Author: admin

Франц Шуберт біографія на українській мові скорочено викладена в цій статті.

Франц Шуберт коротка біографія

Франц Петер Шуберт – австрійський композитор, один з основоположників романтизму в музиці, автор близько 600 вокальних композицій, дев’яти симфоній, а також великої кількості камерної та сольної фортепіанної музики.

Народився Шуберт 31 січня 1797 в передмісті Відня в багатодітній родині. З дитинства захоплювався музикою: він грав на скрипці, фортепіано. З шести років він навчався в парафіяльній школі Ліхтенталь. З семи років він брав уроки гри на органі у капельмейстера Ліхтентальської церкви.

У 1808-1812 Франц співав в імператорській Придворної капелі під керівництвом видатного віденського композитора і педагога Антоніо Сальєрі, який, звернувши увагу на талант хлопчика, почав навчати його основам композиції. До 17 років Шуберт уже був автором фортепіанних п’єс, вокальних мініатюр, струнних квартетів, симфонії і опери “Замок диявола”.

Працюючи помічником вчителя в школі свого батька (1814-18), Шуберт продовжував інтенсивно складати.

Першу популярність композитор Шуберт відчув в 1816 році після написання балади “Лісовий цар”. Подальша творчість Шуберта ще більш розкрила його мелодійний талант. Особливо відзначені пісні, симфонії Шуберта з збірок “Прекрасна мельничиха”, “Зимовий шлях”.

“Серенада” Шуберта зі збірки “Лебедина пісня”, а також пісні “Притулок”, “Біля моря” здобули світову популярність. Деякі твори, наприклад, незакінчена симфонія Шуберта (сі мінор), велика симфонія і інші, є продовженням музики Бетховена.

Великий композитор написав близько 600 композицій. Вальси Шуберта складають велику частку серед 400 танців, написаних для гри на фортепіано в 4 руки. Не дивлячись на це, майже все життя Франц Шуберт відчував брак коштів.

У 1820-х роках у Шуберта почалися проблеми зі здоров’ям. У грудні 1822 року композитор захворів, але після перебування в лікарні восени 1823 року його здоров’я покращилося.

З 1826 по 1828 роки Шуберт жив у Відні, за винятком короткого перебування в Граці.

26 березня 1828 року Шуберт дав свій єдиний публічний концерт, який мав великий успіх. Тим часом були надруковані його численні пісні і фортепіанні твори.

Помер Шуберт 19 листопада 1828 року на 32 році життя від тифу після двотижневої лихоманки.

Шуберт біографія коротко розповість про головні події в житті композитора, тому варто ознайомитися з Цікавими фактами про Франца Шуберта.

“Тигролови” Григорій Многогрішний – головний герой роману Багряного, це відтворення образу непідкореної України. Григорій Многогрішний характеристика образу подана в цій статті.

Характеристика Григорія Многогрішного

Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного “Тигролови” – один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі.

Григорія наділено типовими Рисами українського легендарного героя: непереможна фізична сила, підтримувана силою духу, любов до своєї землі і гнобленого люду, ненависть до ворога.

На початку роману Григорій Многогрішний – один із тисяч в’язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон – ешелон смерті. Він – каторжанин, нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ.

Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі.

“Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув”.

Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в’язнів почуття людської гідності, надії і переконання – “ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”. Став для них символом “непокірної і гордої молодості”, символом “волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни”.

Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на допомогу людині, яка кликала на Порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною.

Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі “Владивосток-Москва”. “Те, що він почав був забувати, – ціла ота трагедія його народу, – навалилось на нього всім тягарем… Уся його Вітчизна ось так – на колесах… розчавлена, розшматована… в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!..” І Григорій почуває нестримний потяг повернутися в Україну, щоб продовжити боротьбу.

У тайзі Многогрішний зустрів свого колишнього мучителя – співробітника НКВС Медвина. Григорій убиває його – і це була справедлива помста. Григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину.

Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. До нього приєднується Наталка. Щоб потім таки повернутися… В Україну. “А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну”.

Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди.

Григорій разом з Наталкою переходять неміряні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон, і залишають позаду лемент газет про “велику озброєну до зубів банду ворогів народу”. Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя: “…вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях – шлях у життя. Шлях туди – десь на ту далеку… сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну”.

Григорій Многогрішний – це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу. Риси його характеру вчать нас не підкорятися сліпо залізній волі когось і покірно виконувати її накази. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман “Тигролови” і його головний герой, за словами Олени Теліги, виховує “сильних і твердих людей української нації”.

Які гріхи спокутував Григорій Многогрішний?

А “гріхів”, як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший “гріх” – любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Григорій Многогрішний цитатна характеристика

– “Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти”.

– “Той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Той божевільний, той маніяк вистрибнув… вистрибнув на ходу поїзда. Стрибнув у певну смерть, але не здався”.

– “Всі знали подробиці про того “диявола”, про того юнака, на двадцять п’ять літ каторги приреченого, що переступив “трибунал” і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда”.

– “Григорій Многогрішний – образ як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і плюндрованої за те Вітчизни”.

– Медвин про Григорія: “Це ж той диявол. Це ж той, що він з ним негоден був дати ради і що стоятиме йому у віччю все життя, либонь”. “Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками… над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини”. Очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви.

– “Вирвавшись із пазурів смерті, він летів, як на крилах. “Воля! Воля!”. “Широко роздимаючи ніздрі, він захлинався нею на бігу, розривав грудьми зелену стіну. Всі двадцять п’ять літ в ньому зажили враз”.

– Зовнішність під час втечі: “В нього не було ні вогню, ні зброї, в нього не було нічого, навіть шапки й черевиків, лише напівзотліле тюремне лахміття, та й те геть обривалось і лишалось шматками на кущах”.

– “Був живучим і витривалим на диво”.

– “Його везли етапом з України на Колиму. Присудили 25 років каторги і везли десь поховати в сніги”.

– “Як один хоробрий і сміливий п’ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя”.

– “Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться”.

– “Обідраний, худий, аж чорний, із ножиком. Ні – що не поламане, руки, ноги, голова – цілі, а мертвий…”

– “Доля його не відстає від нього”.

– “Нащадок славного роду – закинений з далекої, далекої землі химерною долею”.

– Сірко про Григорія: “Це, мабуть ти, козаче (до Григорія), Щасливий такий. Дай Боже!”

– “Він був щасливий біля неї (Наталки). Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму щастя”.

– “Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши серед природи, він мав в тім велику втіху”.

– “Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість, і намагався подряпати серце, якби дістав. І все за те, що я любив свою батьківщину, любив свій нещасний край і народ. Стрибнув у ніч, у смерть, на щастя”.

“Інститутка” аналіз твору – тема, ідея, жанр, сюжет повісті, головні герої.

“Інститутка” аналіз

Автор – Марко Вовчок

Жанр “Інститутка” – соціальна повість

Рік написання – 1858-1859

Тема “Інститутка” : Зображення тяжкого становища кріпаків та наростання стихійного протесту проти несправедливості та неволі. Марко Вовчок чимало уваги приділила змалюванню почуття волелюбності народних мас, показові протилежних поглядів на любов, шлюб, солдатчину. Повість “Інститутка” – реалістичний соціально-побутовий твір, у якому на тлі життя і побуту кріпаків та кріпосників правдиво зображені соціальні конфлікти.

Головні герої “Інститутка” :

кріпаки: Устина, Катря, Прокіп, Назар, бабуся Пани: стара поміщиця, панночка, полковий лікар.

Основний прийом композиції: Прийом антитези. Прийом зіставлення авторка використовує для того, щоб ще яскравіше підкреслити непримиренність двох протилежних соціальних груп, неминучу боротьбу між ними. В результаті якої перемагають герої з високими моральними якостями.

“Інститутка” сюжет

Сюжет повісті побудований на найгострішому конфлікті тогочасного життя між кріпаками й кріпосниками. У творі протиставляються два світи – поневолених і поневолювачів, які існували поряд, але ніколи не зближувалися. Важка праця кріпаків контрастує з неробством, паразитичним існуванням панства; людяність, душевна доброта селян з жорстокістю, свавіллям кріпосників; кохання Прокопа та Устини – “чудним панським коханням”.

“Інститутка” композиція

Експозиція – І розділ, у якому читач знайомиться з оповідачкою Устиною; про людей та події розповідається крізь призму світосприйняття героїні. Зав’язка – Приїзд панночки й обрання Устини покоївкою. Розвиток дії – настає через загострення стосунків панночки з кріпаками, її одруження і переїзд на хутір. Кульмінація – Сцена, у якій пані побила стару кріпачку. Хотіла побити й Устину, але на перешкоді став Прокіп. Розв’язка – Прокопа віддають у рекрути, Устина переходить до міста наймичкою. Тематика

Реалістичний показ нестерпного становища селян, викликаного жорстокістю кріпосників, наростання стихійного протесту проти панів, перші прояви непокори пригноблених, зображення моралі панів і трудового народу, стану тодішньої освіти.

“Інститутка” характеристика

Марко Вовчок змалювала повновладну поміщицю і повністю залежних від її волі кріпаків. Вона правдиво показала їхнє життя, їхнє підневільне, безправне становище. “Сидимо було день при дні у дівочій та робимо”, – розповідає Устина. “Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших, чуємо”. Описано в повістізнущання й наруги, яких зазнали кріпаки від панночки. Малюючи цей образ, Марко Вовчок зуміла показати своє ставлення до таких панночок. Щоб викликати презирство й ненависть читачів, автор показує непристойні вчинки панночки, добираючи відповідні мовні засоби. Так, до слова “кричить” вона добирає синоніми “репече”, “дзвякотить”. Своїм твором засудила Марко Вовчок бездіяльність і слабодухість окремих панів-лібералів. Таким є полковий лікар. Спочатку він несміливо захищав своїхкріпаків, та дуже швидко відступився, сказавши: “Робитиму все так, як ти сама надумаєш”. Кріпаки сподівалися, що він захистить їх від лютої дружини, але лікар виявився безвольним, не захотів сваритися з панночкою, не зміг осудити її за нелюдяні вчинки. Та центральними в повісті є образи селян-кріпаків, які виступають носіями моралі трудового народу. Вони чесні, роботящі, з почуттям власної гідності, вільнолюбні. Їх глибоко обурює соціальна несправедливість. У дечому вони різні: Прокіп готовий до помсти щомиті, Назар єдиним способом позбутися кріпацької неволі вважає втечу від пана, Катря свій гнів виявляє відверто, а Устина, хоч і ненавидить панів, покірно зносить їхні знущання. Марко Вовчок основну увагу концентрує на діях і вчинках героїв. А всі дії, вчинки, прагнення й інтереси кріпаків підпорядковані боротьбі за визволення з-під кріпосницької залежності, чи, як говорить Устина, “…з пекла, з кормиги”.

“Злочин і кара” образ Разуміхіна – один з головних героїв роману Достоєвського. Цитати до образу Разуміхіна викладені в цій статті.

“Злочин і кара” характеристика Разуміхіна

Дмитро Прокопович Разуміхін – молода людина, студент з дворян, друг Раскольникова по Університету, з яким вони знайомі вже півтора року. Добрий, відкритий і простий парубок, з широкою російською душею. Він любить говорити всю правду в обличчя. За грубими і “трактирними” манерами Разумихина ховається тонка і дуже чутлива натура.

Разуміхін – ерудований юнак, знає три європейські мови і мріє про власне видавниче підприємство.

До нього він йде відразу після вбивства, щоб попросити знайти йому уроки для заробітку, а насправді шукаючи живу душу, здатну відгукнутися на його страждання, розділити його муку. Хороший і відданий товариш, Раскольников доглядає за хворим Разуміхіним, призводить до нього доктора Зосімова. Він же знайомить Раскольникова і зі своїм далеким родичем, слідчим Порфирієм Петровичем. Знаючи про підозри проти Раскольникова, всіляко намагається вигородити його, простодушно пояснюючи всі його вчинки хворобою. Бере він під свою опіку і приїхавших до Петербурга матір і сестру Раскольникова, закохується в Дуню і згодом одружується з нею.

До самого Раскольникова Разумихин ставиться з теплотою, хоча і розуміє, що вони – різні люди.

Цікаво, що висловлювання Разумихина відрізняються неймовірною прямотою і правдивістю. Багато реплік Разумихина можна сміливо використовувати як цитати. А почуття гумору, іронія і дотепність Разумихина не можуть не викликати посмішку.

Цитатна характеристика Разуміхіна “Злочин і кара”

“Наружность его была выразительная – высокий, худой, всегда худо выбритый, черноволосый. Иногда он буянил и слыл за силача… Пить он мог до бесконечности, но мог и совсем не пить; иногда проказил даже непозволительно, но мог и совсем не проказить. Р. был еще тем замечателен, что никакие неудачи его никогда не смущали и никакие дурные обстоятельства, казалось, не могли придавить его”.

…Я вот, изволите видеть, Вразумихин; не Разумихин, как меня все величают, а Вразумихин, студент, дворянский сын… (Разумихин о себе)

…Разумихин пересел к нему на диван, неуклюже, как медведь…

…его огромной и костлявой ручищи…(автор о Разумихине)

…Матери у меня нет, ну а дядя каждый год сюда приезжает и почти каждый раз меня не узнает, даже снаружи, а человек умный…Полтора года я Родиона знаю… (Разумихин о себе)

…По многим признакам Разумихин тотчас же заметил, что обстановка обеих женщин до крайности бедная. Будь Авдотья Романовна одета как королева, то, кажется, он бы ее совсем не боялся; теперь же, может, именно потому, что она так бедно одета и что он заметил всю эту скаредную обстановку, в сердце его вселился страх, и он стал бояться за каждое слово свое, за каждый жест, что было, конечно, стеснительно для человека, и без того себе не доверявшего.

…Перчатки на ней были не только заношенные, но даже изодранные, что заметил Разумихин…Разумихин с благоговением смотрел на Дунечку и гордился, что поведет ее… (автор о Разумихине и Дуне)

… О будущем муже вашей дочери я и не могу быть другого мнения, – твердо и с жаром отвечал Разумихин, – и не из одной пошлой вежливости это говорю, а потому… потому… ну хоть по тому одному, что Авдотья Романовна сама, добровольно, удостоила выбрать этого человека. Если же я так поносил его вчера, то это потому, что вчера я был грязно пьян и еще… безумен; да, безумен, без головы, сошел с ума, совершенно… и сегодня стыжусь того!… (Разумихин о себе и Лужине)

… Вы лучше всех знаете характер Роди и лучше всех можете посоветовать… (Пульхерия Александровна Разумихину)

…и хоть мы и врем, потому ведь и я тоже вру, да довремся же наконец и до правды, потому чтона благородной дороге стоим… Я хотя их сейчас и ругал ругательски, но я ведь их всех уважаю; даже Заметова хоть не уважаю, так люблю, потому – щенок! Даже этого скота Зосимова, потому – честен и дело знает… (Разумихин о себе)

…нам сам бог послал этого господина, хоть он и прямо с какой-то попойки. На него можно положиться, уверяю вас. И всё, что он уже сделал для брата… (Дуня о Разумихине)

…горячий, откровенный, простоватый, честный, сильный, как богатырь, и пьяный Разумихин, никогда не видавший ничего подобного, с первого взгляда потерял голову…Он видел потом, как дрогнула у ней в негодовании нижняя губка в ответ на дерзкие и неблагодарно-жестокие приказания брата, – и не мог устоять. (автор о Разумихине)

…Какой расторопный и… преданный молодой человек! (Пульхерия Александровна о Разумихине)

…я вас считаю как бы за провидение наше…Я вас как за родного считаю… Не осердитесь, что так говорю…. (Пульхерия Александровна Разумихину)

…Кажется, славная личность! – с некоторым жаром ответила Авдотья Романовна… (Дуня о Разумихине)

-… Вот и этот тоже хороший человек[о Разумихине]! – кивнул он на Разумихина, – нравится он тебе, Дуня? – спросил он ее и вдруг, неизвестно чему, рассмеялся.
– Очень, – ответила Дуня.
– Фу, какой ты… свинтус! – произнес страшно сконфузившийся и покрасневший Разумихин и встал со стула. (Разговор Раскольникова с Дуней и Разумихиным)

…Ты нервная, слабая дрянь, ты блажной, ты зажирел и ни в чем себе отказать не можешь, – а это уж я называю грязью, потому что прямо доводит до грязи. Ты до того себя разнежил, что, признаюсь, я всего менее понимаю, как ты можешь быть при всем этом хорошим и даже самоотверженным лекарем. На перине спит (доктор-то!), а по ночам встает для больного!.. (Разумихин Зосимову)

…И что за оправдание, что он был пьян? Глупая отговорка, еще более его унижающая! В вине – правда, и правда-то вот вся и высказалась, “то есть вся-то грязь его завистливого, грубого сердца высказалась”! И разве позволительна хоть сколько-нибудь такая мечта ему, Разумихину? Кто он сравнительно с такою девушкой, – он, пьяный буян и вчерашний хвастун?…

…Разумихин отчаянно покраснел при этой мысли, и вдруг, как нарочно, в это же самое мгновение, ясно припомнилось ему, как он говорил им вчера, стоя на лестнице, что хозяйка приревнует его к Авдотье Романовне… это уж было невыносимо. Со всего размаху ударил он кулаком по кухонной печке, повредил себе руку и вышиб один кирпич…. (автор передает мысли Разумихина о самом себе)

…Но во всяком случае циником и грязною неряхой нельзя оставаться: он не имеет права оскорблять чувства других, тем более что те, другие, сами в нем нуждаются и сами зовут к себе. Платье свое он тщательно отчистил щеткой. Белье же было на нем всегда сносное; на этот счет он был особенно чистоплотен… (автор передает мысли Разумихина о самом себе)

…и главное, он такой грубый, грязный, обращение у него трактирное; и… и, положим, он знает, что и он, ну хоть немного, да порядочный же человек… ну, так чем же тут гордиться, что порядочный человек? Всякий должен быть порядочный человек, да еще почище, и… и все-таки (он помнит это) были и за ним такие делишки… не то чтоб уж бесчестные, ну да однако ж!.. А какие помышления-то бывали! гм… и это всё поставить рядом с Авдотьей Романовной! Ну да, черт! А пусть! Ну и нарочно буду такой грязный, сальный, трактирный, и наплевать! Еще больше буду!… (автор передает мысли Разумихина о самом себе и Дуне)

…Об издательской-то деятельности и мечтал Разумихин, уже два года работавший на других и недурно знавший три европейские языка, несмотря на то, что дней шесть назад сказал было Раскольникову, что в немецком “швах”… (автор о Разумихине)

Вы ознакомились с характеристикой Разумихина, а цитаты к образу Разумихина вы можете оставлять в коментариях.

Чарльз Демут (1883 – 1935) – американський художник, аквареліст, представник прецізіоністського напряму в живописі США.

Чарльз Демут біографія

Народився в місті Ланкастер, штат Пенсільванія 9 листопада 1883 в сім’ї, яка займалась торгівлею тютюном. Вивчав живопис і малюнок в пенсільванській Академії витончених мистецтв у Філадельфії. Під час навчання там познайомився з майбутнім поетом Вільямом Карлосом Вільямсом, з яким перебував у близьких стосунках до самої своєї смерті.

Пізніше Ч. Демут продовжує своє навчання в Парижі, в академії Колароссі і в академії Жюліана. У Парижі він дружить з художником Марсденом Хартлі, який зумів звести Ч. Демута з відомим американським галеристом Альфредом Стігліцем. Художник також входить в коло постійних гостей салону меценатки Гертруди Стайн. Після повернення в США, в 1926 році саме в нью-йоркській галереї А. Стігліца Intimate Gallery пройшла перша персональна виставка художника. Ч. Демут часто відвідує Нью-Йорк, де проводить час на зустрічах гомосексуалістів, проте живе в будинку своїх батьків у Ланкастері.

Був протягом тривалого часу важко хворий; художник страждав від пошкодження стегна і важкої форми діабету, внаслідок якої і помер 23 жовтня 1935 (51 рік).

Ч. Демут був творцем ряду видатних полотен американського живопису ХХ сторіччя. Його найбільш відомий твір – Фігура № 5 в золоті, написана в 1928 році. Це один з 9 постерів-портретів, які Ч. Демут намалював на честь своїх колег по творчості: Джорджії О’Кіф, Артура Доув, Чарльза Стаффорда Дункана, Мардсена Хартлі, Джона Марина, а також Гертруди Стайн, Юджина О’Ніла, Уоллеса Стівенса і У. К. Уїльямса. В інших своїх картинах (Мій Єгипет (My Egypt)) художник прославляє індустріалізацію своєї малої батьківщини, Пенсільванії. Ці роботи стали одними з найяскравіших проявів американського модернізму в живописі ХХ століття. Ч. Демут був також автором багатьох еротичних акварелей, про існування яких знало лише вузьке коло його знайомих.

Напевно, найбільше біографія Демута відома завдяки його красивим напівпрозорим квітам і фруктам в акварелі. Він був одним з перших художників, які отримували натхнення від геометричних форм машин, а також сучасних технологій.
Кілька робіт Демута представлені в Інституті Мистецтв в Чикаго, багато – в галереї образотворчих мистецтв Колумбуса, Огайо.

Чи є гуманність необхідною умовою моральності суспільства Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Чи є гуманність необхідною умовою моральності суспільства?

Гуманність являється вищою потребою в існуванні людства. Адже вона виявляє наше духовно-практичне ставлення до всіх членів суспільства, до всього живого через повагу, турботу та любов. Якщо на хвилинку уявити, що гуманності не існує, що б було? Напевно хаос та безкінечні війни. Вона є запорукою існування моральності суспільства та людства загалом. Оскільки людина є елементом ланцюжка суспільства, то вона має право не тільки вимагати гуманного ставлення до себе, але й сама відповідати тим же. Орієнтування на людську гідність, самобутність, цінність, незалежність та щастя – ось запорука моральності суспільства. Обов’язок кожного з нас полягає у тому щоб множити гуманність в людях через доброту та чуйність, турботливість та самопожертву.

Що таке гуманність?

Гуманність – це прояв любові, уваги до людини, поваги до людської особистості. Вона виявляється через добре ставлення до всього живого, що нас оточує. Це своєрідна система установок, яка може виявлятися через переживання та реалізуватися за допомогою спілкування і наданням допомоги.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися чи є гуманність необхідною умовою моральності суспільства.

Лопе де Вега “Собака на сіні” короткий зміст читати українською Ви можете

“Собака на сіні” переказ

“Собака на сіні” – комедія в трьох діях іспанського драматурга Лопе де Веги.

Діана, графиня де Бельфлор, пізно ввечері, увійшовши до зали свого неаполітанського палацу, застає там двох чоловіків, що кутаються у плащі. Чоловіки при її появі поспішно зникають. Після наполегливих з’ясувань, графині вдається дізнатись, що втаємничений відвідувач – її секретар Теодоро, що закоханий в камеристку Марселу, приходив на побачення з нею. Дізнавшись що Марсела і Теодоро не проти того щоб одружитися, Діана пропонує допомогти молодятам. Однак, залишившись наодинці, Діані доводиться зізнатися самій собі у тому, що Теодоро небайдужий її серцю.

Тим часом Теодоро і його вірний слуга Трістан обговорюють події минулої ночі. У цей момент входить Діана і звертається до Теодоро з проханням скласти чернетку листа для однієї з її подруг. Поки Теодоро складає свій варіант листа, Діана намагається довідатися у Трістана, на що витрачає свій вільний час його господар, та перед ким і як сильно той упадає. Тим часом Теодоро склав любовну цидулку на адресу до вигаданої подруги графині, яка, на думку Діани, вийшла набагато вдалішою від її власного варіанту. Порівнюючи їх, графиня виявляє невластивий їй запал, і це наводить Теодоро на думку, що Діана закохана в нього, але тут з’являється Марсела і радісно повідомляє свого коханого, що графиня обіцяла їх одружити. Несподівано заходить Діана та застає Марселу і Теодоро в обіймах один одного, графиня роздратовано наказує камеристці зачинитися за дверима, аби не подавати прикладу неналежної поведінки іншим служницям. Залишившись наодинці з Теодоро, Діана питає свого секретаря, чи він й справді має намір одружитися, і почувши що головне для нього – догоджати бажанням графині і, що він цілком міг би обійтися без Марсель, чітко дає зрозуміти Теодоро, що вона його любить і що лише забобони щодо різниці їх суспільного стану заважають єднанню їхніх доль.

Тим часом граф Федеріко і маркіз Рікардо залицяються до Діани, пропонують їй одруження. Однак графиня спритно уникає відповіді. Втім, вона звертається до Теодоро за порадою, кому з двох їй слід надати перевагу. Роздратована шанобливістю свого секретаря, Діана наказує оголосити, що виходить заміж за маркіза Рікардо. Теодоро, щойно почувши про це, в той же час робить спробу помиритися з Марселою. Але котора поміж ними завелика й дівчина не готова забути свою кривду, втручання Трістана, слуги і повіреного Теодоро, допомагає подолати цю перешкоду – закохані лагодять. Обурена зрадливістю Теодоро графиня диктує секретарю листа, зміст якого цілком очевидний: це різкий докір простому чоловікові, що заслугував на кохання знатної дами і не зумів цього оцінити. Теодоро каже, що обожнює Марселу, за що одразу ж отримує ляпаса. Випадковим свідком цієї сцени стає граф.

Федеріко і Рікардо замислюють знайти найманого вбивцю, щоб позбутися Теодоро. Довідавшись про такий задум, Теодоро вирішує рушити до Іспанії, аби врятувати власне життя і у далечині забути про своє кохання до Діани. Вихід з положення знаходить Трістан: дізнавшись, що в одного зі знатних людей міста, графа Лудовіко, двадцять років тому зник син на ім’я Теодоро, спритний слуга вирішує пошити свого хазяїна за зниклого сина графа Лудовіко. Переодягнувшись греком, він проникає під виглядом купця до дому графа;- щастю похилого Лудовіко немає меж. Марсела отримує гарне придане, її віддають заміж за Фабіо. Не забувають й про Трістана: Діана обіцяє йому свою дружбу і заступництво, якщо він збереже таємницю піднесення Теодоро, сама ж вона більше ніколи не стане собакою на сіні.

Сюжет “Давня казка” Леся Українка

Поема починається коротеньким виступом, у якому Леся Українка, звертаючись до читачів, говорить, що вона розповість давню казку. Насправді ж поема пов’язана з реальним життям того часу, коли жила поетеса.

У якійсь країні жив талановитий поет. Він любив людей, для них складав пісні, які давали народові пораду і розвагу. Трудящі шанували поета, захоплювалися його піснями, до нього Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.

Тільки чванливий нероба лицар Бертольдо глузував з поета, вважав його жебраком і навіть божевільним.

Несподівано настало лихо – почалася війна. На чолі з Бертольдом військо вирушило в чужі землі. Коли в чужих землях у поході лицарям ставало тяжко і туга обгортала їх серця, тоді співці співали ті пісні, які склав поет, і вони, викликаючи у вояків спогад про рідну країну, підбадьорювали їх та додавали одваги.

Зайшовши далеко в чужі землі, опинившись серед чужих людей, втомлене і зголодніле військо почало нарікати на Бертольда, а далі кинулося до зброї, щоб примусити його припинити війну і повернутися назад.

У цю хвилину виступили співці і піснею, якої їх навчив поет, вгамували військо, запаливши в ньому бойовий дух. Лицарі з словами:

Ми готові йти до бою,
Краще смерть, ніж вічний сором!
– кинулися в бій і перемогли ворога.

Так поет своїм словом, своєю піснею допоміг війську здобути перемогу.

Але з перемоги воїнів скористався Бертольдо. Він награбував на війні “всього без ліку”, а король нагородив його ще землею і графським титулом. Знову в панському палаці почалися свята і розваги.

Привчившись до грабунків на війнах, Бертольдо діяв так і в своїй країні. Він нещадно експлуатував доведений до відчаю народ, який готувався до повстання. Серед людей шириться пісні про рівність і волю. Разом з народом виступають співці і поет.

Бертольдо знає, яку велику силу мають художнє слово і пісня. Щоб вирвати з рук народу цю грізну зброю, він запропонував поетові стати його придворним співцем, обіцяючи йому за це багатство і славу. Поет з гідністю відмовився від “золотих кайданів” і слави з панських рук, залишився вірним народові. Тоді Бертольдо наказав своїм слугам кинути поета до в’язниці. Поет загинув, але лишилися між людьми його правдиві і запальні слова, залишилися молоді нащадки, які взяли собі у спадок поетові пісні і продовжували боротьбу з гнобителями.

Народ повстав і вбив пана Бертольда. Та залишився по ньому молодий нащадок, який продовжує будувати тюрми і гнобити людей. Між нащадками поета і графа продовжується боротьба. Таким закінченням поеми Леся Українка підкреслює, що боротьба трудящих за своє визволення неминуче триватиме до того часу, поки в ній не переможе народ.

М. Некрасов “Трійка” текст

Чом ти пильно зориш на дорогу,
Без веселих подружок стоїш?
Мабуть, серце здіймає тривогу –
І лице спалахнуло ясніш.
І чому поспішаєш хапливо,
Хочеш трійку догнати мерщій?..
Щоб на тебе, струнку і вродливу,
Задивився корнет молодий.
Задивитись на тебе не диво,
Покохать тебе кожен не пріч:
В’ється стрічка червона грайливо
У косі твоїй, чорній як ніч;
Крізь рум’янець на щочці смуглявій
Пробивається ніжний пушок,
Сміло дивиться погляд лукавий
З-під твоїх напівкруглих брівок.
Дивний погляд чорнявки-дикунки,
Повний чарів, що збуджують кров,
Старика підіб’є на дарунки,
Кине в серце юнацьке любов.
Поживеш у розкошах ти вволю,
І легке твоє буде життя…
Та не те тобі спало на долю:
З мужиком будеш жить без пуття.
Підв’язавши угору поділки,
Перетягнеш ти груди свої,
Буде бить чоловік без горілки,
Дні отруїть свекруха твої.
Одцвітеш від важкої роботи
Ти, не встигши розквітнуть, за мить,
І поринеш ти в сон і турботи,
Будеш няньчити, їсти й робить.
І в лиці твоїм, повнім горіння
І життя,- миттю з’явиться жах,
Вічний вираз тупого терпіння
І безглуздий, страшний переляк.
І сховають в глибоку могилу,
Коли шляхом ти пройдеш своїм,
Надаремне розтрачену силу
І життя, не зігріте ніким.
Не дивися ж, сумна, на дорогу
І за трійкою ти не спіши,
І тужливу на серці тривогу
Назавжди ти в собі заглуши!
Не догнать тобі трійки прудкої:
Коні сповнені сили міцної,
І підпилий візник, і к другій
Мчить корнет, наче той буревій…
Переклад М. Терещенка

“Трійка” М. Некрасов оригинал (російською)

Что ты жадно глядишь на дорогу
В стороне от веселых подруг?
Знать, забило сердечко тревогу –
Всё лицо твое вспыхнуло вдруг.

И зачем ты бежишь торопливо
За промчавшейся тройкой вослед?..
На тебя, подбоченясь красиво,
Загляделся проезжий корнет.

На тебя заглядеться не диво,
Полюбить тебя всякий не прочь:
Бьется алая лента игриво
В волосах твоих, черных как ночь;

Сквозь румянец щеки твоей смуглой
Пробивается легкий пушок,
Из-под брови твоей полукруглой
Смотрит бойко лукавый глазок.

Взгляд один чернобровой дикарки,
Полный чар, зажигающих кровь,
Старика разорит на подарки,
В сердце юноши кинет любовь.

Поживешь и попразднуешь вволю,
Будет жизнь и полна и легка…
Да не то тебе пало на долю:
За неряху пойдешь мужика.

Завязавши под мышки передник,
Перетянешь уродливо грудь,
Будет бить тебя муж-привередник
И свекровь в три погибели гнуть,

От работы и черной и трудной
Отцветешь, не успевши расцвесть,
Погрузишься ты в сон непробудный,
Будешь нянчить, работать и есть.

И в лице твоем, полном движенья,
Полном жизни, – появится вдруг
Выраженье тупого терпенья
И бессмысленный, вечный испуг.

И схоронят в сырую могилу,
Как пройдешь ты тяжелый свой путь,
Бесполезно угасшую силу
И ничем не согретую грудь.

Не гляди же с тоской на дорогу
И за тройкой вослед не спеши,
И тоскливую в сердце тревогу
Поскорей навсегда заглуши!

Не нагнать тебе бешеной тройки:
Кони крепки, и сыты, и бойки, –
И ямщик под хмельком, и к другой
Мчится вихрем корнет молодой…

1846