Недалеко від північних берегів Австралії серед просторів Тихого океану розташований другий за величиною після Гренландії острів земної кулі — НОВА ГВІНЕЯ. У нашій виставі цей далекий острів нерозривно пов’язаний з ім’ям великого російського дослідника Н. Н. Міклухо-Маклая. Дійсно, він тривалий час (у 1871-72, 1876-77 і 1883 рр.) жив на його північно-східному побережжі, яке нині називається Берегом Маклая. Нову Гвінею по праву можна назвати справжнім "островом скарбів". Завдяки своєму вологому клімату вічного літа, він одягнений в розкішну тропічну рослинність з кокосових і сагових пальм, сандалових, мангрових і хлібних дерев в непрохідних джунглях.
У надрах острова виявлені багаті родовища кам’яного вугілля, нафти, залізної і мідної руди, платини, золота і срібла. Проте всі ці величезні багатства зовсім не приносили користі місцевому населенню. Багато століть тут господарювало колонізатори. Вони поділили острів на дві частини. Західна частина, так званий Іріан Джая ("Великий Іріан"), звільнившись після тривалої боротьби проти Нідерландів, увійшла до складу Республіки Індонезії, а східна, яка належала Австралії, утворила незалежну республіку Нову для Папуа Гвінею.
Хоча острів Нова Гвінея був відкритий європейцями ще в 1526 р., значна частина його території (особливо Центральне нагір’я) до останнього часу залишалася майже недослідженою. Вона отримала досить виразну назву "Країна битих пляшок", оскільки важкодоступні високі гори з обривистими схилами і гострими списами з пташиного польоту дійсно нагадують величезну купу битих пляшок. Дослідженню Нової Гвінеї заважали перш за все несприятливі природні умови. Береги острова покриті малярійними болотами, а клімат перезволожений при високих температурах вічного літа. До того ж, тут хмари москітів, переносників малярії, непереборні лісисті гори, величезна кількість річок і струмків. Колоніальні ж власті, в чиєму володінні до 60-х років нашого століття знаходився цей величезний острів, майже не виявляли цікавості до його гірської частини, обмежуючись лише прибережною територією.
Вже перші збіглі огляди Центрального нагір’я з літаків в 30-х роках ні-ні та і приносили прямо-таки сенсаційні відкриття, але особливо "урожайним" в цьому сенсі був післявоєнний період.
Так, в 40-х роках з американського військового літака майора Д. Грайма, який проводив картографічну зйомку в південно-західній частині нагір’я, раптово була відмічена обширна долина невідомої річки і декілька селищ серед оброблених полів. У 1945 р. інший американський літак з групою військових на чолі з лейтенантом Дж. Макколом приземлився в таємничій долині. Як виявилось, це була долина раніше невідомої річки Балієм — правої притоки ріки Пулау, що несе свої води в Ара-фуртськоє море. Долина шириною в 20 км. зрошується ще і великою кількістю дрібних річок і струмків, що стікають із засніжених навколишніх гір, які вінчають гострі списи гір Трікера (4750 м) і Джая (5029 м) найвища не лише на острові, але і у всій Океанії.
Лише на північному заході гори трохи розступаються і утворюють вузьку ущелину, яка пов’язує долину із зовнішнім світом.
Долина Балієм виявилася досить густо населеною невідомим до того плем’ям дані, яке по своєму розвитку у той час знаходилося ще в кам’яному столітті. Побачивши білих людей, дань розгубилася. Виявляється, поклоняючись Сонцю, вони давно чекали звідти якихось посланців. Спостерігаючи під час другої світової війни військові літаки, які інколи пролітали над цією місцевістю, вони вважали, що це летять посланці Сонця.
Дань заспокоїлася лише тоді, коли переконалися, що зустрілися з такими ж людьми, як і вони, жителями Землі, лише з іншим кольором шкіри. Знаходячись серед дані, знайомлячись з їх життям і звичаями, учасники експедиції як би на казковій машині часу перенеслися в далеке минуле людства. Що і говорити, нелегке життя в дані і інших племен, ізольованих від цивілізованого світу, позбавлених навіть елементарних досягнень людського суспільства. Єдиним одягом їм служила так звана "холима" — "футляри", виготовлені з темно-зеленого гарбуза. Головними їх знаряддями ще до цих пір подекуди залишаються кам’яна сокира, кам’яний ніж і стріли з кам’яними наконечниками. Вогонь добувався тертям. Грошей тут, звичайно, не було. Основним багатством, по якому визначався майновий стан людини, були свині. Заможні мали до десятка і більш за голови. Головним заняттям племені було — виращивание батату (солодкої картоплі) і виготовлення з плодів сагової пальми муки — речовини, подібної до крохмалю. Посуду у них не було.
Розподіл обов’язків між чоловіками і жінками нагадував сиву старовину людства. Всі роботи виконували жінки, які, проте, не мали рівних прав з чоловіками. Ним, наприклад, не дозволялося розфарбовувати особу, татуювати тіло. Це привілеї чоловіків! Чоловіки ж займалися головним чином полюванням. Найчастіше полювання зводилося до розвішування виготовлених з трав мереж на лисиць, що літають, — тварин, схожих на кажанів, але розмірами з крупного кота і розмахом крил до 1,5 м. Тварин, що потрапляють в пастку, вбивали палицями і смажили. І хоча запах при цьому, прямо скажемо, не дуже "апетитний", місцеві жителі говорили: "ми їмо м’ясо, а не запах".
Чоловіки, окрім полювання, ще і відкривали землю за допомогою палиць під посів батату.
Війни, які виникали між племенами під різними приводами, ніколи не були тривалими. Кожна закінчувалася майже з першим убитим воїном. Загін, до якого він належав, вважався переможеним.
У такому ж стані знаходилися і інші племена папуасів, відкриті недавно у важкодоступних гірських районах Нової Гвінеї. У кожному племені, як правило, є два вожді: один керує під час війни, інший — в мирний час. Проте закони тут сповна демократичні: самочинний, без участі всіх чоловіків племені, вожді нічого не вирішують. Побут, вірування і звичаї не відрізняються значною різноманітністю. Вони обожнюють явища природи, і весь світ для них населений добрими і злими духами, які відображають різні сили природи. Аби задобрити духів, люди приносять їм жертви, головним чином кров свині, а м’ясо з’їдають самі.
Майже у всіх племенах чоловіка живуть у великих хатинах (щось подібне до гуртожитку), окремо від жінок і дітей, яким доступ туди категорично заборонений. Більшість папуасів ще зовсім недавно (до 70-х років) були канібалами — з’їдали своїх ворогів, а деякі навіть своїх померлих родичів… з поваги до ним. Нині цей ганебний звичай майже всюди зник, як і багато інших, люди переходять до цивілізованішого життя. Проте до цих пір в хатинах, наприклад, асматов — великого племені, яке живе в лісах серед боліт, утворених нижніми течіями річок, що впадають в Арафуртськоє море, — зберігається багато прикрашених людських черепів. Це останки їх предків. Виявляється, асмати користуються цими черепами як свого роду… подушками, вважаючи, що таким чином мудрість предків переходить до них під час сну. Ці черепи вони беруть з собою і на полювання, вочевидь, сподіваючись на успіх.
У деяких племенах найбагатшою вважається та сім’я, в якій зберігається більше черепів, або навіть спеціально зав’ялених мумій померлих предків і полів, обгороджених їх черепами. У хатинах асматов можна побачити ще і черепи, підвішені до стелі з нижніми щелепами, що відняли. Це черепи з’їдених колись ворогів, а відсутність нижніх щелеп, на думку господарів, є обережністю, на випадок щоб ворог не укусив асмата. Цікаво, що слово "асмат" означає "справжня людина". За такими своєрідними законами і звичаями живе у наш час багато племен Нової Гвінеї. Вивчення їх побуту допомагає краще зрозуміти далеке минуле історії людства.
У 1962 р. десь на землі асматов загадково зник син відомого американського мільярдера Нельсона Рокфеллера Майк, який збирав експонати (у тому числі і черепи) для нью-йоркського етнографічного музею. Тривалі розшуки його, організовані батьком, були безуспішні. Під час дослідження в 70-х рр. замкнутих гірських улоговин, розташованих на схід і північному сходу від гірського проходу в долину Балієм, з’ясувалося, що тут живуть войовничі племена яли і так звані куку-куку, або анга, землі яких знаходяться в самому центрі "Країни битих пляшок", по берегах річки Етроситірівер, що має також виразну назву "Річка жахів". Своєю войовничістю це плем’я наводить в жах всіх сусідів і особливо миролюбне плем’я фарі, що живе північніше.
Проте найбільшою трагедією племені фарі є таємнича невиліковна смертельна хвороба, яка приголомшує чомусь виключно жінок. Вони вмирають в страшних судомах, які нагадують неспинний напад сміху. Ця хвороба, що наводить до вимирання племені фарі, на думку американського лікаря Д. Гайдушека, викликана якоюсь вірусною інфекцією, властивою лише цьому народові.
Не дивлячись на значні успіхи, досягнуті останнім часом в дослідженні Нової Гвінеї, ще і нині на детальних картах, ізольованій горами області Центрального нагір’я зустрічаються непозначені назви гір, річок і селищ. Більш всього вони в західній індонезійській частині острова.
Важливі відомості про деякі невідомі райони Центрального нагір’я принесла французька експедиція Пьера Доменика Кессо, яка в 1958 р. вперше пересікла острів з півночі на південь. Знятий нею фільм розповів про неймовірні труднощі, які випробували мандрівники при подоланні бездоріжньої гірської області, населеної племенами, ніколи до того контактів, що не мали, з сучасною цивілізацією.
У травні 1974 р. експедиція англійських географів досягла однієї із замкнутих улоговин, яку пілоти, побачивши з висоти, назвали "Долиною ікс". Вона виявилася заселеною невідомим плем’ям папуасів-пігмеїв — эйно, зі світло-коричневим кольором шкіри, середнє зростання яких не перевищує 1,5 метрів.
Як і всі відомі вже племена, вони вирощують головним чином батати і овочі, розводять свиней. Але на відміну від інших, полюванням майже не займаються, якщо не рахувати лову в їжу ящірок, а також бабок, личинок різних жуків і інших комах.
Після возз’єднання Іріана Джая з Республікою Індонезією і освіти в східній частині острова Республіки Нової для Папуа Гвінеї населення ізольованих гірських областей поступово залучається до цивілізованого життя. Уряди різних країн направляють сюди фахівців, що допомагають місцевому населенню будувати нове життя.