки на острові Щастя. Ми додаємо його до всіх страв. Він підвищує тонус і все інше теж.
– Наркомани! – буркнув капітан Шара, але тим не менше потягнувся по добавку”.
Або:
“Грець із ним! – міркував я. – Значить, така моя доля”. І побрів паритися у душтілчистці і приймати потрійну дозу щаснику”.
Або:
“На вечерю були вареники зі щасником і компот із сушених бананів”.
Яка гарна пропаганда наркоманського способу життя!

Ще особливість тексту – “комуністична” символіка та ідеологія просто на кожному кроці.
“Чачуна підійшов до великого дерева, на якому щось висіло.
– Ласкаво просимо до всесвітньо невідомого Музею слави! – промовив він і усміхнувся своєю незрівнянною усмішкою.
Властиво, це був гігантський фікус просто-таки неймовірної висоти. Його широкі темно-зелені листки сягали завдовжки, мабуть, з півметра.
– А я думала, що такі квітки ростуть тільки в маминих голщиках, – зачудовано мовила привидка.
– Це Фікус-Пікус – священне дерево Острова щастя, – спробував охопити його руками Чачуна. Але для цього знадобилося би ще п’ять дорослих чоловіків. Великий Учитель притулився обличчям до кори заплющив очі й так застиг на кілька секунд. По його щоці сповзла скупа чоловіча сльоза.
Тим часом подорожні розглядали священне дерево. З кількох його нижніх гілок звисали різні предмети. Серед них були піжамні штани, посіріле від часу простирадло і навіть надламане весло.
– Що це за мотлох? – запитав Іван Сила, показуючи рукою вгору.
– О, мої дорогенькі, – похитав головою Великий Учитель і жестом запросив гостей сісти в дірявий човен, який невідомо звідки взявся посеред лісу. – Це безцінні експонати нашого музею слави”.
Або:
“Далі він [Великий Учитель] так само спритно зняв з фікуса простирадло і весло. Тоді попросив усіх вийти з човна, а сам став у ньому на цілий зріст, закутаний у простирадло і сповнений величі. Однією рукою він тримався за весло, а іншу прикладав дашком до чола, вдивляючись у зарості. Для повноти картини бракувало тільки проміння ранкового сонця за його спиною” (С.178).
Або:
“– То ви хочете сказати, що прожили з цими дикунами десять років? – елегантно звела брову мадам Бухенбах.
– Так, моя дорогенька пані Аделіє! Сто тисяч раз – так! Я віддав десять своїх найкращих років, аби на землі з’явився цей райський острівець в океані загальної ненависті.
– І як ви їх окультурили? – поцікавився мсьє Фрасьє, ласуючи сушеними корінцями невідомого походження.
– Перший рік я вивчав їхню співучу мову і багато думав.
– І про що? – ретельно пережовував зелень Пандорський.
– Я розмірковував, як побудувати найщасливіший лад у світі. І таки придумав, хе-хе-хе, – гордо осміхнувся Великий Вчитель.
– Вельми цікаво, – поклав голову на хвоста Гобі.
– Я зрозумів, що людина щаслива тільки тоді, коли робить, що хоче”.
Або:
“– Ясна річ, що бувають конфлікти інтересів, – посміхнувся Великий Учитель. – І ось саме для цього нам слугують душтілчистка та щоденні порції щаснику. Вони знімають напругу, впертість і конфліктність. Ви не повірите, але вже дев’ять років після Великих Зборів у нас не було жодної сварки.
– Після чого? – похлинувся соком Шара.
– Після Великих Зборів, на яких було урочисто проголошено Акт суцільного щастя. Відтоді на острові запанували мир і благодать”.
Або:
“Коли нарешті ліхтарі в залі згасли і спалахнули софіти (себто коли зайшло сонце і тубільці розпалили багаття), на імпровізовану сцену на східцях Білої Хижі вийшов Чачуна-Калачуна в офіційному солом’яному костюмі і дерев’яній масці. Він виголосив коротку доповідь “Десять щасливих років: виклики і перспективи Галуни-Лалуни в сучасну добу”.
Або:
“…на Острові Щастя працювати, ясна річ, не любили. Ну хіба що вже поперек від лежання болить і треба трохи розрухатися!
На щастя, Острів Щастя був справжнім земним раєм – тут всього росло доволі і без людської праці. Доводилося хіба це все збирати і носити до Засік Батьківщини. Але й тут Чачуна знайшов геніальне рішення: збір урожаю проходив у вигляді чемпіонату. І охочих брати участь у першості на кубок “Урожай-10” виявилася сила силенна.
Великий Учитель був суддею. Командам із 15 змагунів роздавали великі кошики. За кожен наповнений по вінця нараховувалося по два бали…
Два роки підряд кубком володіла команда червонопиких “Колос”. Цього року вони прагнули виграти чемпіонат втретє, а тому завзято тренувалися, збираючи все, що їм попадало на очі. Від них не відставали попередні переможці – синьопика “Наша нива”.
Або:
“…треба було забрати з собою безсмертний трактат “Щастя як вічний двигун майбутніх цивілізацій: керівництво до дії. Том перший”.
Або:
“Перед подорожжю Чачуна вирішив отримати благословення Фікуса-Пікуса і одягнути на себе священні штани з Музею Слави” .

Є на Острові Щастя два дивних місця: Ставок Правди і Прірва Роздумів.
“– Це озеро ми називаємо Ставком Правди, – Чачуна проводив екскурсію, не зважаючи на репліки за спиною.
– Правди? – здивувалася мадам Бухенбах і попросила у Великої Пельки бінокль, аби краще все роздивитися. – А що, бувають і ставки Неправди? Річки Обману? Озера Брехні?
– Не знаю, як озера, а море брехні у своєму житті я бачив, – глибокодумно прорік Пандорський.
…
– Ні, ви спершу гляньте на мене, а потім – на відображення! – товкмачив Чачуна.
Всі так і зробили. Великий Учитель корчив страшні пики, але в озері чомусь відбивались його усмішки.
– Це оптичний обман! – капітан Шара таки слідкував одним оком за тим, що діялося. – Нічого незвичайного!
– Ні, мій рудий друже! Ставок Правди просто показує внутрішній стан людини. І які би ти люті гримаси не корчив, якщо всередині ти добрий, то твоє відображення буде тобі усміхатися.
Такий собі ставочок з відомого радянського мультика. Але підемо далі:
“Виявляється, Ставок Правди був своєрідним рентгенівським апаратом для мешканців Острова Щастя. Причому – без найменшого шкідливого впливу на організм. Раз на місяць тубільці проходили обов’язкову процедуру “просвітлення”, тобто показували свої мармизи в озері. Це робили для того, аби виявити інфікованих нещастям уже на ранніх стадіях.
Виявлених хворих відразу відправляли у карантин – до Прірви Роздумів, де вони могли зосередитися на своєму внутрішньому стані. Там їх посилено годували щасником, доки їхнє самопочуття не покращувалося і вони знову не ставали в стрункі лави щасливців”.
“Неподалік вершини справді зяяло провалля, яке місцевий дотепник, мабуть, той же Гутяпа, охрестив Прірвою Роздумів. Тут було приємно сидіти і, насолоджуючись висотою, розмірковувати про розумні речі…
У проваллі висів, схований від очей великий кошик, сплетений з ліан – на зразок тих, які прив’язують до повітряних куль. Він називався небесним ізолятором”.
Щиро співчувала єдиному адекватному персонажу цієї книги – капітанові Шарі, коли його запроторили до того “небесного ізолятору”.
Хоча найбільше з героїв автор стебеться саме над цим персонажем. Наприклад:
“– Пропоную назвати це місце іменем відважного капітана, – промовив Міха.
– Я вже придумав назву – Камінь спотикання, – мовчки підтримав ідею Пандорський.
– А де згадка про капітана? – не погодилася Мілка. – Ні, краще назвати Шарова долина.
– А мені подобається Стоптаний кашкет, – озвалася привидка.
– А мені – “Шара не пройде”, – долучився до дискусії Міха. – Так і в народі кажуть.
Нарешті всі зійшлися на назві Шароленд”…

Ще одним особливим героєм твору є Бог, який виступає у вигляді “Великого Щастедавця”. Над ним теж дозволено сміятися. Ось його перша поява у вигляді голосу, який чує колишній “Агент 008” в ролі пророка.
“І коли мене вже добряче посолили і посипали спеціями, я раптом почув голос з неба: “Гаразд, біжи! Я передумав” .
Або:
“– Годі крутитись! Одоробло невдячне, для чого я призначив тебе найбільшим провідником людства, га?
Чачуна з полегшенням зітхнув. Це був головний Щастедавець (він же й Щастевідбирач).
– Вельмишановний небеснику, – упав навколішки агент і здійняв очі до неба. – Чим я тебе прогнівив? Адже я перетворив цю частину Землі у суцільне раювання.
– Брешеш, поганцю! Не все так добре у твоєму домі! Кілька душ щодня ремствують на тебе, і мені набридло все це вислуховувати! Я вам що – громовідвід?! – сердито гриміло згори.
– Ц-ц-е-б-б-б-рудний на-наклеп, – затремтіли губи в Чачуни, і він мало не розплакався.
– Усе! В мене уривається зв’язок! Якщо не впораєшся, то… – далі щось нагорі зашуміло і почулися короткі гудки”.
Але у книзі багато “розмов” із “голосом Великого Щастедавця” – Бога і партійного діяча високого рангу.

Багато в тексті “сучасної” лексики та “радянських” мовних штампів:
“– А не могли би ви відмотати кіно трохи назад, аби воно стало зрозумілішим? – почухала рогами об священне дерево Муся.
– О’кей! – опустив весло Чалуна і сів по-турецьки. – Отож, короткий зміст попередніх серій”.
Або:
“Наж-ж-ж рож-ж-жвели! Ж-ж-ж наж-ж-ж наж-ж-жміялися! – рій збився в купу, готуючись до атаки”.
Або:
“Караул! Убивають! – репетував бородань. – Двоє на одного – не чесно! Жовта картка! Червона! Суддю на мило! Моряки не здаються! Яма-я! Усім постам: “Яма-я”!” (С.236).
Або:
“– Кудінь-усінь-запропастінь, ік-чортінь матерінь?! – лаявся екс-агент.
– Фестінь! – прохрипів той. – Головінь-тріщінь! Усінь-похворінь!
– Летінь-мерщінь-у-таборінь! Ворогінь-близінь! Отладайкінь!” (С.295).
Або теж упізнаване:
“Схоже, Чачуна застосував до них методи психічного впливу, заборонені міжнародними конвенціями, – повільно промовив Кузя-Макузя”.
“…списом чи довбешкою кидати в кількарічну дитину було якось не педагогічно”.
“Евакуація №3! – поспішив оголосити Кузя-Макузя, доки їх не виявили основні сили ворога”.
“– Не брешете? – недовірливо запитав Кузя-Макузя.
– Чесне дикунське! – хором відповіли дітки” .
Ото ще “піонери-людожери”…

Окремої уваги вартий стьоб над національною культурою і свідомістю, а також над патріотизмом.
Над історією інших народів:
“– Полундра! – раптом заволала Муся, ставши на задні ноги. Її кучері розвивалися на вітрі, а ніздрі рожево блищали. І це було настільки прекрасно, що всі замовкли. Якби Муся тримала зараз у копитці прапор, вона була би достоту як французька революціонерка на барикадах” .
Гарно мати можливість назвати чужий революційний символ коровою, правда?
Особливо дістається супротивникам “ідеології щастя”, які мешкають у печерах, змальованих як східноукраїнські “радянські” міста.
“Що трапилося, коханий? – визирнула на шум з трикімнатної печери №1-Б Кузиха-Макузиха” – типова “радянська” жінка з купою малих дітей.
Вона ж “Велика Сідниця”, про яку написано так: “Всю цю веремію зупинила Велика Сідниця, яка спустилася з тринадцятого поверху на пожежній ліані і принесла з собою мир”.
Людожери цілком сучасні, й розмовляють відповідною мовою: “Що за напасть! – зітхнула Велика Сідниця. – То цілий рік ні шматочка, а то в один день – хоч м’ясокомбінат відкривай!” .
Сучасно-анекдотична й їхня психологія: “– Велика Сіднице, хай йому грець, та хто в тебе вдома? – рявкнув Кузя-Макузя. – Хто до тебе ходить, печерна невірнице?!”.

Але описи чоловіків значно гірші, і їхні реалії упізнаються на раз:
“– О вільні люди Скель Свободи! – звернувся до них Кузя-Макузя. – Сталося непоправне!
– Обід пригорів! – вигукнули загартовані постійними втратами воїни.
– Ні, брати мої. Страшне лихо впало на нашу землю, – вів Кузя-Макузя трагічним голосом. – Пальма Пам’яті, наша нескорена пальма, яка щодня протягом усіх цих років вигнання нагадувала нам про спаплюжену ворогом батьківщину, врешті не витримала такої наруги і кинулася сторчголов у прірву”.
Далі більше, бо до слова приходиться “Тіль Уленшпігель”:
“– Пам’ять Пальми Пам’яті волає до нас і стукає в наші серця, – дедалі голосніше прорікав Кузя-Макузя. Його очі налилися кров’ю, ніздрі надималися, а жили напиналися. – “Тук-тук! Тук-тук!” – каже вона нам.
– Тук-тук! Тук-тук! – промовили за ним безстрашні воїни.
– Захистимо Скелі Свободи від свавілля Чачуни-Калачуни! – вигукнув Страшна Буря, здійнявши догори кулака.
– Вони не пройдуть! – підняли правиці його бойові побратими”.
Не уникає стьобу й справжня українська пісня, а не те, що складає Маруська-Постривай: “Великий Учитель розплющив очі. Ніч була місячна, зоряна, ясная. Але всередині від спраги аж палало”.
У книзі мішанина “радянської” та української патріотично-політичної лексики.
Далі цитати без коментарів:
“Служу “Колумбіні”! – гукнули йоги”.
“Відтак капітана Шару спустили метрів на двадцять униз, і тепер рудий коротун висів у кошику поміж небом і землею. Його втішили, що він сидітиме в ізоляторі недовго – поки не ощасливиться. На цих словах бородань завив із розпуки і пригрозив, що його бабця Шаріка і мама Шаріка їм того НІКОЛИ НЕ ПОДАРУЮТЬ.
– Землю – селянам, волю – народам! – репетував капітан із провалля.
– Геть ненависний режим! Свободу політв’язням!”.
“Тож наступного ранку на Стежці Війни, яка з’єднувала дві непримиренні частини острова, з’явився бойовий загін Армії Скель Свободи у складі чотирьох легендарних воїнів. Вони тихо, але впевнено скрадалися в напрямку великого озера, яке принципово, на зло ворогам, називали Ставком Неправди. Таким чином уперше був порушений негласний десятилітній мир і почалася Перша в світовій історії галуно-лалунська громадянська війна”.
“Вони осоромили наших предків, які поклали життя на священний вівтар роду. Це вже не вільні громадяни Галуни-Лалуни, готові перегризти один одному горлянку за кістку щойно засмаженого ворога!
– Чакуняку – на списяку! – сплюнув Кривий Ніс.
– Ні, останні мої могікани! Їх треба або перебити всіх до ноги, або… – тут Кузя-Макузя замовк” (С.306).
“– Дітки! – знову загукав Страшна Буря. – Ану зв’яжіть цього найлютішого ворога свободи і демократії!” (С.338).
“– Воля або Смерть! – гукнув старе як світ гасло Кривий Ніс, яке завчив ще від свого дідуся.
– Пука-Пука-Калапука! – засміявся малий бешкетник, поціливши палицею по хребту Бичої Шиї”.
“Цей Чачуна вже навчив їх навіть цуратися рідної мови! Манкурт! Запроданець! Перекотиполе!”.
“– Вічна слава оборонцям Острова Щастя! – відсалютував командир.
– Героям слава! – тричі мукнула Муся і до підніжжя каменя ліг букет польових бур’янів”.
“Смелть вологам! – привидка була сама рішучість”.
“– За честь! За славу! За народ! – здійняв Іван Сила над собою бойовий стяг визвольної армії у вигляді смугастих кальсонів Чачуни-Кулачуни, і визволителі ринули в рятівну яскиню”

Лірична героїня поезії (яка зливається з образом автора) має глибокі патріотичні почуття. її найбільша гордість і найбільший біль – Україна. Навколо так багато байдужих людей, і це тривожить, викликає протест. Героїні хочеться розбудити цих байдужих, відчути “гарячий подих,” однодумців і діяти, рушати “на шляхи великі”, бурлити “водоспадом”, щоб “найгостріше слово – Україна” стало найлагіднішим, наймирнішим.

“Пломінний день” Олена Теліга

День прозорий мерехтить, як пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.

І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих,-
Геній людський, чи лише випадок,-
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.

Душа ж гетьманова двоїться;
гуде новий універсал:
“Під руського царя горніться!”
Москві відданий генерал,
Вкраїни зрікшися, мов секти,
і, враз окресливши криву,
перед державцем у проекті
схилив бунчук і булаву.
І під вагою колісниці
московської, під крик і свист
юрби, при виблисках зірниці
ламається тоненький міст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожні дні,
і ти пізнаєш мудрий спокій
в ясній ванзейській тишині.
Як сріблом час позначить скроні,
– дійшовши світлих верховин,
суддя ти станеш безсторонній
і України вірний син.
Віків минулих божевілля
набуде тон картин Доре,
і жартівливість водевіля
трагічну барву прибере.
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії другій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде:
нове накреслюючи коло,
хтось інший натовпи веде.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!