Author: admin

Міцкевич “Світязь” аналіз

Тема : показ боротьби польського народу за незалежність; загибель жителів Світязя

Ідея : уславлення патріотизму простих людей. (Воля, незалежність народу, служіння батьківщині, протест проти гноблення). Сила народу – у його єдності, вірі, патріотах

Віршовий розмір – чотиристопний дактиль

Римування : перехресне.

“Світязь” композиція

Експозиція : опис озера Світязь. Завʼязка : бажання дізнатися про таємницю озера. Розвиток дії : поява князівни, розповідь про Туганову державу, напад ворогів. Кульмінація : небажання потрапити в неволю та добровільна смерть. Розвʼязка : біле латаття як згадка про подвиг народу.

Образи балади. Жителі міста – люди сміливі, горді. Вони обрали волю і смерть, але не скорилися ворогові.

Білі квітки, на які перетворилися жінки та дівчата Світязя, символізують: духовну красу та незламність народу

Балада “Світязь” побудована на матеріалі слов’янської історії, легендаризованої, поетизованої митцем у дусі романтизму. У даній баладі, як і в інших ранніх творах, багато місця відведено місцевому колориту. Місцевий колорит – це сукупність достовірних деталей, які передають географічні й національні особливості місця подій, атмосферу й обстановку новогрудських країв. Невипадково тут згадуються реальні географічні місця: озеро Світязь – одне з найпрекрасніших місць України; Новогрудок – містечко, яке нині входить до складу Білорусії(Міцкевич народився неподалік від нього); Плужини – маєток, де проживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Про місцевий ландшафт свідчать назви місцевих сіл: Царини, Заосьє, Рута, Щорси, руїни замків, бори, дороги, вибалки. Прикмети Новогрудського регіону, томоміміка, а також одяг, звичаї, діалект надають емоційній атмосфері твору відчуття достовірності, передають екзотичність волинсько-української природи. Це дозволяє письменникові наблизити легендарне минуле до дійсності, показати, що життя слов’ян має глибоке коріння в історії, для того, щоб жити далі, треба знати про те, що було, бути гідним пам’яті своїх предків.

Легенда про озеро Світязь

Вороги напали на прекрасне місто Світязь. Нікому було його обороняти, бо князь зі своєю дружиною пішов допомогти в нерівній боротьбі другові-сусідньому князю. Залишилися в місті лише діди, жінки з дітьми та юна княгиня. Не хотіли волелюбні жителі міста загинути від руки загарбника, жити в неволі, зазнати глуму та знущань. Тому вирішили прийняти смерть. Озеро поглинуло їх, даруючи безсмертя. На воді одразу зʼявилися квіти неймовірної краси. Вороги зривали їх, але одразу падали мертві. І досі на водах Світязя милується Божим світлом чудове латаття, нагадуючи нащадкам про подвиг простих жінок, про їх безмежну гордість, про любов до батьківщини.

У цій баладі А. Міцкевич показав трагедію польського народу, який героїчно боровся за свою незалежність, але у нерівній боротьбі втратив її.

” Доктор Фаустус ” скорочено роман Т. Манна ви можете прочитати за 10 хвилин.

“Доктор Фаустус” короткий зміст

Автор починає розповідати про життя геніального музиканта Адріана Леверкюна кількома словами про свою особистість. Доктор філософії Серенус Цейтблом разом з героєм в дитинстві відвідував гімназію св. Боніфація і добре знав його батьків – Іонатана і Ельсбет, представників роду майстерних ремісників і заможних хліборобів. Разом з Андріаном, його старшим братом Георгом та молодшою ​​сестрою Урсель Серенус брав участь у сімейних читаннях Леверкюнів. Іоанатан читав дітям книжки про метеликів і мешканців морських глибин, показував досліди і химерні породження органічної природи. Ельсбет Леверкюн відрізнялася простотою і світлістю натури. Вона володіла приємним голосом і була вся пройнята внутрішньою музикальністю.

Як і всі художники, Адріан виявився сильно прив’язаний до свого дитинства. Досягнувши зрілості, він оселився у Швейгештілі в Пфейферінзі – місці, яке нагадувало йому рідний дім. Там була і жінка, схожа на скотарка Ханну, яка навчила хлопчиків співати народні, солдатські і вуличні пісні.

Дитинство хлопчиків пройшло в невеликому німецькому містечку – Кайзерсашерн. Під час навчання в гімназії Адріан жив у дядька – скрипкового майстра і власника магазину музичних інструментів Ніколауса Леверкюна, в триповерховому бюргерському будинку 16 століття. Спочатку ніхто не пов’язував Адріана з музикою, до якої він і сам не виявляв особливого інтересу. Рідні вважали, що з хлопчика вийде видатний учений. Серенус вперше зрозумів, що перед ним майбутній музикант, коли застав чотирнадцятирічного Адріана за грою на фісгармонії.

Дядя Ніколаус запропонував племіннику вчитися грати на роялі під керівництвом Венделя Кречмара – місцевого соборного органіста і музичного лектора. Останній займався зі своїм учнем не тільки музикою, але і класичною літературою, всебічно знайомлячи його з світом мистецтва. Після закінчення гімназії Адріан Леверкюн вирішив вивчати лютеранське богослов’я.

У Галлі Серенус разом з другом займався філософією, входив до гуртка студентів-богословів “Вінфрід” і ходив як вільний слухач на лекції з систематики професора Еренфріда Кумпфа і на лекції з “психології релігії” приват-доцента Ебергарда Шлепфуса. З часом Адріан став перейматися обраною професією, а переїхав в Лейпциг Кречмар в листах все активніше закликав свого колишнього учня до занять музикою.

У 1905-му році Серенус відправляється на військову службу в Наумбург, а Адріан – в Лейпциг. Початківець композитор пише своєму другові про переїзд і випадкове відвідування борделю. Серенус приходить в крайнє здивування, оскільки до цього листа Адріан ніколи не обговорював з ним питань взаємин чоловіків і жінок. Між тим, сам автор до того моменту вже встиг скуштувати заборонений плід, перебуваючи сім місяців в інтимному зв’язку з дочкою бондаря. Блудниця з борделю була першою жінкою, що доторкнулася до Адріана, це справило на нього сильне враження.

Час до 1913-го року друзі проводять далеко один від одного. У Лейпцигу Адріан під керівництвом Кречмара вивчає інструментовку. Через рік він, що згорає від пристрасті, повертається в бордель, бажаючи зустрітися з дівчиною, яка доторкнулася до його щоки. Пошуки улюбленої заводять його в Братиславу, де початківець композитор проводить з нею ніч. Через п’ять тижнів Адріан виявляє “локальне нездужання”. Лікар, у якого він лікується, помирає через кілька днів. Вид доктора в труні справляє на початківця композитора гнітюче враження. Другий лікар, до якого звертається Адріан, виявляється заарештованим. Леверкюн кидає лікування. У цей час в Лейпцигу його відвідує Серенус. Адріан вводить одного в богемний гурток кафе “Централь” і знайомить зі своїм другом – перекладачем Рюдігером Шільдкнапом.

У вересні 1910 Серенус починає викладати в гімназії Кайзерсашерн. Двадцятирічна Урсель Леверкюн виходить заміж за швейцарського оптика Йоганнеса Шнейдевейна. З 1911 по 1933 рік у них народжується четверо дітей – Роза, Ецехіль, Раймунд і Непомук. Серенус повідомляє Адріану про своє майбутнє весілля з Оленою.

У Мюнхені Леверкюн знімає кімнату у вдови сенатора на прізвище Родді, поблизу Академії. Він пише музику і, коли його не мучить мігрень, бере участь у званих обідах. З часом в Мюнхен переселяється і Рюдігер Шільдкнап. Разом з ним Адріан вперше відвідує Пфейферінг, де знайомитися з господинею маєтку – пані Швейгештіль.

Починаючи з 1911 року, композитор і письменник проводять літні місяці в Палестрині, в будинку Манарді. Саме там Адріан зустрічається з Дияволом, про що свідчить його запис, зроблений на нотному папері. Ворог роду людського постає перед композитором у вигляді худого рудуватого чоловіка. Він розмовляє з Адріаном на “ти”, висміює його невіру і пропонує обговорити те, про що вони “мовчать” вже п’ять років, починаючи з моменту падіння героя – в обіймах повії, що заразила його “французькою хворобою”, що призвела до ураження мозку. Лікарі, до яких звертався композитор, були навмисно виведені з його життя Дияволом, щоб через очажок венеричного менінгіту Адріан міг спілкуватися з ним наяву.

Непроханий гість приписує собі природу натхнення. Його зовнішність змінюється – чоловік починає виглядати більш інтелігентно. Адріан пробує сперечатися з Дияволом, але безрезультатно. Останній розвінчує його уявлення про можливісті самостійного виходу на нові музичні рубежі і пропонує свою допомогу у створенні геніальних творів. Про пекло Диявол не розповідає нічого нового для Адріана, пояснюючи це тим, що там все буде так, як герой звик це сприймати через призму життя і релігії. Ворог роду людського не пропонує укласти Адріану угоду. Він зявився за тим, щоб уточнити її умови: двадцять чотири роки пекельної допомоги взамін на душу і тіло і заборона на любов, як на зігріваючий елемент життя.

Після повернення до Мюнхен Адріан дзвонить Ельзі Швейгештіль і домовляється про надання йому житла в Пфейферінзі. До Великодня 1913 Серенус, встиг одружитися на Олені і завести дитину, отримати місце від Фрейзінгской гімназії. Разом з другом він відвідує світські вечори і веде бесіди про життя, музику, релігію.

Взимку 1913-1914 року молодша дочка сенаторші Родді – Інеса зближується з доктором Гельмутом Інстіторіса – приват-доцентом Вищого технічного училища, фахівцем з естетики та історії мистецтв. Серенус бачить, що вони – різні за характером люди, а сама Інеса закохана в іншого – маленького, нічим непримітної піжона Рудольфа Швердтфегера.

У серпні 1914-го року починається Перша світова війна. В якості молодшого вахмістра запасу Серенус відправляється в Наумбур. Його друзі з артистичного середовища ухиляються від армії, знаходячи у себе то одну, то іншу хворобу. Через рік, після тифу, Серенус повертається додому з хрестом на грудях. Він виявляє, що за перший рік війни загадкова холодність Адріана підкорила серця двох жінок – вчительки музики Мети Некеді і співвласниці підприємства, що виготовляє оболонки для ковбас, Кунігунди Розенштіль. Вірні шанувальниці в голодні роки підтримували композитора продовольством, яким той щедро ділився зі своїми друзями.

У період Першої світової війни Леверкюн закінчує роботу над “космічною музикою” і захоплюється історіями з “Декамерона”. Навесні 1915 Інеса Родді виходить заміж за доктора Інстіторіса. Сенаторша Родді перестає вести світське життя і переселяється в Пфейферінг. Матушка Швейгештіль пояснює це тим, що мати Інес не хоче показувати суспільству своє старіння, що виражається в облисінні.

Інеса Родді не любить чоловіка, але народжує йому дочок – Лукрецію (в 1915-му) і двійнят Енхен і Рікхен (в 1917). Через кілька місяців після весілля вона починає зраджувати Інстіторісу з Руді Швердтфегером, зв’язок з яким розривається тільки в кінці десятиліття. Про те, що коханець її кине, Інеса здогадується майже відразу ж, про що і повідомляє Серенусу в довірчій розмові.

У 1918 році в Німеччині піднімаються революційні настрої. Адріан переживає найтяжкі напади мігрені. Свої фізичні муки він порівнює то з болем русалочки з однойменної казки Андерсена, що отримала людські ноги замість риб’ячого хвоста, то зі стражданнями мученика Іоанна, який сидить у казані з олією.

Руді Швердтфегер часто відвідує Леверкюн і в січні 1919 року розповідає йому про свій зв’язок з Інесою Родді, виставляючи останню відчайдушно закоханою спокусницею, від якої він не зміг відмовитися в силу свого лицарського ставлення до жінок.

Клементина Швейгештіль читає хворому Адріану книги. У цей час композитор створює “Apocalypsis cum figuris” – похмуру музику про кінець світу і пекельні муки. Свою ораторію Адріан пише за рекордно короткий термін – чотири з половиною місяці. Серенус весь цей період тісно спілкується з другом і бере участь у дискусіях, що проходять на квартирі графіка і ілюстратора книг – Сикста Крідвіса. У гуртку молодих інтелігентів обговорюються питання сучасних політичних і культурних тенденцій, що тяжіють до відмови від цінності індивідуума і вознесіння на п’єдестал диктатури та спрощенню багатьох культурних понять, є провісниками майбутнього нацизму.

Слухачі і критики звинувачують “Апокаліпсис” Леверкюан в бездушші. Серенус, навпаки, бачить у ньому ідею русалочки – тугу за безсмертною душею і від переживань за друга починає різко втрачати у вазі.

Взимку 1921-1922 року Кларисса Родді приїжджає в гості до матері і приймає отруту. Молода актриса довгий час намагалася пробитися на велику сцену. У провінційному Пфорцгеймі вона випадково втратила цноту, піддавшись спокусі місцевого світського лева. Молодий ельзаський фабрикант Анрі, який зробив їй пропозицію, довгий час готував своїх родичів до прийому нареченої. Дізнавшись про прийдешні заручини спокусник Кларісси почав шантажувати її, вимагаючи за мовчання повторної віддачі. Дівчина погодилася, але мерзотник не дотримав свого слова. Анрі розірвав заручини. Кларисса дізналася про це з його листа, коли гостювала у матері.

Одержавши повідомлення про смерть нареченої, Анрі приїжджає в Пфейферінг і сильно засмучується через те, що вчасно не пробачив дівчину. На похоронах сестри Інеса Родді вперше зустрічається з Руді Швердтфегером після того, як він порвав з нею. Серенус зауважує, що покинута жінка слідом за своєю подругою Наталією Кнетеріх почала вживати морфій.

Інтернаціональне суспільство нової музики в 1922 році виконує фрагменти з “Апокаліпсису” Леверкюна. Світове визнання композитор отримує завдяки новій шанувальниці – угорській аристократці, пані фон Торн. Багата вдова стає духовною коханою Адріана. У житті вони не зустрічаються жодного разу.

Музичний антрепренер, єврей Саул Фітельберга пропонує Адріану увійти в світське суспільство Парижа. Отримавши відмову, він ще довго говорить про себе, музику та схожості єврейського і німецького характеру.

У 1924 році Руді Швердтфегер вперше виконує у Відні скрипковий концерт, написаний для нього Леверкюном. У Цюріху, в будинку подружжя Рейфа Адріан знайомиться з відомою театральною художницею – французької швейцаркою, мадемуазель Марі Годо. По приїзді дівчини в Мюнхен Леверкюн через Серенуса запрошує її на заміську прогулянку. Через два дні він просить Руді поговорити з Марі про його почуття. Швердтфегер зізнається в тому, що сам любить мадемуазель Годо, але все-таки погоджується виконати прохання друга. На пропозицію руки і серця Адріана Марі відповідає відмовою. Руді пише їй любовне послання, яке непомітно для нього призводить до заручини. Інеса Родді вбиває невірного коханого п’ятьма пострілами в трамваї, після його останнього мюнхенського концерту.

У 1926-му році в світ виходить “Апокаліпсис”. Адріан втрачає здатність складати музику. У 1927 році, після смерті батька і Швейгештіля, композитор приходить до тями і створює унікальні музичні композиції. У червні 1928 року в Пфейферінзі з’являється племінник Адріана – п’ятирічний Непомук Шнейдевейн. Хлопчик вражає всіх своєю ельфійською красою і старовинною промовою. Адріан сильно прив’язується до дитини – гуляє з ним по околицях, дарує іграшки. У серпні Непомук помирає від цереброспинального менінгіту. Адріан звинувачує себе у смерті хлопчика.

Свій останній значущий твір – симфонічну кантату “Плач доктора Фаустуса” композитор створює в 1929-1930 роках. У травні 1930-го року він запрошує до себе друзів, щоб розповісти їм про угоду з Дияволом. У процесі сповіді гості один за одним залишають кімнату. Доктор Краних оголошує Адріана безумцем. Композитор падає в дванадцятигодинну непритомність в ту саму мить, коли вирішує зіграти свій останній твір. Три місяці Леверкюн проводить в лікарні для душевнохворих. Дізнавшись про приїзд матері, він намагається втопитися. Залишок життя Адріан проводить у рідному домі. Композитор вмирає 25 серпня 1940.

Твір “Мотиви перестороги в романі А. Камю “Чума”

Тема чуми вже давно й широко використовується письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення “гострої інфекційної хвороби”. Ми вживаємо вислів “СНІД – чума ХХ століття”, кажемо: “Та ти чумний, чи що?” І мало хто при цьому згадує справжнє значення слова “чума”. Але А. Камю вирішив звернутися до тієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію з дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де “вже давно вона зникла”. Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про “коричневу чуму” – фашизм. То чому ж тоді не просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Твір Камю глибший, ніж роман про “коричневу чуму”. Чума – це не тільки жорстокість. Чума – це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Найстрашніше те, що чума заразна. Будь-яка людина, що торкається, відчуває її дихання, наближаючись до неї, ризикує заразитися. Твір А. Камю

“Чума” – перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі внутрішній стрижень за будь-яких обставин – ось засіб боротьби із чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, що всі його намагання врятувати хоч когось можуть бути марними. Для чого тоді все це? Ріє говорить: “Для мене такі слова, як “урятування людини”, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я”. Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий у цьому місті. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому має страждати, і хоче будь-що виїхати з міста. Та коли така можливість з’являється, залишається. Чому? Якщо поїхав би, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, став би таким самим зачумленим, як і багато мешканців міста.

Адже вони були “зачумлені” ще до того, як прийшла справжня чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. “Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,- словом, без особливих прикмет”. І люди теж “без особливих прикмет”, люди, мертві ще до того, як захворіли на чуму…

Але чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності, взяті разом. Це такі, як він, улаштовують “бенкет під час чуми”.

Чума багатогранна. І коли релігійні фанатики стають до зброї, вбивають безвинних людей – це чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: “Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! – усе більше запалюючись, запевняє: – Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху”,- це теж чума, піднесення понад усе ідеї сліпої віри. Але “людина – це не ідея”,- каже Ріє. І Панлю із жахом переконується в тому, коли бачить свою абстракцію в житті – смерть сина Отона. “У цього, сподіваюсь не було гріхів”,- кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж усе про чуму зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків, вирішив боротися із суспільством, яке базується на злі, із чумою. Його друзі виносили смертні вироки, й були щиро впевнені, що “ці кілька смертей необхідні, аби побудувати світ, де нікого не вбиватимуть”. Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так уважав: “За одне життя – тисяча врятованих… Та й що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…” Так, але ж Тарру каже: “Якщо поступитися один раз, то де межа?” Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що “протягом років як був, так і залишився зачумленим, хоча свято вірив, що бореться із чумою”. Чи ж можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Мабуть, ні.

Чума – це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає чума. “Ця історія стосується однаково нас усіх”,- каже Рамбер. Не можна бути щасливим одному.

Кінець роману здається оптимістичним: чума відступає, люди радіють, усі щасливі… Так, справді, добро повинно перемагати. Але глибоко осмисливши написане, можемо помітити: чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: “Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх умирати на вулиці щасливого міста”. Єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, який спонукає робити те, “що треба здійснити і мають робити всупереч страху, усупереч особистим ваганням, усі люди…”

Вірші Леоніда Глібова для дітей про природу, про тварин

Леонід Глібов вірші для дітей

“Зимова пісенька”

Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;
Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько
Окселентувать*.
“Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії –
Буде як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!”

“КВІТКОВЕ ВЕСІЛЛЯ”
Алегоричний жарт

У вишневому садочку,
Під вербою, в холодочку,
Щоб лихо прогнать,
І щоб долю звеселити,
Заходились наші квіти
Весілля гулять.
Не було б таких новинок,
Та хрещатенький Барвінок
Усіх здивував –
Він Фіалочку блакитну,
Наче панночку тендітну,
За себе узяв.
Посередині в таночку,
У зеленому віночку,
Танцює Будяк.
Кругом свашки, і сусідки,
І Фасолі, і Нагідки,
І між ними Мак.
Наче справжнії музики,
Грають Півні та Індики,
Деренчить Гусак.
А Будяк всіх потішає,
Підморгне і примовляє:
“Отак, квіти, так!
Танцювала риба з раком,
А морковця з пастернаком,
Та не краще нас!
Нуте ж швидко, шпарко, квіти,
Молодих повеселити –
Один тому час!
Ой козаче молоденький,
Наш Барвінку зелененький,
Потіш Будяка,
І у парі з молодою
Між своєю перезвою
Утніть тропака!
Нехай гляне Редька в дірку,
Переверне долю гірку
Догори хвостом
І музиченьку почує,
Потанцює, пожартує
З товстим Будяком.
Тільки й щастя, тільки й жити,
Покіль буде сонце гріти, –
Пов’янем колись!
Як там буде – знає доля,
А ще покіль наша воля,
Гуляй, не журись!”
Де взялись Чижі й Синиці,
Прищебечують музиці,
Ще пристав і Шпак.
Будяк скаче, не вгаває,
Підморгне і промовляє:
“Отак, квіти, так!”

Бачить – не бачить

Бачить – не бачить,
Чути – не чує,
Мовчки говорить,
Дуже мудрує.

Часом захоче –
Правди навчає;
Іноді бреше,
Всіх звеселяє.

Люба розмова, –
Будемо, діти,
З нею довіку
Жити-дружити.

Хто ж то такая
В світі щаслива,
Мудра, правдива
І жартівлива?

Як не вгадали,
Стану в пригоді:
Річ коротенька –
Книжка, та й годі.

Новий рік

Погас учора день,
Заплакав Рік Старенький;
Сьогодні розсвіло –
Сміється Молоденький.

Старенького нам жаль,
А плакать не годиться,
Бо Молоденький Рік
Почне на нас свариться.

Що дав Старенький Рік,
Те бачили і знають;
Що ж Молоденький дасть –
Сьогодні не питають.

І празникує люд,
Вигукує раденький:
“Прощай, Старенький Рік!
Здоров був, Молоденький!”

“Вівці та собаки”

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
“Що,- каже,- той вівчар
Собак дві сотні назбирати!”
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,-
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.

На се коротка річ:
Дурний порядок – дурне й діло.

“Білочка”

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як – того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
“І так, і перетак, ми бачили, були”.
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала –
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла –
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути – оріх в оріх,-
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.

Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.

Акровірші-загадки Глібова

Що зашкварчить?

К Олись давно і десь далеко
О Дин ледаченький козак
В Есь вік прожив, як кажуть, легко,
Бо добре жити так.
Аж і йому поталанило,
С Виня навчила, як робить;
” К Лади на сковородку діло:
А потім їж, як зашкварчить”.

Що за птиця?

М Іж людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Х Одить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

Хто хвастає?

” Я таке, що всякий знає,
Б О на мене світ увесь
Л Асо дуже поглядає”,-
О Бізвався хтось і десь.
” К Ращі, може, є від тебе,-
О Дмовля чийсь голосок,-
І приманюють до себе
Г Арні очі і роток.
Р Оздивися, милий друже,
У Кого краса видніш,
Ш Елестиш про себе дуже,
А мене кохають більш”.

Хто сестра і брат?

” Г Лянь на мене, вітрику, чи гарно
прибралась?
Р Ано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Ч Ому ж мені, вітрику, ой чом не радіти?
К Раще в полі нашому над мене немає,
А Ж до моря славонька про мене літає,
І З моєї сипанки смачна страва буде,
П Оливку і маслечко дадуть добрі люде!”
” Р Івна, сестро милая, нам доля з тобою, –
О Бізвався братичок десь за бороною. –
С Крізь по людях склалася і про мене слава,
О Н і в полі, вітрику, кипить моя страва”.

Хто розмовляє?

” О Й я бідна удовиця, –
С Тала хникать жалібниця, –
О Н калина, – їй не так!
К Ажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,
І ніхто ніде ніяк!.”
” С Тій лиш! Слава не брехуха, –
О Бізвалась джеркотуха,
Р Озбирає, що і як!
О Т я славі догодила,
К Ашку діточкам варила,
А Тобі не вдасться так”.

Хто вони?

Г Ордовиті городяне,
Р Оботящії селяне
О Днаково люблять їх.
Ш Апку скине, хто зустріне,
Є багато – щастя плине
Н А розумних і дурних.
Я К їх в світі не любити?
Т Ільки з ними добре жити,
А без них ні в сих ні в тих.

Хто вона?

Л Иха зима сховається,
А сонечко прогляне,
С Ніжок води злякається,
Т Ихенько тануть стане,-
О Ддалеку бистресенько
В Она до нас прибуде,
К Ому-кому любесенько,
А дітям більше буде.

Хто бреше?

К Олись я нудилось
У срібнім кайдані;
Р Озбила неволю
Ч Убатая пані,
А я на Вкраїну
Т Ихенько нищечком…
К Олись на Великдень
О Ддячу яєчком!

Хто баба?

С Идить хитра баба аж на версі граба.
” О Й не злізу з граба! – дурить діток баба.-
В Ловіть мені тую курочку рябую,
А Я подарую грушку золотую”.

Розповідь про будівельника може допомогти дітям для визначення з майбутньою професією.

Розповідь про професію будівельника

Кожен з нас має дах над головою. Без нього нас заливала б вода, коли йде дощ, засипав би сніг в заметіль. А так в будинку сухо і тепло. За це треба подякувати будівельникам.

Невеликий приватний будинок або баню може побудувати людина без спеціальної освіти, але яка володіє достатніми знаннями в галузі будівництва. А ось при будівництві багатоповерхівки без будівельників не обійтися.

Сучасний будівельник повинен багато вміти, адже для спорудження будинку мало поставити стіни і зробити стелю. Для того, щоб побудувати будинок, потрібно правильно вибрати будівельні матеріали і грамотно розпорядитися ними щоб вчасно якісно виконати роботу. Будівельники не тільки зводять саму споруду, а й проводять її обробку – штукатурять стіни і стелі, фарбують, утеплюють фасади, монтують комунікації. Також не варто забувати, що будівельники зводять не тільки житлові будинки, а й заводи, торгові комплекси, мости, тунелі, басейни. Для їх спорудження потрібно знати всі тонкощі будівельної справи.

Будівельники повинні працювати в суворій відповідності з проектами, розробленими архітекторами і інженерами. Тільки тоді житло вийде міцним, красивим і безпечним.

На всіх етапах будівництва вони зобов’язані суворо дотримуватися всіх заходів безпеки, адже не секрет, що на будівництві дуже небезпечно. Перебуваючи на будівельному майданчику кожна людина повинна одягати каску, що запобігає травмам голови і шиї, і одяг, що робить людину помітною навіть в сильно запиленому приміщенні. Роботу будівельники виконують в товстих рукавичках щоб не поранити руки.

Професія будівельника дуже затребувана і непогано оплачується, але вона досить важка. На будівництві завжди доводиться піднімати важкі матеріали, працювати в пилу, піддаватися ризику отримати травму.

Аналіз вірша “Істотне” Маланюка викладений в цій статті.

“Істотне” Євген Маланюк аналіз

Дiла ростуть у невмолимi черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вiчний вир енергiй.
Триває й визначається буття.

Спiва блакить крiзь готику риштовань.
Дзвенить цемент крiзь дужу плоть будов.
I все ж таки: в началi було – Слово!
I все ж таки: начальний дух – Любов!

I в серцi, i в колекторах моторiв
Пульсує i iскрить одне i те ж –
Вiд хаосу до космосу просторiв.
Вiд атома до голубих безмеж.

У поезії “Істотне” Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли “діла ростуть у невловимі черги”, а буття триває та визначається “як рух, як пруг, як вічний вир енергій”, а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі.
Для митця проблеми в цьому немає, бо він знає, в чому суть: “І все ж таки: в началі було – Слово! І все ж таки: начальний дух – Любов!” Ці два поняття у свідомості автора поєднуються в невичерпну силу, життєдайну й справедливу, що керує всім на світі – “від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж”.

Вірш “Істотне” Євгена Маланюка – це утвердження одвічних людських цінностей – слова і любові. Маланюк показав, що розум людини здатен осягти глибини від атома до безмежного космосу, а все ж таке, головне в її серці залишається добро і любов. Прочитавши вірш Маланюка “Істотне” ми розуміємо, що автор використав чимало художніх засобів, які допомагають показати красу та неповторність українського пера.

Ви можете розширити аналіз твору додавши тему, ідею, художні засоби вірша “Істотне”.

У вірші “Всі ми – яблуні, облиті купоросом…” Ліни Костенко в образі сумнівного господаря саду, який більше шкодить деревам, ніж сприяє їхній родючості, виражено сутність владної ідеології, котра свою роль вбачає в нищенні справжніх письменників та їх творів, натомість плекаючи штучні замінники. Функціонально значимими є також образ коріння, образ бутафорського плоду, образ пір року тощо.

“Всі ми – яблуні, облиті купоросом…” Ліна Костенко

Всі ми – яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум‘яні
бутафорські плоди –
ілюзію урожаю –
коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука

Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.
Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Всі ми – яблуні, облиті купоросом…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИШ XVIII СТ.

Гетьманування І. Мазепи

25 літня 1687 р. на козацькій раді гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу. Він розпочав своє правління з підписання Коломацьких статей. Вони були складені на основі Глухівських статей Д. Многогрішного з додатками, зробленими за гетьмана І. Самойловича:

збереження 30-тис. реєстрового козацького війська і компанійських полків; підтвердження наданих раніше козацьких і гетьмансько-старшинських привілеїв; обмеження впливу гетьмана і генеральної старшини; у столиці Батурипі передбачалося розміщення полку московських стрільців для контролю пал гетьманом; українським купцям заборонялося торгувати в Московському царстві та Кримському ханстві; уперше визначено необхідність злиття українського та московського народів усякими засобами.

Пов’язаний договором з Московією І. Мазепа брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя. Козацькі загони надавали допомогу московському війську під час Кримських походів (1687 р., ще за гетьманування І. Самойловича, 1689 р., обидва невдалі).

Внутрішня політика.

прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя та Слобожанщини в єдиній Україні; прагнення створити станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням козацьких традицій; продовження розвитку напрямку створення козацької еліти, започаткований І. Самойловичем запровадженням посад бунчукових товаришів, згодом з’явилися ще значкові та значні військові товариші; надання охоронних грамот містам, підтвердження прав київської митрополії; узаконення панщини для селян у розмірі двох днів на тиждень, придушення селянських виступів; показне вірнопідданство Москві, спричинило виснаження економіки Гетьманщини, невдоволення народу.

Культурно-просвітницька діяльність:

величезні кошти з державної та особистої скарбниці гетьмана вкладалися в розвиток культури; у Києві було збудовано кілька нових храмів і відбудовано Успенський собор лаври, Софійський, Михайлівський Золотоверхий собори тощо; видання доби І. Мазепи належать до найкращих зразків українського книгодрукування; велика увага Києво-Могилянській академії, створив Чернігівський колегіум.

Культурницька діяльність І. Мазепи дає підстави говорити про неї як про сплановану та далекоглядну державну політику.

Повстання під проводом С. Палія, причини і наслідки

Польський уряд 1685 р. відродив правобережне козацтво, було створено чотири полки: Богуславський, Брацлавський, Корсунський, Фастівський (Білоцерківський). 1702 р. польська влада вирішила позбутися їх, що викликало повстання 1702-1704 рр. на чолі з С. Палієм. Річ Посполита не могла придушити виступ і попросила допомоги Москви. Навесні 1704 р. війська І. Мазепи зайняли Київщину і Волинь. Об’єднання Правобережної та Лівобережної України тривало 5 років.

Зовнішня політика І. Мазепи:

– підтримання дипломатичних стосунків з багатьма європейськими монархами, торгівля з іншими країнами; – установлення таємних зв’язків з польським королем С. Ліщинським, зі шведським королем Карлом XII; – укладення українсько-шведської антимосковської угоди про воєнний союз (1708 р.); – укладення нового українсько-шведського договору про створення незалежної України в союзі з Швецією.

Причини укладення українсько-шведського союзу в роки Північної війни. У 1700-1721 рр. тривала Північна війна, в якій коаліція держав (Московія, Польща, Данія та інші) воювала проти Швеції:

– козаки брали участь як у воєнних діях, так і їх використовували для канальних і землерийних робіт; – лихом стала війна і для інших верств населення. Стрімке виснаження економічного потенціалу України; – жорсткий централізм царя Петра І, його плани щодо ліквідації Гетьманщини та козацького устрою; – відмова царя допомогти гетьманові під час загрози вторгнення в Україну союзників шведів поляків; – непевність майбутнього змушувала старшину і гетьмана задумуватися над дальшою долею Гетьманщини; – згубність союзу з Московією чітко розуміли керівники України й шукали нових союзників.

Московський цар, дізнавшись про союз гетьмана з шведським королем, віддав наказ знищити Батурин. 2 листопада 1708 р. гетьманську столицю було вщент зруйновано, знищено всіх його мешканців. 6 листопада з волі царя в Глухові на Старшинській раді було обрано гетьманом І. Скоропадського.

Національно-визвольне повстання гетьмана І. Мазепи 1708-1709 рр. підтримали запорізькі козаки на чолі з Костем Гордієнком, за що у травні 1709 р. була зруйнована Чортомлицька Січ.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, в якій московські війська, маючи значну кількісну перевагу, здобули перемогу над шведською армією. Карл XII був незадовго до битви поранений і не зміг особисто керувати своїм військом, яке досі під його керівництвом незмінно перемагало. Частина шведських військ і козаків, що підтримували І. Мазепу, відступили у межі Османської імперії, де гетьман незабаром помер.

Наслідки Полтавської битви для українських земель:

– катастрофа для української державності, для надій на збереження хоча б автономії; – ліквідація автономії України стала питанням часу; – збереження розколу українських земель. Правобережжя ще майже на століття залишилося у Польщі.

5 квітня 1710 р. на козацькій раді у місті Бендсри гетьманом було обрано генерального писаря П. Орлика при цьому було схвалено документ “Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорізького”, який ще називають “Конституцією П. Орлика” , її основний зміст:

Україна обох боків Дніпра мас бути на вічні часи вільною віл чужого панування; Конституція передбачала заходи, які обмежували владу гетьмана, запобігала утворенню монархії; Генеральна рада мала бути парламентом, Генеральний суд незалежним від гетьмана; фактично вперше проголошувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; кілька статей присвячувалися Запорізькій Січі. Державною релігією оголошувалося православ’я. Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московського патріарха.

Отже, Конституція П. Орлика закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї про державне життя. Документ передбачав виборність посад, що й тепер є принциповою засадою розвитку демократичних держав.

П. Орлик з допомогою кримських татар у 1711 р. намагався взяти під свою владу Правобережжя, азе ситуація склалася несприятливо. Прутський похід Петра І закінчився невдало, але це не допомогло Україні до-сягти незалежності. Вона й далі залишалася розірваною між Московією та Польщею. П. Орлик до своєї смерті (1742 р.) намагався створити нову антнмосковську коаліцію, але марно.

Гетьманування І. Скоропадського

Він підготував для підписання Решетилівські статті, але московський цар у відповідь надіслав “Решительний указ”, який зовсім не нагадував міждержавні договірні статті:

– формальне підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, обіцянка дати згодом “Статті”, не було; – при гетьманові призначався царський резидент Ізмайлов, здійснював контроль над гетьманом і старшиною; – царські воєводи, як і раніше мали перебувати у найбільших українських містах; – вимога до гетьмана складати цареві звіт про розклад серед населення податків і всі доходи.

Обмеження автономії Гетьманщини.

Для цього створення в 1722 р. Малоросійської колегії (Малоросією від Андрусівської угоди до початку XIX ст. називалося Лівобережжя з Києвом). Після смерті І. Скоропадського (1722 р.) імператор не дозволив обрання нового гетьмана і всі справи на Лівобережжі вершив бригадир Малоросійської колегії.

Діяльність Першої Малоросійської колегії:

основні функції – здійснення нагляду за діяльністю гетьмана, старшини; контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії, роздачею земельних володінь; розгляд апеляцій на судові рішення, ухвалені в Генеральному військовому та інших судах; установлення і стягнення податків для царської скарбниці та провіанту для російської армії; розквартирування в Гетьманщині офіцерів і вояків російської армії.

Наказний гетьман П. Полуботок і старшина намагалися повернути колишні права, звертатися з проханнями до Петра 1 (Коломацькі чолобитні), але були заарештовані. П. Полуботок помер в ув’язненні (1724 р.).

Гетьманування Д. Апостола

Тільки в 1727 р., коли для Російської імперії виникла загроза війни з Османською Імперією, знову було дозволено обрати гетьмана, яким став Д. Апостол. З ним також не було підписано договору, натомість гетьман отримав від Петра II “Рішительні пункти”:

Генеральний суд мав складатися з трьох російських і трьох українських суддів; заборона гетьманові призначати і звільняти без дозволу царя генеральну, полкову та сотенну старшині.; скласти звід прав, за якими судиться малоросійський народ, і надати його для затвердження цареві; скасування податків, накладених раніше Малоросійською колегією.

Обмеження прав Гетьманщини і регулювання її внутрішнього життя як складової частини єдиної держави. Д. Апостол зумів здійснити реформи у судочинстві, фінансах, земельних справах, торгівлі:

відокремлення гетьманського скарбу від державного, підтримання розвитку торгівлі; робота Кодифікаційної комісії, яка за 15 років ухвалила “Права, за якими судиться малоросійськнй народ”; уперше визначено точний розмір бюджету Гетьманщини, слідство щодо володіння маєтками; сприяння поверненню запоріжців з кримських володінь, піклування про розвиток культури.

Гетьманові вдалося тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, утримати на деякий час залишки автономії України.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) гетьмана знову не дозволили обирати. До 1750 р. керівництво здійснювало “Правління гетьманського уряду” (видозміна Малоросійської колегії), де вся повнота влади належала росіянам. Ця влада відзначалася нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням в українське життя, що викликало погіршення економічної ситуації, загострення становища України.

У 1734 р. близько 30 тис. запорізьких козаків повернулися на Запоріжжя і заклали Нову Січ на річці Підпільній (попередня Олешківська Січ була па території, підвладній Кримському ханству). Землі Війська Запорізького охоплювали величезну площу степової України. Козаки виявили свою сутність воїнів-хліборобів.

Розвиток культури та освіти. відбувався за складних умов. Важким ударом для неї стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові. З 1720 р. заборонялося друкувати українські книжки. Найкращі українські учені насильно переводилися до Москви, Петербурга, інших російських міст. С. Яворецький став президентом Синоду. Ректор Києво-Могилянської академії Ф. ІІрокопович став його заступником. Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці.

Освіта. Кількість шкіл на Гетьманщині невпинно зростала. Виникли Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми. Головним осередком освіти й науки залишалася Києво-Могилянська академія, що особливо розвивалася за митрополита Рафаїла Заборовського.

Література. Найвидатнішим поетом, що вживав книжну українську мову був К. Зиновіїв. І. Величковський започаткував так звані курйозні вірші. Успішно розпивався театр у двох різновидах – шкільний і мандрівний. 1705 р. в Києві було поставлено першу драму на теми рідної історії “Володимир” Ф. Прокоповича. Найвизначнішою дослідницькою працею Данила Туптала є “Четьї-Мінеї” у чотирьох томах, це упорядкування житій святих. Полемічна література: Л. Барановпч “Нова міра старої віри”, И. Галятовський “Ключ до розуміння”, І. Гізель “Правдива віра”.

Наука. Велика увага приділялася історії. Саме в цей період з’явилися Козацькі літописи. Найдавнішим з них був “Літопис Самовидця”, автором якого вважається Роман Ракушка-Романовський. Іншими видатними козацькими літописцями були Самійло Величко і Григорій Граб’янка. Перший підручник з історії “Синопсис” (авторство приписується П. Кохановському), “Хроніка з літописців стародавніх” Ф. Софоновича. До вивчення природничих наук закликав Ф. Прокопович, він же запропонував цікаві філософські ідеї, лишив різноманітну наукову та літературну спадщину.

Музика. 1730 р. була створена співацька школа в Глухові, який з 1708 р. був гетьманською столицею.

Архітектура. На цей час припадає розквіт архітектури Козацького бароко. Цей мистецький стиль панував у Європі майже 200 років. Бароко означає “химерний, чудернацький”, для нього характерна надзвичайна увага до форми. За І. Мазепи барокових рис набули споруди, збудовані ше в Київській Русі. Шедеврами козацького бароко є Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 рр.) , Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, церква Катерини в Чернігові.

Образотворче мистецтво. Найвидатнішими художниками-граверами були Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, окремо слід виділити гравюру “І. Мазепа серед своїх добрих справ” І. Мигури (1706 р.) , визначними іконописцями – Іван Руткович (ікона “Архангел Михаїл” з іконостасу церкви Різдва Христового в м. Жовква) і Йов Кондзелевич (ікона “Вознесіння” з іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський) . Велику популярність мав за тих часів ктиторський портрет, розвивався і світський портретний живопис. В усій Україні надзвичайною популярністю користувалося зображення козака Мамая як втілення найголовніших рис українського характеру.

Отже, доки залишалися хоча б найменші прояви державної окремішності України, доти й українська культура мала снагу опиратися брутальному колоніальному тискові.

Хронологічний довідник: Українські землі наприкінці 17 – у першій половині 18 ст

Персоналії: Українські землі наприкінці 17 – у першій половині 18 ст

Терміни: Українські землі наприкінці 17 – у першій половині 18 ст