Author: admin

“Дінка прощається з дитинством” скорочено розповість про подальшу долю роману ” Дінка ” Валентини Овсєєвої.

“Дінка прощається з дитинством” короткий зміст

Минуло кілька років з тих пір, як сім’я Арсеньєвих переїхала до Києва. За цей час відбулося багато подій: помер Никич; заарештували Олександра Дмитровича, засудивши його на десять років одиночного ув’язнення в Самарі з подальшим довічним засланням; з початком Першої Світової війни пішов на фронт Василь, наречений Мишки; вийшла заміж за чужу сім’ї Арсеньєвих людину і поїхала на Далекий Схід Аліна; закінчивши гімназію із золотою медаллю, вступив до університету Льоня; після семи класів гімназії Мишка закінчила курси медсестер і влаштувалася працювати в військовий госпіталь.

Перейшовши у восьмий клас Дінка з Мишкою переїжджають на полюбився сім’єю Арсеньєвих хутірець під Києвом. Поки дівчаткам доведеться жити одним: Марина поїхала відвідати чоловіка, а Льоні дали партійне доручення.

На хуторі з нетерпінням чекає свою міську подружку Федорка. Люди в селі стурбовані становищем на фронті. Друг дитинства Федірки, Дмитро, пустив до себе жити самотнього солдата, який втратив на фронті ногу. Федорка турбується, що солдат веде з Дмитром небезпечні розмови про війну. Дінка вважає, що солдат каже правильно: за чию землю кладуть голову солдати?

У лісі на місці старої корчми стоїть хата, в якій колись жив лісник зі своєю дочкою. Отримані за рубку лісу гроші він готував придане своїй красуні доньці, яка всупереч волі батька вийшла заміж за бідного шевця Якова, який грав на сільських весіллях на скрипці. Незабаром у молодих народився син Йоська, і лісник заповів залишити гроші онукові на вчення. Коли хлопчикові йшов четвертий рік, його мати померла. Збожеволівши від горя Яків, граючи на скрипці, часто переходив на сумні мелодії або на свій улюблений вальс “На сопках Маньчжурії”. За це люди стали кликати його “Малахольним” і часто виганяли зі свята за невідповідну музику.

Одного разу Дінка, потрапивши з Федорко на сільське весілля, почула гру музиканта, біля якого стояв переляканий Йоська. Несподівано музикант перейшов з веселої музики на жалобну, гості закричали, а дитина, плачучи, став просити батька, щоб він “Грав веселу, бо виженуть”. У дівчинки стислося серце. Вона обурено вимовляла подрузі, що у Якова величезний талант, як люди сміють його ображати, бачачи його горе і плаче хлопчика?

Дінка дізнається страшну звістку: восени скрипаля вбили. Перші багатії села, брати Матюшкін, дізнавшись, що у Якова є гроші, залишені дідом Йоська, зарубали музиканта сокирою. На той час Яків найняв синові студента-репетитора, який живе неподалік. Коли хлопчик повернувся додому з занять, він знайшов вмираючого батька, який розповів йому, хто вбивці. Студент заявив в поліцію, але незабаром його знайшли мертвим в лісі. Вбивць не знайшли, тому що Матюшкіни підкупили поліцію. Йосько сільські баби відвезли в місто до тітки Якова, яка невдовзі померла. Де Йоська тепер – ніхто не знає. Ходять чутки, що він бігає з босяками на базарі. У ліс тепер теж ніхто не їздить: там рівно опівночі скрипка грає улюблений вальс убитого.

Приїхавши восени на хутір, Льоня з Василем дізналися про страшну новину, але домашнім вирішили її не повідомляти.

Дінка не вірить у забобони і йде в ліс, до хати Якова. У розгромленому будиночку вона бачить портрет матері Йоська. На ньому дівчинка клянеться знайти сина померлої.

Федорка розповідає Дінці про своє горе: до неї сватається багатий вдівець, і мати змушує її вийти за нього заміж, хоча вона любить Дмитра. Дінка обіцяє допомогти подрузі відвадити нареченого.

Господар економії, біля якої розташований хутір, пан, привітно вітається з Дінкою. Побачивши, що вона їздить на коні без сідла, він пропонує їй дамське сідло і уроки верхової їзди, від яких Дінка відмовляється.

Дівчинка дізнається його історію. Молодий симпатичний хлопець був охочий до сільських дівчат. Він часто влаштовував в економії гуляння, а вподобану дівчину відвозив на кілька днів, обдаровуючи її після цього гарними подарунками та справляючи їй весілля. Але одного разу пан привів до себе в садибу сільську дівчину, яка співала, як соловей. Він збирався відвезти її за кордон, щоб вчити музиці. Пан поїхав в місто за квитками і паспортами, а керуючий маєтку, його молочний брат, якого ненавидить все село, сказав дівчині, щоб забиралася додому, так як пан одружується і приїде з молодою дружиною. Дівчина в розпачі прибігла до матері, але та вирішила, що, скоріше за все, це правда: не рівня бідна холопка пану. З горя дівчина втопилася. Юхим, який працював тоді у пана, чув розмову керівника і утоплениці і розповів пану правду, але негідник над труною дівчини поклявся, що це брехня. Пан, який вірив молочному братові як самому собі, вигнав Юхима з роботи. З тих пір всі гуляння припинилися, а пан так і не одружився.

На одному з міських базарів Дінка знайомиться з ватажком босяків Циганом. Підліток повідомляє їй, що Йосько вбили. Дівчинка ображається на Василя з Льонею, що не розповіли їй про вбивство. Льоня тепер уже не той, що був раніше. Він став дорослим і дивиться на Дінку як на дитину. Мишка теж часто стає на бік дорослих. У дівчинки залишається один друг – сусід Андрій.

Дінка хоче дізнатися, що за таємнича скрипка грає в хаті Якова. Вночі вона відправляється в ліс. Опівночі лунає мелодія знайомого вальсу, але Дінка відчуває, що це грає не Яків. Здогадавшись, що його мотиви міг знати тільки Йоська, вона вбігає в хату, але їй на голову падає цегла.

Прокинувшись, Дінка бачить поруч з собою Цигана, Йоська і давно знайомого босяка по кличці Вухо, якого вона колись врятувала від торговок. Зрозумівши, що Дінка їм друг, Циган попереджає її, щоб нікому не говорила про них, і вони самі збираються разом помститися Матюшкіним.

Одного ранку повертається з поїздки Льоня і приїжджає Андрій. Дінка розповідає Андрію про Йоська. Той обіцяє Дінці допомогу і їде, не попрощавшись. Льоня незадоволений – він хотів дізнатися, що відбувається на заводі “Арсенал”, де працюють Андрій і його батько, пов’язаний з Мариною революційною роботою.

Засмучена Мишка заводить розмову про матір. З тих пір, як вона поїхала, немає ніяких звісток. Дінка згадує, що сьогодні Федорко видають заміж, і тікає виручати подругу.

Дінка намагається переконати нареченого, що Федорка йому не пара, але бачачи, що він налаштований агресивно, виливає на нього горщик сметани. Перелякану Федорко Дінка ховає на хуторі, а матері Федірки розповідає, що її дочка від відчаю намагалася накласти на себе руки. З’явився несподівано Дмитро і заявляє, що домовився з попом, і їх з Федорко обвінчають, незважаючи на протест батьків нареченої. Мати дівчини упокорюється, бачачи дочку щасливою.

Мишка обурена, що сестра думає про все, крім сім’ї. Також вона незадоволена, що Андрій, дорослий серйозний чоловік, кидається виконувати будь-який її каприз. Дінка ображається: Андрій – єдина людина, якій вона може довіритися. Вона згадує, як колись на ярмарку вона задивилася на молоду циганку і вирішила навчитися так танцювати. Всю ніч вона провела в циганському таборі, а Андрій весь час був поруч. Тим часом переполошилися домашні і заявили в поліцію про зникнення дітей і всю ніч бігали по ярмарковій площі. Вдома Дінку напоїли гарячим чаєм і поклали в ліжко, а Андрія батько сильно побив.

Від Марини приходить довгоочікуваний лист, в якому вона повідомляє про хворобу батька. Марина домагається, щоб його перевели в тюремну лікарню.

Льоня незадоволений дружбою Андрія з Дінкою. Здивованій Дінці Льоня нагадує, як одного разу вона приревнувала його до дівчини, яка приносила їм додому заборонену літературу, і вигнала її. Тоді Льоня сказав Дінці, що йому потрібна тільки вона. Дізнавшись про Йоська, Льоня приходить в жах і обіцяє Дінці свою допомогу.

Дінка в тяжкому роздумі: вона любить Льоню, але не може зрадити Андрія. Федорка радить подрузі вибрати одного.

Пан вирішує продати своїх корів. Сільська біднота хоче купити їх в складчину, але керівник не бажає їх слухати, він збирається продати корів куркулям. Юхим просить Дінку поговорити з паном, так як його він слухати не стане.

Пан люб’язно приймає Дінку, але продажем корів займається його керуючий. Обурена Дінка каже пану, що керуючий – вбивця, правду знає все село і мати нещасної. Щиро закоханий в дівчину пан досі не може заспокоїтися. Він викликає до себе Юхима, їде до матері утоплениці і виганяє керуючого, який тепер буде жити з Матюшкіними, братами його дружини.

Пан відмовляє куркулям і продає корів селянам. Він їде за кордон, перед від’їздом подарувавши Дінці дамське сідло. Розлюченим Матюшкіним Дінка вказує на те, що в лісі чути скрипку.

Приїхавшому Андрію Дінка повідомляє, що любить Льоню, і вони більше не можуть зустрічатися. Андрій йде, але обіцяє повернутися, якщо вона його покличе. Щоб заспокоїти засмучену Дінку, Льоня пропонує відвідати Йоська.

Хлопчики радісно зустрічають гостей. Льоню цікавить, не крадуть вони. Циган розповідає, що живуть вони чесно, працюючи на навантаженні. Підібраний ними на базарі Йоська привів їх до підвалу зруйнованої хати і взяв слова не красти, пропонуючи гроші, залишені йому дідом. Взимку вони переїдуть в місто до матері вбитого студента, яка відноситься до них як до рідних. Циган просить зберегти їх таємницю, і пропонує допомогу, якщо потрібно когось сховати.

Повернулася Марина і привезла з собою заборонену літературу. Вона повідомляє, що отримала лист від Аліни, яка пішла від недостойного чоловіка. Дінка з Льонею урочисто оголошують їй про свої заручини.

Озлоблені кулаки забирають у селян куплену корову. Солдата, який заступився за селян і живе у Дмитра, вони везуть в поліцію, як бунтаря, що піднімає народ проти уряду. Селяни відбивають солдата, і Арсеньєві ховають його на хуторі.

Арсеньєві чекають приїзду залізничника, який повинен привезти друкарський шрифт для випуску газети. Льоня їде за дорученням партії. Провожаюча його на станції Дінка зауважує, як з поїзда сходить людина і зустрічається з місцевим поліцейським. Надіславши приїхавшого залізничника на хутір, Дінка намагається затримати шпику, прикинувшись, що прийняла його за родича, якого давно чекала.

За тим, що відбувається спостерігають Циган і Вухо. Стежачи за шпиком, вони дізнаються, що на хуторі намічається обшук. Попереджені Арсеньєві відправляють солдата і залізничника із забороненою літературою в ліс. Юхим нарешті дізнається таємницю про граючу скрипки. Солдат, подружившись з хлопцями, залишається з ними.

Обшук не дає очікуваних результатів. Так як недоторканність хутора порушена, Арсеньєві вирішують повернутися додому. Перед від’їздом Дінка з Циганом обмірковують помсту Матюшкіним. Переодягнувшись в саван, Дінка стукає у вікно вбивць, попереджаючи про розплату. Вдалині чуються звуки скрипки. Перелякані Матюшкіни звуть священика освятити хату, до якої збіглися злякані люди. Дінка відчуває свою провину, адже люди так забобонні. Вона клянеться, що це були останні її пустощі, і прощається з дитинством.

У поїзді Дінка думає про те, що на подвір’ї міської квартири вона може ненавмисно зустріти Андрія.

Цитатна характеристика Констанина Левіна з роману “Анна Кареніна” викладена в цій статті.

“Анна Кареніна” цитатна характеристика Левіна

Стіва Облонський про Левіна:
“Земской деятель, новый земский человек, гимназист, поднимающий одною рукою пять пудов, скотовод и охотник и мой друг, Константин Дмитрич Левин, брат Сергея Иваныча Кознышева”

Левін про земську діяльність:
“…я убедился, что никакой земской деятельности нет и быть не может…с одной стороны, игрушка, играют в парламент, а я ни достаточно молод, ни достаточно стар, чтобы забавляться с игрушками; а с другой стороны, это – средство для уездной шайки наживать деньжонки. Прежде были опеки, суды, а теперь земство, не в виде взяток, а виде незаслуженного жалованья…”

Левін про прихід освіти та мед. допомоги в сільське життя:
“Я думаю, что двигатель всех наших действий есть все-таки личное счастье. Теперь в земских учреждениях я, как дворянин, не вижу ничего, что бы содействовало моему благосостоянию. Дороги не лучше и не могут быть лучше; лошади мои везут меня и по дурным. Доктора и пункта мне не нужно, мировой судья мне не нужен, – я никогда не обращаюсь к нему и не обращусь. Школы мне не только не нужны, но даже вредны…”

“Вы говорите школы, образование дадут ему (народу) новые потребности. Тем хуже, потому что он не в силах будет удовлетворить им. А каким образом сложение и вычитания и катехизиса поможет улучшить свое материальное состояние…”

Левін про сенс життя:
“Левин часто любовался на эту жизнь, часто испытывал чувство зависти к людям, живущим этою жизнью, но нынче в первый раз, в особенности под впечатлением того, что видел в отношениях Ивана Парменова к его молодой жене, Левину в первый раз ясно пришла мысль о том. Что от него зависит переменить ту столь тягостную праздную, искусственную и лучную жизнь, которую он жил, на эту трудовую, чистую и общую прелестную жизнь”

Левін про майбутню дружину:
“Левин едва помнил свою мать. Понятие о ней было для него священным воспоминанием, и будущая жена его должна была быть в его воображении повторением того прелестного, святого идеала женщины, каким была для него мать… Его понятия о женитьбе поэтому не были похожи на понятия большинства его знакомых, для которых женитьба была одним из многих общежитейских дел; для Левина это было главным делом жизни, от которого зависело все её счастье”

Левін після одруження:
“Он был счастлив, но совсем не так, как ожидал. На каждом шагу он находил разочарование в прежних мечтах и новое неожиданное очарование. Левин был счастлив, но, вступив в семейную жизнь, он на каждом шагу видел, что это было совсем не то, что он воображал…что смотреть на это легко, а что делать это хотя и очень радостно, но очень трудно”

Левін про віру та сенс життя:
“Это новое чувство не изменило меня, не осчастливило, не просветило вдруг, как я мечтал, – так же как и чувство к сыну. Никакого сюрприза тоже не было. Ак вера – не вера – я не знаю, что это такое, – но чувство это так же незаметно вошло страданиями и твердо засело в душе.

Так же буду сердиться на Ивана-кучера, так же буду спорить, буду некстати высказывать свои мысли, так же будет стена между святая святых моей души и другими, даже женой моей, так же буду обвинять её за свой страх и раскаиваться в этом, так же буду не понимать разумом, зачем я молюсь, и буду молиться,- но жизнь моя теперь, вся моя жизнь, каждая минута её – не только не бессмысленна, как была прежде, но имеет несомненный смысл добра, который я властен вложить в неё!”

Іван Мазепа цікаві факти з життя видатного українського гетьмана Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Іван Мазепа цікаві факти

Народився Іван Мазепа приблизно 1640 року на хуторі Київщини, у родині посадовця. Мав сестру Олесю.

Навчався в Київській студії, де вивчав три роки риторику та латинську мову. Під час навчання Пише вірші. Після закінчення студії, батько висилає його в якості пажа до двору польського короля Казимира.

Постать гетьмана є найбільш відомою за кордоном – Мазепі присвячено безліч гравюр (186), картин (42), музичних творів (22), літературних творів (17) та скульптур (6).

За його гетьманування почалося українське відродження, яке охопило літературу, мистецтво, архітектуру, філософію, теологію та живопис.

Він являється першим гетьманом, що володів гетьманською булавою цілих 22 роки.

Родина Мазеп мала свого власного герба – на щиті червоного кольору, який був увінчаний короною, було зображення срібного хреста з підніжком. Вгорі була латинська літера V. Над щитом зображений шолом з трьома пір’їнами. По праву сторону від хреста – зображення півмісяця, а по ліву – шестикутної зірки.

Іван Мазепа Був відомим меценатом. За його сприяння Києво – Могилянська колегія в 1701 році отримала статус академії, а також грошову субсидію від Петра І. За свій власний кошт збудував 12 нових храмів та від реставрував 20.

Український гетьман Був великим поліглотом – прекрасно володів польською, російською, татарською, французькою, латинською, італійською та німецькою мовами.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Івана Мазепу.

Що спільного і відмінного між Африкою та Австралією Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Африка та Австралія: спільне і відмінне

Що спільного між Африкою та Австралією?

Спільним між материками є їх походження. Колись вони були частиною одного великого материка Гондвани, який 150 мільйони років тому назад розірвався на частини. Сьогодні Африку та Австралію розділяє Індійський океан. Також спільним є те, що свого часу світ дізнався про їх існування завдяки експедиціям європейців.

Що відмінного між Африкою та Австралією?

Ці два материки мають ряд відмінностей:

Африка має площу практично в чотири рази більшу, ніж площа Австралії Материки мають різне географічне положення Європейці відкрили Австралію набагато пізніше, ніж Африку Рельєф Африки складають височини та плоскогір’я, а в рельєфі Австралії переважають височини і низовини На африканському материку склалися три гірські системи, а в Австралії лише одна В Австралії немає діючих вулканів, а в Африці всі вулкани приурочені до Великого Африканського розлому Оскільки в Африці знаходиться більше кліматичних поясів, то її клімат набагато різноманітніших, ніж в Австралії В Африці більше природніх зон. Завдяки цьому вона має більш різноманітний кількісний і видовий склад флори та фауни. Австралія вирізняється тим, що на її території зосереджена величезна кількість реліктів та ендеміків На африканському континенті знаходиться 54 країни, а материк Австралія являє собою єдину державу

Що таке Африка?

Африка – це материк, що займає друге місце серед інших материків за площею. Має територію в 30,3 млн. км 2.

Що таке Австралія?

Австралія – це найменший за своєю площею материк на Землі. Має територію в 7,7 млн. км 2

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися про спільне і відмінне між Африкою та Австралією.

Василь Биков хронологічна таблиця життя і творчості білоруського письменника викладена в цій статті.

Василь Биков хронологічна таблиця

19 червня 1924 – Василь Володимирович Биков народився в селі Бички Ушачского району Вітебської області (Білорусь).

1939 – вступив до Вітебське художнє училище. Навчався спочатку на художньому відділенні, пізніше перевівся на скульптурне.

1940 – після скасування стипендії через скрутне матеріальне становище змушений був покинути навчання.

1941 – екстерном закінчив Вітебську школу фабрично-заводського навчання. На початку Великої Вітчизняної війни був мобілізований на оборонні роботи. Як військовий інженерного батальйону будував військові об’єкти від Гомеля до Воронежа.

1941-1942 – жив в Саратовській області, навчався в залізничній школі.

1942 – був призваний в Червону Армію.

1943 – закінчив Саратовське піхотне училище, отримавши звання молодшого лейтенанта. Воював на Другому і Третьому Українських фронтах. Був взводним стрілецького взводу, пізніше – взводу автоматників, взводу протитанкових гармат.

1947-1949 – після демобілізації працював художником в гродненських художніх майстернях, був редактором обласної газети “Гродненська правда”. В цей же період в періодичних виданнях були опубліковані перші оповідання письменника “Допекло” (1947) і “В першому бою” (1949).

1949-1955 – знову служив в Радянській Армії. Пише перші розповіді “Смерть людини” і “Обозник”

1956-1972 – був співробітником редакції, літературним консультантом “Гродненської правди”, активно працював над створенням власних літературних творів.

1962 – популярність прийшла до Бикова після виходу повісті “Третя ракета”.

1963-1971 – повісті “Альпійська балада” (1963), “Пастка” (1964), “Мертвим не боляче” (1965), “Проклята висота” (1968), “Круглянський міст” (1968), “Сотников” (1970 ), “Обеліск” (1971)

1972 – 1978 – обіймав посаду секретаря Гродненського відділення Спілки письменників БРСР. Пише повісті “Дожити до світанку” (1972), “Вовча зграя” (1975), “Його батальйон” (1976), “Піти й не повернутися” (1978); п’єси “Рішення” (1972), “Останній шанс” (1974), “Перехрестя” (1977)

1978 – переїхав до Мінська, з цього часу займався виключно творчістю.

1978-1989 роки він був депутатом Верховної Ради Української РСР, в 1989-1991 роки – депутатом Верховної Ради СРСР. У 1990-1993 роки очолював об’єднання білорусів світу “Бацькаушчина”.

1983 – повість “Знак біди” була удостоєна Ленінської премії

1986 -1998 – повісті “Кар’єр” (1986), “В тумані” (1987), “Облава” (1988); цикли військових оповідань “Стіна” (1997) і “Пахаджане” (1999). Повість “Вовча яма” (1998).

З середини 1990-х років на запрошення Європейського письменницького парламенту жив у Франкфурті-на-Майні (Німеччина).

1999 – по Запрошення фінського ПЕН-клубу переїхав до Фінляндії.

2002 – переїжджає до Чехії. Виходить книга спогадів “Довга дорога додому”.

22 червня 2003 – Василь Биков помер в реанімаційному відділенні онкологічного шпиталю в Боровлянах під Мінськом після тривалої хвороби.

“Герой нашого часу” характеристика Вулича з роману Лермонтова Наведена в цій статті.

“Герой нашого часу” образ Вулича

Вулич – поручик, фаталіст і герой останньої глави. Він подається читачеві незвичайною і таємничою людиною. Зовнішність цього персонажа цілком відповідає його характеру: високий зріст, великий ніс, смуглява шкіра, волосся і очі чорні, а посмішка його сумна і холодна… Всі ці характеристики ніби підказують, що це істота особлива. Вулич досить замкнутий, серед всіх радощів життя перевагу віддає іграм. Поручик дуже азартний, ніякий програш його не зупинить. Вулич упертий, він з тих, кого дратують і підбурюють невдачі. Він вважає, що сам має право розпоряджатися своїм життям. Смерть йому не страшна, що й підтверджує парі, яке Вулич уклав з Печоріним. Справний пістолет, яким Вулич повинен був прострелити собі скроню, раптово дав осічку.

Тим не менш, “від долі не втечеш” – фатальне пророцтво Печоріна про швидку загибель Вулича збулося вже на наступний ранок. Основа цього парі полягає в проблемах вічних цінностей людського життя, а також віри в долю людини. Печорін грав з чужими життями, Вулич – зі своїм. Він дійшов до тієї крайньої точки, де життя вже не має явного сенсу. Вулич наділений характерними для 30-х рр. 19 століття рисами – духовною пасивністю, почуттям розчинення в життєвому плині, втратою волі до життя. Звідси і виходить дивна і не зовсім здорова гра поручика зі смертю.

Опис страшної смерті, коли після нещасливого парі п’яний козак розрубав Вулича, є авторською іронією над героєм і взагалі слабкістю природи людини.