Author: admin

Данило Галицький біографія скорочено правителя Галицько-Волинського князівства викладена в цій статті.

Данило Галицький коротка біографія

Князь галицько-волинський, великий князь київський (1240), перший король Русі-України (1253) народився в 1201 році в місті Галич. Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів і його другої дружини Анни – дочки Ісаака ІІ Ангела.

У дитячі роки перебував “на вихованні” (а фактично – під наглядом) при дворі угорського короля Ендре ІІ. У 1211 р. був поставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 р. вигнаний.

У 1221 Р. почав княжити на Волині й до 1229 р. завершив об’єднання волинських земель. У 1223 р. відзначився у битві русичів на річці Калці проти монголо-татар. Прагнучи відновлення Галицько-Волинського князівства батька, Данило Романович у 1238 р. за підтримки городян оволодів Галичем. Згодом передав Волинь брату Васильку Романовичу, а сам зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів, князь Данило, крім своєї бойової дружини, спирався також на дрібних служилих людей і міське населення. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.

За його правління було засновано міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин, зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Галицький переніс столицюГалицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням. Він поставив перед собою завдання об’єднати Русь для відсічі Золотій Орді й уклав союз із владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем.

У 1245 р. у битві під Ярославлем Галицьким війська Данила розбили об’єднані полки угорських і польських феодалів і галицьких бояр, що завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинськогокнязівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогзький трон і на початку 1250-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Одруживши молодшого сина Шварна з литовською князівною, сприяв його сходженню на литовський великокняжий престол. У 1252 р. разом із братом Васильком та синами організував визвольний похід проти монголо-татар на Волинь. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді, погодився прийняти від папської курії в 1253 р. королівський титул; акт коронації Данила відбувся в м. Дорогичин.

Однак вести війну з татарами Данилу Романовичу довелося власними силами, причому вперше в історії Русі-України один з її князів завжди брав гору над непереможними, як тоді вважалося, монголо-татарами. У 1245-1264 рр. Данило був повновладним господарем Галицько – Волинського князівства. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного, культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави. Останні роки життя Данило Романович хворів, майже втратив зір.

1264 р. він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті, повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дійшло. Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий чаc грунту усобиці в Галицько-волинській Русі.

“Герой нашого часу” образ Печоріна – це образ “зайвої” людини в суспільстві.

План характеристики Печоріна “Герой нашого часу”

1. Зовнішність Печоріна.

2. Печорін – наслідок законів часу й оточення:

А) егоїзм;
б) невдоволеність життям;
в) роздвоєння особистості.

3. Ставлення Печоріна до людей.

4. Самоаналіз і здатність до глибокого почуття.

5. “Для чого я жив? Задля якої мети я народився?”

6. Ставлення автора до Печоріна.

Характеристика Печоріна “Герой нашого часу”

Зовні Печорін – здоровий, фізично розвинений, привабливий чоловік, офіцер, до того ж розумний і добре освічений. Це сильна особистість: активна, цілеспрямована, палка, хоробра і відважна. Печорін вольова натура, у його внутрішньому світі постійно відбувається робота, безперервний розвиток. І все одно сам Михайло Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна настільки поганою людиною, що в існуванні якої важко повірити: “Герой нашого часу, панове, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку “.

Аналіз образу Печоріна говорить про те, що основним недоліком характеру героя є постійне відчуття ним нудьги. З цієї причини він не цінує життя, ні свого, ні чужого. Герой в постійних пошуках нових вражень, які розвіяли б його нудьгу, знайшли йому місце в світі. Він знаходить їх, але ненадовго, і знову прагне “випробувати долю”. Він відчуває її на війні, шукає притулку в любові горянки Бели, “лоскоче нерви” на дуелі, вистежує контрабандистів.

Мимохідь, у пошуках гострих відчуттів, Печорін розбиває людські серця і долі. Страждають закохані в нього жінки, гине Грушницкий, зруйнована сім’я Бели, гине вона сама.

Образ Печоріна у “Белі”

У розділі “Бела” автор показує героя в період любовної історії. Печорін постає перед нами людиною палкою і пристрасною, адже, щоб заволодіти Белою, він йде на величезний ризик. Одночасно цей закоханий вельми хитрий і безжалісний, домагаючись Бели, він використовує будь-які засоби. Він уміло маніпулює хлопчиськом Азаматом, організовуючи насильницьке викрадення Бели, жорстоко руйнує її родину. Печорін не схильний примушувати жінку силою, але не можна відмовити йому в розважливості. Щоб схилити до себе її серце, він використовує всі засоби, і в підсумку викликає до себе жалість. У хвилини щастя герой навіть щиро вірить, що знайшов розраду, порятунок від туги і нудьги на все життя.

Але коли мета досягнута, Печоріна знову стає нудно, Бела перестає його цікавити. Одночасно він і справжній чоловік, хоробрий, відважний: “Я життя за неї віддам…” і найгірший мучитель, тому що всередині цієї людини – холод. Коли мета досягнута, він її завоював, Печоріну нікуди прикласти свою енергію. Бела була для нього лише метою.

Співчуття, тим не менш, живе в душі Печоріна, і до самого кінця він розігрує закоханого, але серце Бели обдурити вже не можна. Дівчина помирає нещасною, відчуваючи себе нелюбою, і Печорін щиро страждає. Людські почуття живі в його серце, але свавілля бере в ньому верх.

Образ Печоріна у розділі “Тамань”

У розділі “Тамань” Лермонтов показує нам мрійливу молоду людину, яка шукає новизни і пригод. Дівчина-контрабандистка зачаровує його. В душі Печоріна живе якась наївна, дитяча віра в казку, у щось краще, незвичайне, дивовижне. Дивна красуня закохує його, вона здається Печоріну неповторною, чудовою. Як дитину, її приваблює все непізнане. Але, жорстоко обманувшись, герой, якого обікрали і мало не втопили, знову приходить в свій звичайний стан розчарованої в усьому людини. Він лає себе за те, що відірвався від реальності і повірив у диво.

Образ Печоріна у “Князівні Мері”

У розділі “Княжна Мері” ми зустрічаємо в особі Печоріна роздвоєну людини. З одного боку це розумна людина, яка усвідомлює, що він творить і які це має наслідки. З іншого – ніби демон сидить у ньому, змушуючи його вести нечесну гру. Витонченими методами цей офіцер домагається любові юної дівчини, роблячи при цьому нещасним свого товариша. Кохання це Печоріна абсолютно не потрібне, його приваблює сама гра, сама пригода, досягнення мети – щоб душа невинної і недосвідченої Мері відкрилася йому назустріч. Печорін носить маски, міняючи їх з легкістю, нікому не показуючи своєї суті. Коли ж Мері закохується і готова пов’язати з ним своє життя, герой йде зі сцени – мета досягнута.

Печорін користується людьми заради тимчасового задоволення. При цьому він чудово розуміє, що робить, засуджує себе за це, вважає це своїм прокляттям, але продовжує в тому ж дусі. Іноді в ньому проривається каяття – це його порив побачитися з Вірою – єдиною жінкою, яка любить його, знає його справжнім, без масок. Але пориви ці недовговічні, і герой, поглинений собою і своєю нудьгою, знову не проявляє до людей ніякого душевного тепла.

Образ Печоріна у главі “Фаталіст”

Остання глава роману розкриває нам ще одну грань його особистості: герой не цінує дару життя. Навіть можлива смерть для нього – лише гра, можливість розвіяти нудьгу. Печорін намагається випробувати себе, ризикуючи життям. Він хоробрий, відважний, має сталеві нерви, і фактично виявляє героїзм у складній ситуації, коли потрібно втихомирити відчайдушного вбивцю. Мимоволі задумаєшся, на які подвиги, на які звершення був здатний цей чоловік з такими здібностями, з такою волею. Але, по суті, все звелося просто до “гострих відчуттів”, грі з життям і смертю.

Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна хворим. Він мав на увазі не буквальну фізичну неміч, а душу героя. Значення образу Печоріна в тому, що герой не знаходить застосування своїм непересічним здібностям, сила його духу нікому не потрібна. Він не знає, що такого насправді героїчного, цінного, корисного він міг би зробити. У підсумку його сильна, бунтівна, неспокійна натура несе людям одні нещастя. Ця думка по ходу дії роману підтверджується і в розумі самого героя.

Байка “Собака і Вовк” Григорія Сковороди, що возвеличує дружбу.

“Собака і Вовк” Сковорода читати

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.
– Прошу мене любити та жалувати, панове мої,- казав Вовк з удаваною чемністю.- Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.
Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.
– Коли ж,- додав Вовк,- родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.
Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:
– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть,- ось де справжня любов і єдність…

“Товстий і тонкий” аналіз оповідання (тема, ідея, головні герої) наведений в ций статті.

“Товстий і тонкий” Чехов аналіз

Толстий і тонкий – сатиричне оповідання російського письменника Антона Павловича Чехова.

Тема “Товстий і тонкий” – зустріч двох друзів. Ідея розповіді – висміювання чиношанування, низькопоклонництва і підлабузництва.

Жанр “Товстий і тонкий” – оповідання (Розповідається про один епізод із життя героїв.)

Види комічного в оповіданні “Товстий і тонкий”: Письменник використовує сатиру, оскільки саме цей вид комічного нещадно висміює недосконалість світу, людські пороки; автор не вірить у можливість виправлення тонкого.)

Головні герої “Товстий і тонкий”:

Михайло – товстий Порфирій – тонкий

Другорядні персонажі “Товстий і тонкий”
Нафанаїл – син Порфирія
Луїза – дружина Порфирія

Сюжет “Товстий і тонкий”

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два давніх друга. Один з них був товстий, а другий – “тонкий”. Тонкий – Порфирій – щойно зійшов з поїзда, вийшовши зі своєю дружиною Луїзою і сином Нафанаїлом. Товстий – Міша – дізнався тонкого і тут же його привітав. Друзі заговорили. Тонкий розповів товстому, що він – колезький асесор і єхидно поцікавився, а не дослужився Товстий до “статського”. Однак товстий виявився таємним радником, після чого тон Порфирія змінився на догідливо-підлесливий. Товстий не виніс цієї зміни в поведінці і розпрощався з Порфирієм.

“Степовий вовк” скорочено читати українською Ви можете за 10 хвилин.

“Степовий вовк” короткий зміст (переказ)

“Степовий вовк” – роман Германа Гессе, який вперше був опублікований в 1927 році

Роман за своєю структурою є своєрідною “книгою в книзі”. Розповідь починається з передмови видавця, що вирішив опублікувати записки, що були залишені йому головним героєм і названі “Записки Гаррі Галлера (тільки для божевільних)”.

Роман – це записки Гаррі Галлера, постояльця в будинку господарки. Її племінник знайшов ці записки після того, як Гаррі з’їхав і опублікував їх, написавши до них свою передмову. У передмові дається опис способу життя Гаррі, його зовнішній і психологічний образ. Це був тихий і замкнутий парубок, який цурався людей і виглядав істотою не від світу цього. Прізвисько “Степовий вовк” він придумав собі сам. Степовий вовк – це він сам, заплутався в цивілізації і буржуазності. Спочатку він не сподобався оповідачеві, змусив його ставитися до нього з побоюванням, але з часом він переймається до нього симпатією, яка випливає зі співчуття. Співчуття з’являється, коли оповідач краще розуміє цього страждаючого самотнього чоловіка, який так і не зумів знайти застосування своїм силам в світі, який пригнічує волю особистості.

Галлер більше споглядач, ніж чинний практик. Йому чуже реальне життя – він не працює, спить до обіду, а прокинувшись, проводить час за читанням. В основному він читає художню літературу, від Гете до Достоєвського. Іноді, відпочиваючи від читання, він малює аквареллю, але при цьому завжди знаходиться в зміненому стані свідомості, далеко від цього світу, який йому огидний і навіть ненависний. Галлер благополучно пережив першу світову війну. Оповідач теж називає Галлера Степовим вовком, але вкладає в це трохи інше значення, вважаючи його вовком, який забрів “в місто, в стадне життя, – ніякий інший образ точніше не намалює цю людину, його боязку самотність, його дикість, його тривогу, його тугу за батьківщиною і його безрідність”.

У герої уживаються дві особистості – людини і вовка. Зазвичай в людях ці два образи підпорядковані один одному і приборкані. Але в Гаррі людина і вовк не тільки були ворожі одна одній і ніяк не хотіли уживатися, але й не підтримували один одного, тільки змушуючи страждати один одного. Можна було уявити, як несолодко жилося з цим Гаррі, адже коли в одному тобі сходяться два запеклі вороги, то життя котиться під три чорти.

Гаррі Галлер іноді спілкується з людьми, намагається їх зрозуміти, але зазнає невдачі. Подібні йому інтелектуали на перевірку виявляються такими ж добропорядними обивателями, як і всі інші. Наприклад, опинившись в гостях у знайомого професора, йому стає погано від того інтелектуального міщанства, яке панувало всюди: в лакованому портреті Гете, який прикрашає міщанський будинок і покликаний виражати крайню оригінальність власника будинку; у вірності господаря Кайзеру і його підлесливими міркуваннями. Гаррі виходить з гостей розлючений, і всю ніч бігає по місту, до ранку розуміючи, що ця зустріч стала для нього останньою зустріччю з усім міщанським, моральним, вченим. Степовий вовк здобув в ньому перемогу. Він би наклав на себе руки, якби так не боявся смерті. Блукаючи по похмурому місту, він заходить в ресторан “Чорний орел” і знайомиться там з дівчиною Герміною. Відносини, що нагадують любовний зв’язок, насправді було спорідненістю самотніх сердець. Тільки Герміна виявляється більш пристосованою до життя, ніж Гаррі: і вона допомагає йому долучитися до нічного життя, джазу і знайомить його зі своїми друзями. Герой усвідомлює, що при всій своїй зовнішній незалежності всередині він глибоко залежний від “міщанського, брехливого єства”: виступаючи за людяність і здоровий глузд, протестуючи проти війни, він під час військових дій не дав себе розстріляти, знайшовши компроміс і зумівши пристосуватися до обставин. На його рахунку в банку лежить кругла сума, однак він критикує владу і її експлуатацію простого люду.

Думаючи про роль класичної музики в літературі і відчуваючи до неї побожне почуття, Галлер вважає її “долею всієї німецької інтелігентності”: адже замість того, щоб жити на повних обертах і пізнавати буття, німецький інтелігент віддається спогляданню “гегемонії музики” і мріє про мову, в якій були відсутні б слова. Така мова, на думку інтелігента, здатна була би висловити невимовне. Від реальності німецький інтелігент прагне піти в світ красивих звуків і хороших настроїв, які не мають нічого спільного з дійсністю. І в підсумку уми Німеччини прогавили всі свої справжні завдання. Вони не знали, що таке дійсність, вона була для них чужорідною і ворожою. Саме тому, на думку Галлера, інтелект для суспільства був абсолютно жалюгідною річчю. Дійсність визначали генерали і промисловість. Такі роздуми героя (а відповідно і автора) призводять нас до відповіді на те, чому одна з найбільш культурних націй в світі мало не винищила людство, розв’язавши дві грандіозні війни світового масштабу.

Кінець роману закінчується тим, що Гаррі потрапляє на маскарадний бал, де панувала атмосфера еротики і надихав джаз. На балі він шукає Герміону, яка, як він знав, була в костюмі юнака і займалася тим, що зачаровувала присутніх жінок “лесбійських чарами”. У пошуках він заходить в підвал ресторану, де на вході висить табличка “Пекло”, а всередині грають музиканти в костюмах чортів. Все в цій вечірці нагадує йому Вальпургієву ніч – а саме те, що описувалося в “Фаусті” Гете. До цього приєднались казки Гофмана, де добро і зло, гріх і чесноти змішалися так, що їх неможливо розрізнити: “..хоровод масок став поступово якимсь божевільним, фантастичним раєм, один за іншим спокушали мене пелюстки своїм ароматом, змії звабливо дивилися на мене із зеленої тіні листя, квітка лотоса ширяла над чорною трясовиною, – жар птиці на гілках манили мене… “.

Герой, який постійно перебуває в бігах від світу, є тотальне роздвоєння особистості і множення кожної з них: філософ, мрійник, меломан знаходився по-сусідству з вбивцею. Галлер потрапляє в магічний театр ( “вхід тільки для божевільних”), куди його провів друг Герміни саксофоніст Пабло, любитель і знавець будь-якого виду наркотиків. За дверима фантастика проникає в реальний світ. Галлер вбиває Герміну, яка була не те блудницею, не те його музою, там же зустрічає великого композитора Моцарта і розмовляє з ним, в процесі бесіди Моцарт розкриває йому сенс життя. Секрет в тому, щоб не сприймати все, що відбувається занадто серйозно: “Ви повинні жити і повинні навчитися сміятися… повинні навчитися слухати прокляту радіомузику життя… і сміятися над її метушливістю”. Без гумору в цьому світі довго не протягнути – він утримує від відчаю, допомагає зберегти здоровий глузд і віру в людську доброчесність. Потім Моцарт і Пабло зливаються в єдину людину, і ця людина розкриває герою таємницю: життя – це гра, і правила цієї гри потрібно дотримуватися. Гаррі залишається тішити себе тим, що коли-небудь йому можна буде зіграти вдруге.

“Божественна комедія” аналіз

Історія написання. Поему “Комедія” Данте писав 14 років, розпочав писати в 1290 році, переробив у 1313 році, а закінчив 1321 року. Твір написаний на тосканському діалекті

Назва твору. Данте назвав свою поему “комедією” за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно (пекло), а закінчувалися щасливо (рай), а стиль не “високий”, а “середній”.

Згодом перший біограф Данте Джованні Боккаччо дав назву “Божественна комедія” “Divina Commedia”. Слово “божественна” означає і високу оцінку твору, і те, що “твір про Бога та його оточення”. Під такою назвою – “Божественна комедія” – твір був опублікований у 1555 р. у Венеції.

Мова комедії – народна, “vulgare”. Твір написаний італійською мовою, народною “vulgare”, бо вона призначалася широкому загалу читачів, що могли й не володіти латиною

Жанр. Ліро-епічна поема, в якій розповідь про зовнішні події переплітається з ліричними та філософськими роздумами автора. Написана у жанрі християнського видіння, вона водночас продовжує лінію античної літератури (в Аїді вже “побували” Одіссей і Еней).

Тема “Божественної комедії” – зображення уявної мандрівки поета у потойбічний світ. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу.

Ідея – відвернути людину від гріха і навести її до праведного життя. Врятувати людей від ганебного стану й привести їх до щастя”. Письменник мріяв про духовне спасіння людини й усього світу. Мета поеми – звільнити людей від стану гріховності й привести на шлях блаженства, тобто висловлена морально-релігійна думка про звільнення від гріха як шлях до щастя

Особливості сюжету. Основний сюжет твору складає подорож героя загробним світом. Поет уві сні (протягом Великоднього тижня 1300 року) мандрує по загробному християнському світу. Данте розповідає, що в середині життєвого шляху, тобто в 35 років, він заблукав у життєвому лісі. У супроводі Вергілія поет спочатку потрапляє до Пекла, потім – до Чистилища. до Раю його веде тінь Беатріче. У поемі автор спостерігає страждання грішників, вислуховує їхні пристрасні оповіді і розмовляє з ними (“Пекло”, “Чистилище”). В мандрівці по раю Данте змальовує блаженство праведників та красу Царства Небесного, яке постає перед ним у сліпучих променях божественного світла

Композиція. “Божественна комедія” поділена на три частини: Пекло, Чистилище, Рай. А кожна частина – на 33 пісні. Всього в поемі 100 пісень:

1 (вступ) + 33 (“Пекло”) + 33 (“Чистилище”) + 33 (“Рай”).

Як математик Данте вичислив просторові параметри:

А) у “Пеклі” – 9 кіл; б) у “Чистилищі” – 2 передчистилища і 7 сходинок гори; в) у “Раю” – 9-небесних сфер.

Концепція світу в “Божественній комедії”

Пекло. У Північній півкулі розташована глибока вирва Пекла, має вигляд воронки, яка утворилася внаслідок падіння Люцифера-ангела, що був вигнаний із раю Центр її – у середині Землі. У дев’яти колах Пекла страждають душі грішників. Це всеосяжна картина людських вад і пороків.

Чистилище. У Південній півкулі розташована гора Чистилища, оточена з усіх боків океаном. Разом із Передчистилищем і Земним Раєм тут також дев’ять кіл. У Перед-чистилищі очищуються душі померлих, не примирених із церквою, недбайливі, такі, що померли не своєю смертю.

Рай. Навколо Землі рухаються Сонце і планети. Вони також утворюють дев’ять кіл, на яких розташований небесний рай, де живуть у вічному блаженстві душі праведників.

“Лілія долини” (фр. Le Lys dans la vallée) – роман Оноре де Бальзака, опублікований в 1836 році і є частиною “Сцен сільського життя” з циклу “Людська комедія”. “Лілія долини” скорочено ви можете прочитати в цій статті.

“Лілія долини” сюжет

Роман оповідає про любов між молодим і недосвідченим в житті аристократом Феліксом де Ванденес і заміжньою графинею Бланш (Анрієтта) де Морсоф, нещасливою жінкою з безлічі причин, в основному через вступу в шлюб з багатим, але хворим поміщиком, графом де Морсоф, відставним військовим, що підірвав здоров’я в закордонних походах французької армії і страждаючим від припадків гніву. Багаторічні, повні глибоких емоцій, відносини між головними героями грунтуються на платонічної любові. Змінившись в суспільстві Анріетти де Морсоф, відвідуючи впродовж декількох місяців Клошгурд – мальовничий маєток графині, розташований в долині Луари, Фелікс відправляється в Париж нести державну службу при дворі короля. У Парижі Фелікс заводить роман з англійкою леді Дедлей, що дала юнакові те, чого не могла дати Анріетта. Сповіщений про затяжну депресію мадам де Морсоф, Фелікс відправляється в Клошгурд, де незабаром після його прибуття вона вмирає від виснаження.

Цікаві факти “Лілія долини”

В основі історії Фелікса де Ванденес лежать власні відносини Бальзака з Лаурою де Берні, схожою за описом зовнішності і характеру з пані де Морсоф, а також багатьма деталями біографії героїні, у тому числі захворюваннями. У свою чергу, молодий аристократ багато в чому схожий на письменника в період, коли той був ще молодий, недосвідчений і робив перші кроки в Парижі, в тому числі важке дитинство де Ванденес багато в чому нагадує дитинство самого Бальзака.

Екранізація

Роман екранізований. У 1970 році на французькому телебаченні був знятий телефільм “Лілія долини”, режисер – Марсель Кревенн.

Біографія Флобера українською мовою скорочено викладена в цій статті.

Флобер біографія коротка

Гюстав Флобер – відомий французький письменник-романіст, один з творців жанру сучасного роману.

Був уродженцем міста Руана, де з’явився на світ 12 грудня 1821 . Його батько був відомим лікарем, мати – представницею старовинного норманського роду. Протягом 1823-1840 рр. Гюстав був учнем міського Королівського коледжу. Успіхами в навчанні він не відзначався, проте вже в ті роки проявилося його величезна любов до літератури і потяг до історії.

У 1840 р. Флобер стає студентом юридичного факультету паризької Сорбонни. У 1743 р у нього діагностують захворювання нервової системи, що нагадує епілепсію і яке вимагало зниження рухової активності. Недуга змусила його в 1844 р припинити навчання в університеті. Коли в 1846 р помер його батько, Гюстав переїхав в маєток Круассе (знаходився біля Руана ) до матері, і вся його подальша біографія була пов’язана з цим місцем. Флобер вів замкнутий спосіб життя і виїжджав звідси порівняно надовго всього лише двічі за життя, і в обох випадках його супутником був Максим Дюка, кращий друг.

Батьківський спадок дозволяв їм з матір’ю не думати про хліб насущний, Флобер міг повністю віддатися літературній праці. Перші його повісті – “Мемуари божевільного” (1838), “Ноябрь” (1842) – були складені в дусі французького романтизму, але вже в першій редакції роману “Виховання почуттів” (1843 -1845, залишилася неопублікованою) помітний перехід на реалістичні позиції.

У 1848-1851 рр., період після поразки революції, Флобер з ідейних міркувань не брав участі в суспільному житті, Паризька Комуна не була ним зрозуміла і прийнята. Він жив в зовсім іншому світі, дотримуючись концепції відособленості і елітарності літератури.

У 1856 р побачив світ твір, що став шедевром світової літератури і новим етапом у розвитку сучасного роману, – “Пані Боварі. Провінційні звичаї “. Роман з’явився на сторінках журналу “Ревю де Парі” з редакторським купюрами, тим не менш, навіть це не врятувало від обвинувачення книги в аморальності і притягнення її автора суду. Після винесення виправдувального вироку роман був випущений повністю в 1857 р. у вигляді окремого видання.

У 1858 Флобер почав поїздку в Туніс і Алжир, де збирав фактичний матеріал для другого роману – “Саламбо” (опублікований в 1862 р). У 1863 вийшов третій роман – “Виховання почуттів”, в 1874 р побачила світ “Спокуса святого Антонія”, драматична поема в прозі філософського змісту. Вінцем творчої біографії Флобера стали опубліковані в 1877 р. “Три повісті” і залишився недописаним роман “Бувар і Пекюше”.

Останній десяток років Флобера виявився нещасливим: хвороба позбавляла його сил і оптимізму, маєток було окуповано під час франко-пруської війни чужої армією, померла його мати і добрий друг Буйє, перервалася дружба з Максимом Дюканом. Нарешті, він відчував матеріальні труднощі, тому що більшу частину майна пожертвував менш забезпеченим родичам, а видання книг не приносило великих грошей: критики не шанували його твори. Однак повністю самотній Флобер не був, він дружив з Жорж Санд, був наставником Гі де Мопассана, ним опікувалася племінниця. Організм письменника був сильно виснажений, і він помер 8 травня 1880 р. від інсульту.

Творчість Флобера справила значний вплив не тільки на національну, але і світову літературу. Крім того, завдяки його наставництву в літературу прийшов цілий ряд обдарованих літераторів

Григорій Тютюнник біографія коротко викладена в цій статті.

Григорій Тютюнник біографія скорочено

Григорій Михайлович Тютюнник – український письменник, прозаїк, поет. Брат Григора Тютюнника.

Народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині.

З 1938 р. – студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна.

Добровольцем пішов на фронт, двічі його тяжко поранено, двічі тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів – на території Кіровоградщини та Чехословаччини.

Після воєнних років був на педагогічній праці, працював співробітником львівського журналу “Жовтень”, вів активну й напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складає збірка оповідань “Зоряні межі” (1950), повість “Хмарка сонця не заступить” (1957). Вже після смерті письменника світ побачив його збірку поезій воєнного часу “Журавлині ключі” який опубліковано 1963 року.

Роман Григорія Тютюнника “Вир” посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства.

Помер Григорій Тютюнник 25 серпня 1961 року у Львові