Category: Енциклопедія

Порушення зору обмежує можливості людини. На жаль, багато з тих, хто знає, як зберегти зір, не дотримується Правил гігієни зору. Отже, щоб не допустити порушення зору, Ознайомимося з правилами гігієни.

Гігієна зору, запобігання його порушенням

Щоб зберегти нормальний зір необхідно виконувати такі Гігієнічні вимоги:

– при читанні та письмі слід забезпечувати рівномірне достатнє освітлення, яке не сприя є швидкому розвитку втоми, не читати в транспорті, лежачи; під час читання в транспорті вібрація, а отже, постійна зміна відстані від очей до книжки, також призводить до перенапруження війкових м’язів і розвитку короткозорості;

– зберігати 30-35 см відстань від очей до предмету читання, писання чи дрібних предметів; під час письма, малювання, креслення джерело світла розташовують ліворуч. Важливо, щоб було верхнє освітлення;

– денне світло повинно вільно потрапляти в кімнату через чисте віконне скло; занадто яскраве освітлення дуже подразнює фоторецептори сітківки ока. Це також шкодить зору. Освітлення має бути м’яким, не сліпити очі;

– у сонячну літню погоду необхідно користуватися темними окулярами;

– при забрудненні, потраплянні пилу чи сторонніх предметів протирати очі слід чистою серветкою, спрямовуючи рухи від зовнішнього кутка ока до внутрішнього (до носа);

– слід користуватися захиснимиокулярами при роботах, де утворюється стружка, скалки матеріалів;

– переглядати телепередачі слід з відстані не менше 1,5 м із обов’язковим додатковим освітленням приміщення; не дивитися телевізор більше двох годин на добу;

– дотримуватися правил роботи за комп’ютером; через кожну годину необхідно робити 10-хвилинні перерви;

– стежити за харчуванням; дуже важливим для нормального зору є вітамінізоване харчування (особливо вітамін А);

– частіше перебувати на свіжому повітрі;

– робити фізичні вправи, в тому числі гімнастику для очей;

– шкідливо впливає на зір паління;

– підліткам і юнакам, у яких є порушення зору, не варто захоплюватися видами спорту, пов’язаними зі значними фізичними навантаженнями (важкою атлетикою, боротьбою).

Представники постмодернізму

Серед перших виразно постмодерністських творів – романи Умберто Еко “Ім’я троянди” (1980), П. Зюскінда “Запахи” (1985), Д. Апдайка “Версія Роджерса” (1985), Томаса Пінчона “Веселка гравітації” (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко, В. Кураша та інших.

Найяскравіші представники постмодерністської прози: У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Барта, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра, М. Кундера та ін.

Представники постмодерністської прози

Умберт Еко

Умберто Еко – уславлений італійський учений і письменник, автор багатьох робіт з історії та теорії культури, а також чотирьох романів, кожний з яких став цікавою сторінкою сучасного постмодернізму.

Народився 1932 року в Алессандрії, Італія.

Неординарність мислення У. Еко виявилася ще під час навчання в Туринському університеті, де він опановував філософію. У дисертації, присвяченій естетиці Фоми Аквінського, молодий науковець зробив несподіваний висновок про подібність методології, яку застосував середньовічний католицький теолог, із сучасним структуралізмом. Перша ж книга, “Відкритий твір” (1962), принесла У. Еко визнання серед фахівців і окреслила одну з центральних проблем його наукових зацікавлень – сприйняття художнього тексту та його інтерпретація.

Його авторитет теоретика-семіотика (семіотика – грецьк. semion – знак – наука про знаки та знакові системи) зміцнився після виходу друком книг “Поетика Джойса” (1966), “Трактат із загальної семіотики” (1975).

У. Еко було сорок шість років, коли вийшов його перший художній твір – роман “Ім’я троянди”. Роман приніс автору всесвітню славу. З того часу з періодичністю в шість-вісім років почали з’являтися його нові романи – “Маятник Фуко” (1988), “Острів попереднього дня” (1994), “Баудоліно” (2000).

Незважаючи на письменницький успіх, У. Еко продовжував займатися наукою, і світ побачили збірка статей “П’ять есе на тему етики” (1997), дотепний методичний посібник для студентів “Як написати дипломну роботу” і філософська праця “Кант і качкодзьоб” (2000).

Досвід дослідника і глибоке знання У. Еко середньовічної культури суттєво вплинули на задум роману “Ім’я троянди”. Дія твору відбувається 1327 року в загубленому монастирі, куди приїздять колишній інквізитор Вільгельм Баскервільський і його помічник – юний послушник Адсон Мелькський, щоб підготувати зустріч делегацій, які ведуть переговори про примирення імператора Людовіка Баварського і Папи Римського Іоанна ХХІІ.

За кілька днів до прибуття Вільгельма й Адсона в монастир там загинув наглою смертю один із ченців. Настоятель монастиря Аббон благає Вільгельма, який має талант детектива, розслідувати злочин.

Вільгельм починає розслідування, а тим часом кояться нові злочини: ченця Венація знайшли втопленим у діжці зі свинячою кров’ю, потім загинули від отрути ще двоє ченців, а наступного дня хтось масивним глобусом розтрощив череп ченцю Северину. Просуваючись у розслідуванні, як у лабіринті, блукаючи в невідомості, захоплюючись різними версіями, Вільгельм і Адсон поступово наближаються до істини. Спочатку їм здається, що причина вбивства – в монастирі: гріховне життя ченців та ворожнеча між ними, потім – що то наслідки колись жорстоко придушеного повстання єретиків. Незабаром у вбивствах починає настійливо проглядатися не дуже вмотивований зв’язок із пророкуванням Апокаліпсису – останньої книги Нового Заповіту, у якій розповідається про кінець світу, а також про події й знаки, що йому передують. І нарешті з’ясовується, що всі вбивства пов’язані: кожен із загиблих мав намір заволодіти якимось ретельно приховуваним грецьким текстом і прочитати його.

Розслідування вбивств для Вільгельма й Адсона поступово перетворюється на пошук цієї грецької книги, яка здатна розкрити причини злочинів, а місцем пошуків стає центр духовного життя монастиря – лабіринтоподібна бібліотека з найбільшим у християнському світі зібранням книг.

На четвертий день перебування Вільгельма й Адсона в монастирі сюди приїздять посланці Папи Римського і, дізнавшись про вбивства, чинять власне “правосуддя”, звинувачуючи в усіх злочинах ченців-дольчиніанців, єретиків і учасників минулого кривавого бунту, які переховуються в монастирі. Мирні переговори між Папою й імператором Людовіком за таких умов стають неможливими.

Реальний історичний конфлікт між Папою й імператором Людовіком Баварським органічно вплітається в інтригу роману і підкоряється авторському задуму. Бенедиктинський монастир, у якому відбуваються події, постає в романі осередком культурного й духовного життя Середньовіччя, з усіма його пошуками й протиріччями. У найголовнішій частині монастиря – Храмині, де розташувалася бібліотека, Вільгельм Баскервільський урешті-решт відшукує книгу, що стала причиною злочинів, а також убивцю.

Убивцею виявляється старий сліпий бібліотекар Хорхе Бургоський. А книга, яка, на думку Хорхе, здатна “перевернути уявлення про Бога”,- єдиний, що зберігся на землі, примірник другого тому “Поетики” Аристотеля, у якому йдеться про природу комедії й утверджується сміх.

Ставлення до сміху виявляє суть центрального конфлікту роману У. Еко. У романі “Ім’я троянди” автор зводить протилежні позиції, з яких ведуться дискусії про сумісність сміхового світосприйняття із християнством. Позиція прибічників сміху, яку послідовно обстоює Вільгельм Баскервільський, грунтується на традиціях античного світу. Його противник Хорхе вважає, що сміх – диявольська зброя, яка здатна “знищити останні кордони” віри й моральності.

Виходячи з подій, які відбулися після бесіди Хорхе і Вільгельма, можна зробити висновок, що остаточну перемогу отримує все ж таки Хорхе. Вільгельм дізнався, хто злочинець, але не зміг заволодіти книгою Аристотеля і зробити її загальним надбанням. Більш того, Вільгельмове розслідування призвело до знищення не лише другого тому “Поетики”, але й усієї бібліотеки та й самого монастиря. Перед смертю, ніби утверджуючи власну позицію щодо диявольського походження сміху, Хорхе несамовито регоче, а Вільгельм марно намагається загасити пожежу.

Але останнє й вирішальне слово щодо конфлікту роману належить автору. І він реабілітує сміхове начало. Адже весь роман побудований як одна велика пародія, яка поєднує елементи історичного, детективного й пригодницького жанрів з елементами роману жахів та мемуарів і одночасно є пародією на історичний, детективний, пригодницький романи. Від самого початку роману автор налаштовує читача на певну гру, сповіщаючи, що “Ім’я троянди” є випадково знайденим рукописом, у якому розповідається про пригоди, пов’язані з пошуком іншого рукопису. Таким чином, роман замикається в рамках літературної містифікації: йому передує авторська передмова під заголовком “Звісно, рукопис”, у якій письменник пародіює жанр мемуарів і розповідає, як 1968 року придбав книгу “Записки отця Адсона з М елька, перекладені французькою мовою за виданням отця Ж. Мабійона”, викладає причини, з яких вирішив видати цю книгу 1980 року у власному перекладі італійською. А через два роки після виходу “Імені троянди” У. Еко публікує “Нотатки на берегах “Імені троянди””, у яких, не приховуючи свого авторства і цим підкреслюючи запропоновану в передмові до роману містифікацію, розповідає про процес підготовки до написання роману і про постмодерністські завдання, які вирішував, створюючи текст.

Мемуарна лінія роману пов’язана з образом Адсона Мелькського. Оповідь ведеться від його особи, але сам образ двоїться: вісімдесятилітній старий Адсон розповідає про події, які відбулися багато десятиліть тому з вісімнадцятирічним послушником Адсоном. А пародійний ефект полягає в тому, що, переказуючи події, Адсон не здатен осмислити їх глибинну сутність і через п’ятдесят років, набувши величезного життєвого досвіду. Оповідач залишається поза суперечкою про правомірність християнського сміху, його однаково страхає як позиція Хорхе, так і позиція Вільгельма Баскервільського. Утім, не розуміючи сутності суперечки, Адсон підсвідомо, уві сні, осягає істину. Ранком передостаннього, шостого дня перебування в монастирі, слухаючи католицький гімн під час заупокійної відправи, Адсон засинає і бачить сон, у якому все, що сталося, і все, про що він розмірковував, з’являється в блазенському, вертепному вигляді, який вивертає й перекручує все найсерйозніше та найсвятіше. Світ у сні Адсона постає як хаос, позбавлений причиновонаслідкових зв’язків і священних авторитетів, як мозаїка невпорядкованих фрагментів, де все змішане, як під час карнавалу. У той же час у тексті роману сон Адсона набуває пророчого значення: у ньому передбачається і з’їдання книги Хорхе, і диявольський регіт бібліотекаря, і багато з того, що станеться цього дня.

Пророчий сон Адсона, людини, яка не здатна осмислити події, а тим більше впливати на них, за століття передбачає початок Відродження, у якому сміхова народна стихія перетне “останні кордони” і потужним струменем увіллється в літературу й мистецтво, спростовуючи богословські суперечки про правомірність чи неправомірність сміху.

Пародіюється в романі й детектив. Уже самі імена слідчого і його помічника – Вільгельм Баскервільський та Адсон Мелькський – є іронічними посиланнями на класику детективного жанру і повинні нагадати читачеві героїв Конан Дойля – Шерлока Холмса і доктора Ватсона. У своєму розслідуванні Вільгельм застосовує дедуктивний метод, який приніс славу Шерлоку Холмсу.

Напружена, загадкова атмосфера роману викликає асоціації з новелами іншого класика детективу – американського письменника Едгара По. А стиль “Імені троянди” нагадує популярний історичний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” англійського письменника Р. Хаггарта. Але У. Еко не є продовжувачем традицій детективного, пригодницького, історичного, мемуарного жанрів і використовує їх лише як пародію, тобто жодна з ліній роману не реалізується відповідно до традиції: викритий злочинець не тільки не кається у своїх злочинах, але й перемагає в боротьбі за об’єкт злочину – книгу Аристотеля, а через дії детективів гине бібліотека й монастир; події, про які розповідає автор, стають лише історичними декораціями для зображення світовідчуття людини XX ст. – відсутність віри в історичний прогрес і еволюцію, кризу авторитетів; в “Імені троянди” відсутній “щасливий кінець”, як у пригодницьких романах масової літератури, добро і зло виступають як рівнозначні категорії.

Як і в інших постмодерністських творах, основною технікою, яку використовує автор, є “цитатне мислення”, гра з чужими текстами. У “Нотатках на берегах “Імені троянди”” У. Еко стверджував, що в будь-якому творі ведеться діалог між створюваним текстом і рештою раніше написаних творів. Тому письменник використаву своєму тексті сотні неприхованих цитат з античних, біблійних, середньовічних творів, які знала кожна освічена людина доби Середньовіччя. Крім неприхованих цитат, у романі використано чимало “замаскованих” цитат, яких не міг знати оповідач Адсон, бо цитуються тексти, сучасні автору. У. Еко використовує й іронічну містифікацію: свідомо робить помилки в хронології подій, переносить на персонаж ім’я й риси реальної людини тощо. (Наприклад, за літературною маскою бібліотекаря Хорхе легко вгадується один із провідних діячів постмодернізму – аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес, який насправді, незважаючи на сліпоту, працював директором аргентинської Національної бібліотеки.)

Гра з чужими текстами сприяє налагодженню діалогу з ерудованим, інтелектуальним читачем. Масовий читач сприймає роман здебільшого на рівні фабули, його цікавить у першу чергу інтрига.

Читача-інтелектуала письменник залучає до гри, яка нагадує детектив, до пошуків “чужих” текстів у своєму тексті. Елементом гри з читачем виступає і назва роману, адже троянда згадується лише наприкінці твору, у віршованому рядку латинського тексту. Символ троянди, перевантажений у європейській культурі численними смислами, покликаний заплутати читача, дезорієнтувати його, щоб він не міг наперед налаштуватися на якесь певне трактування назви. У. Еко свідомо обрав назву, яка не має певного значення. А ось те, чи має троянда ім’я, мусить відгадати читач. Можливо, це лабіринт, за принципом якого побудований детективний сюжет роману й бібліотека-Храмина, і теоретичні суперечки середньовічних ченців, і сама структура тексту, у якому “чужі” цитати переплітаються, як ходи в лабіринті. (І. Столій)

Крістоф Рансмайр

Крістоф Рансмайр – сучасний австрійський письменник. Його роман “Останній світ” уважається одним із найкращих досягнень літератури постмодернізму.

Народився 1954 року у Веслі, що у Верхній Австрії, біля озера Траун, у сім’ї сільського вчителя. Сувора краса Альп, незайманість природи значно вплинули на формування почуття прекрасного.

Відлуння вражень дитинства відчувається й у романі “Останній світ” (1988). Закінчивши Бенедиктинську гімназію в містечку Гмундені, К. Рансмайр подався до Відня, де вивчав філософію в університеті. Саме заняття філософією привчили його піддавати сумніву панівну роль будь-якої ідеологічної або світоглядної концепції. У середині 70-х років К. Рансмайр удався до журналістики, що давало йому змогу й заробляти на прожиток, і спостерігати та вивчати життя, і спілкуватися з людьми різних поглядів, соціальних станів та прошарків, і наполегливо вчитися володіти словом. Журналістська робота допомагала виробляти власний стиль, привчала до точності, лаконізму й виразності висловлювання. Коло проблем, які цікавили в першу чергу Рансмайра-журналіста, охоплювало сферу філософську: ставлення людини до природного середовища, його спустошення внаслідок людської діяльності; сутність тоталітарних режимів; проблеми взаємин різних культур.

Перший роман К. Рансмайра “Жахіття криги й пітьми” (1984) прихильно зустріла критика, відзначивши досконалість стилістики та високий рівень інтелектуально-психологічного вирішення теми. У розповіді про австро-угорську наукову експедицію 1872–1874 рр. до Арктики письменник поєднав можливості різних жанрів літератури. Невипадково його твір називали “археологічно точною хронікою руйнування”, бо публіцистика й красне письменство невідривні в цьому творі. Справжнє визнання твору “Жахіття криги й пітьми” сталося після виходу з друку наступного твору К. Рансмайра – роману “Останній світ”.

Поштовхом для написання роману “Останній світ” стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами “Метаморфоз”. У “Задумі до роману” К. Рансмайр дав таку характеристику свого твору: “Тема – зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал – “Метаморфози” Публія Овідія Назона”.

Художній світ роману складний і неоднозначний. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне поєднання в одному творі ознак різних історичних епох. Події, які відбуваються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час “Останнього світу” дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 року до н. е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, що народився 43 року до н. е. А один із персонажів – Діт – виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній “позачасовий” простір твору. У цьому позачасовому світі втрачаються й реальні просторові поняття. Наприклад, Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли в Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца – теперішня назва давніх Томів).

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував у засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір “Метаморфози”, який опальний поет спалив, назавжди залишаючи Рим. Сюжет роману К. Рансмайра грунтується на Овідієвих “Скорботних елегіях” та “Посланнях з Понту”, а от систему образів, а з нею і загальну ідею, визначають “Метаморфози”. Сам поет-митець, який подав у “Метаморфозах” історію людської цивілізації, стає головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише в Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі й усе: Томи, мешканці міста, природа. Не знайшовши Овідія, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

“Усе, що я намагався виразити у своєму романі, закладено в тексті, і вже від самого читача, від його здатності сприймати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштовхне на власні роздуми й інтерпретації”, – зазначив письменник в одному з інтерв’ю. Тому “Останній світ” можна сприймати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна – як “постмодерністську гру”, у якій один художній текст уживається в іншому, стверджуючи “сталість мінливості” буття, спонукаючи читача вичитувати авторський “підтекст” і створювати свій власний “надтекст”.

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного роману – “Овідіїв репертуар”, де коротко характеризуються персонажі “Останнього світу” та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Джон Роберт Фаулз

Джон Роберт Фаулз (1926–2005) – англійський письменник, романіст і есеїст.

Народився у графстві Ессекс у родині успішного торговця сигарами. Закінчив престижну школу в Бедфорді, де показав себе хорошим спортсменом і здібним учнем. Невдовзі вступив до Единбурзького університету, проте 1945 року, незадовго до закінчення Другої світової війни, залишив його заради військової служби. Після двох років у морській піхоті Фаулз відмовився від військової кар’єри і вступив до Оксфордського університету, спеціалізуючись на французькій і німецькій мовах. У 1950– 1963 роках Фаулз викладав в університеті міста Пуатьє (Франція), потім у гімназії на грецькому острові Спецес, який послужив прообразом місця дії в романі “Волхв”, і в лондонському Коледжі Святого Годрика.

1963 року успіх першої книги Фаулза дозволив йому залишити викладання і цілком присвятити себе літературній діяльності. 1968 року він оселився в невеликому містечку Лайм-Реджіс на півдні Англії. Значну частину життя письменник провів у своєму будинку на березі моря і зажив слави замкненої людини.

Інтерес до історії, особливо помітний у романах “Жінка французького лейтенанта” і “Хробак”, був притаманний Фаулзу не лише за письмовим столом: 1979 року письменник очолив міський музей і обіймав цю посаду впродовж десяти років. Основні твори Фаулза дістали світове визнання, а створені на їх основі кінофільми сприяли популярності й комерційному успіху книг письменника. “Колекціонер” (1963) – перший опублікований роман Фаулза, який приніс автору визнання. Історія збирача метеликів, що спробував додати до своєї колекції живу дівчину, була екранізована (1965) режисером Вільямом Вайлером. Однойменний фільм мав великий успіх.

“Жінка французького лейтенанта” (1969) – найвизначніший роман Фаулза, за яким зняв фільм Карел Рейш (сценарій Гарольда Пітера, у головних ролях Меріл Стрип і Джеремі Айронс). Він поєднує в собі ознаки історичного і любовного романів, проте неповторність йому надає постмодернізм авторських роздумів. У творі розповідається історія молодого дворянина, який у 60-ті роки XIX ст. повинен був зробити вибір між благопристойним шлюбом за розрахунком і любов’ю до бідної гувернантки. Фаулз пропонує читачеві варіанти розв’язання цієї проблеми з точки зору людини 60-х років XX ст. – свідка “сексуальної революції”. Роман “Жінка французького лейтенанта” розійшовся багатомільйонним накладом, був перекладений тридцятьма мовами.

Час дії роману – XIX ст., вікторіанська Англія – обраний Фаулзом почасти із прагнення вступити в полеміку з модними псевдовікторіанськими романами, привабити читача пікантною любовної фабулою, численними побутовими деталями в стилі ретро, колоритними характерами і жанровими сценами. Усе це присутнє в романі. Але є й інше – драма ідей, психологія інтимних відносин, нарешті, історія становлення особистості, яка трактується як вибір між почуттям і обов’язком.

“Хробак” – філософська притча про моральність і моральне право одних судити інших. Час і місце дії роману – Англія XVIII ст. Прообразом головної героїні була знаменита Анна Лі, мати-засновниця релігійної протестантської секти “Шейкери”.

“Вежа з чорного дерева” – повість, опублікована 1993 року. Мистецтвознавец і критик Девід Вільямс приїжджає у відлюдне місце Котміне (Франція), щоб поспілкуватися зі скандально відомим художником Генрі Бреслі. 77-річний старий прославився своїм різким норовом і геніальними творами, що поєднують у собі надзвичайну чуттєвість і “первісний сюрреалізм”. Девід, прихильник абстрактного мистецтва, відчуває на собі сильний емоційний тиск художника, прихильника “природного” живопису. Крім того, молодий критик піддається спокусі завести роман з однією з двох дівчат, що гостювали в Генрі в маєтку. Проте Девід зазнає фіаско у спробах примиритися зі способом життя старого художника здебільшого через власну нерішучість, що заважає йому зійтися з дівчиною на прізвисько Миша, яка гостювала в Генрі.

Повість розкриває внутрішні мотиви творчого процесу, зв’язок творчого потенціалу із сексуальною розкутістю, з принципом “дихати на повні груди”, що виливається в проблему зубожіння мистецтва.

Фаулз у цьому творі відсилає читача до свого роману “Волхв” – через схожість сюжета й філософської підоснови. Проте у “Вежі з чорного дерева” загадка полягає у залежності художніх здібностей від життєвих сил людини в принципі. Фаулз неявно звертається до філософії екзистенціалізму, привносячи у повість ідею істинного існування людини задля досягнення найбільшого результату в створенні прекрасного.

Італо Кальвіно

Італо Кальвіно (1923–1985) – італійський письменник. Народився в Сантьяго-де-лас-Вегас (Куба) у родині італійців-агрономів, спеціалістів із тропічної рослинності, Маріо Кальвіно та Евеліни Мамеллі. Освіту здобув в Італії, у Сан-Ремо, куди родина повернулася 1925 року. На початку Другої світової війни був мобілізований, 1940 року брав участь в окупації Французької Рів’єри. З 1942 року вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором. З 1942 pоку, після окупації країни фашистами, брав активну участь у русі італійського Опору, 1944 року Кальвіно навіть вступив у комуністичну партію.

Після закінчення війни 1945 року здобув вчений ступінь з англійської літератури в Туринському університеті й звернувся до літературної творчості.

Перші твори Кальвіно написані під впливом неореалістичної естетики – повість “Стежка павучих гнізд” (1947), збірка новел “Останнім прилітає крук” (1949) – і присвячені змалюванню буднів та героїчної боротьби італійських партизанів із нацистами. Головну увагу при цьому Кальвіно зосереджує на морально-етичних проблемах виховання патріотичної свідомості учасників руху Опору, простих італійців. Уже в цих творах прослідковується тяжіння Кальвіно до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності, яка стане провідною в його творчості.

З кінця 40-х років Кальвіно співпрацював із кількома італійськими газетами, з 1950 року обіймав посаду редактора у видавництві “Ейнауді”, у серпні 1957 року вийшов з комуністичної партії у зв’язку з тим, що “протиріччя між ним та партійним керівництвом заважають йому брати участь у будь-якій формі політичного життя”. У 50-х pоках Кальвіно написав низку творів, у яких звернувся до гостроактуальних проблем італійської дійсності. У повістях “Будівельна афера” (1957), “Хмара смогу” (1958) відображено бурхливу індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприймається через свідомість інтелігента, для якого хмара смогу стає символом небезпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій сучасного суспільства.

Водночас на початку 50-х pоків у творчості Кальвіно намітився відхід від принципів неореалізму. Натомість посилився потяг до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири (філософсько-алегорична романна трилогія “Наші предки”). У романах цієї трилогії “Розполовинений віконт” (1952), “Барон на дереві” (1957), “Неіснуючий лицар” (1959) на матеріалі сатирико-фантастичної інтерпретації історії Кальвіно порушує гострі етичні питання сучасності. Це, зокрема, проблеми добра та зла, роздвоєння особистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема та суть моральних зобов’язань, проблема відчуженості людини від суспільства тощо. У такому ж філософсько-фантастичному, з елементами інтелектуальної сатири, аспекті написані й збірки оповідань Кальвіно.

У творах “Космікомічні оповідання” (1965), “Нульовий момент” (1967) йдеться про космогонічні процеси, пов’язані з виникненням планет, розвитком Усесвіту, людської цивілізації. У циклі гумористичних оповідань-притч “Марковальдо” (1963) Кальвіно змальовує долю простої людини в сучасному суспільстві.

1962 року Кальвіно одружився з перекладачкою Естер Джудіт Зінгер. З 1967 року і майже до кінця життя він із родиною мешкав у Парижі, де захопився науковими розробками в галузях структуралізму та семантики. Інтелектуально-філософська інтерпретація семіотичної теорії знаків, символів, кодів відобразиласяв романах “Таверна перехрещених доль” (1969), “Невидимі міста” (1972), “Якщо мандрівець однієї зимової ночі…” (1979), “Паламар” (1983). До збірки “Під ягуаровим сонцем” (1986) повинні були увійти розповіді про органи чуттєвого сприйняття людини, але письменник встиг написати лише про три з них: смакові, слухові, нюхові. Посмертна збірка з п’яти автобіографічних есе “Шлях до Сан-Джованні” вийшла друком 1993 року.

1975 року Американська академія обрала Кальвіно своїм почесним членом. Письменник часто виступав з лекціями у Франції та США, останні роки життя провів у Римі. У квітні 1985 pоку Кальвіно здійснив мандрівку в Аргентину, підготував цикл лекцій, з якими збирався виступити в Гарварді, у США. Ця книга під назвою “Шість нотаток на наступне тисячоліття” була видана посмертно 1987 року. На початку вересня 1985 року Кальвіно брав участь у конгресі з питань фантастичної літератури, звідки 6 вересня його забрали в лікарню італійського містечку Сієна. Там Кальвіно і помер від крововиливу 19 вересня 1985 року.

Джозеф Хеллер

Джозеф Хеллер (1923–1999) – відомий американський письменник-романіст і прозаїк.

Народився в бідній єврейській родині вихідців із Росії, у Нью-Йорку, США. З дитинства полюбив літературу і в ранньому віці намагався писати. Після закінчення школи імені А. Лінкольна 1941 року перепробував безліч професій: клерка, помічника коваля, кур’єра, але, не домігшись належного успіху, у віці 19 років вступив до лав льотного складу американських ВПС. Через два роки, після проходження підготовчих курсів, був направлений на війну до Італії, де на літаку В-25 здійснив понад 60 бойових вильотів як бомбардир.

Після закінчення війни Дж. Хеллер активно взявся за свою освіту. 1949 року здобув ступінь магістра Колумбійського університету, потім зайнявся дослідженнями в Оксфорді й перейшов на посаду викладача в Університет штату Пенсільванія. Пізніше співпрацював із періодичними виданнями і дістав посаду менеджера в компанії “Мак-Калл”, але залишив її, щоб навчитися фантастиці й драматургії в Єльському та Пенсільванському університетах. Російськомовному читачеві він відомий твором “Пастка-22”.

Джон (Сіммонс) Барт

Джон (Сіммонс) Барт (нар. 1930) – американський прозаїк. Письменник належить до так званого “неонового покоління”, або покоління 30-х pоків. Він народився на Півдні США (Кембридж, штат Меріленд), навчався в університеті Джона Хопкінса, потім студіював літературу в Пенсильванському університеті. Замолоду захоплювався джазом – грав на барабані. Музиканта з нього не вийшло, але, як каже сам письменник, потяг до аранжування він переніс на літературу. “На краще чи на гірше,- пояснював Барт потім в одному з інтерв’ю,- моя кар’єра романіста склалася як аранжувальника. Моїй уяві найкомфортніше в старих літературних умовах: чи то в епістолярному романі, чи в класичному міфі є, так би мовити, мелодія, яку я переоркестровую для власної мети”. У тому самому інтерв’ю він зізнався, що читати почав пізно – скажімо, твенівського “Гека Фінна” прочитав уперше десь у 25 років. А улюбленими вважає Шахерезаду, Гомера, Вергілія, Дж. Боккаччо, санскрит, народні оповідки. Найбільше його приваблюють, як він каже, “води оповіді”.

З “чорних гумористів” він одним з перших вийшов на авансцену, дебютувавши 1956 року романом “Плавуча опера”. І вже цією книжкою, за влучним висловом О. Зверєва, “увів у кадр абсурд”, зробивши його “живою, безпосередньою, повсякденною реальністю”. Тут на повну силу зазвучав бартівський “нігілізм” – абсурдним зображено все, і вижити людина може, лише визнавши цей абсурд. Дж. Клінковітц констатує відчутну наближеність творів першого періоду до французьких екзистенціалістів (А. Мальро, А. Камю) з точки зору “визнання абсолютного нігілізму”.

Барт – письменник, який творить не інтуїтивно: він конструює, узагальнює. І через два десятки років творчості він підбив підсумки, констатуючи, що перші романи було написано в Америці 1950–1960-х pоків, що вони вкладалися в параметри “чорного гумору” п’ятдесятих і визначали рух до притчевості (Fabulism) 60-х. Недаремно І. Хассан уважав роман “Козеня Джаїлс” “прикметним для літератури свого часу, оскільки був переконаний, що посилення уваги до міфів, архетиповості мислення покликані надати літературі нових життєвих сил у відстоюванні індивідуальності за часів омасовлення.

Свої погляди Барт виклав у статті “Література виснаження” (1967). У той час, коли модерністська критика проголосила смерть роману та літератури взагалі, Барт теж констатував вичерпаність великих оповідних і класичних форм. Проте це для нього не означало смерті літератури, а тільки завершеність певної літературної ситуації. І він поставив собі за мету – дати великій прозі нове життя. Барт не відмовився від попередньої літератури і не декларував заперечення традицій – лише своєрідне до них ставлення. Він заглибився в історію літератури і побачив, що під час зародження роман широко користувався пародією. “Я,- каже Барт,- повернувся до Сервантеса, Філдінга, Стерна, “Тисячі і однієї ночі”, до вправного обрамлення та розлогого велемовного оповідання. І сама можливість сконструювати фантастичний бароковий сюжет викликала ідею виступити у всеозброєнні проти модерністського твердження, що сюжет є анахронічним елементом у сучасній літературі”. Барт називав свій метод “ірреалізмом”.

Друга програмна стаття Барта “Література наповнення” (1980) написана вже на етапі постмодернізму. “Наповнення” літератури відбувається шляхом максимального використання не тільки “реальної реальності”, відчутної і зримої, а й через уведення в літературний твір культурного дискурсу як підгрунтя, як першого поверху, як феномену інтертекстуальності, який і забезпечує ефект метарозповіді. Далі Барт продовжує експеримент і пошук у жанрі роману, поглиблюючи й поширюючи його на категорії ще більш загальні. Герої “Саббатікел” – інтелектуали, університетські професори, які відзначають сьому річницю подружнього життя, мандруючи вдвох на вітрильнику. Отже, Барт використовує каркас авантюрного, традиційного для англомовної літератури роману плавання. Але для Феннвіка, сучасного інтелектуала, вірогідною є не тільки видима і відчутна, а й ірреальна реальність.

“Шекспір і Шахерезада вміли знаходити в житті казкове, – каже його герой.- У нашому житті воно теж є… Реальність чудова, реальність жахлива. Реальність є те, чим вона є. Але реалізм страшенно набрид.

С ю з а н н а. О’кей. Але ж не впадемо ми в окультизм чи неоготику?

Ф е н н в і к. Звичайно, ні.

С ю з а н н а. Ось тобі й проблема.

Ф е н н в і к. Так. Одіссей знав дива. Шахерезада була чарівницею. У Данте було казкове. А в нас що?

С ю з а н н а. Добре. У Дон Кіхота були лише галюцинації… У Гека Фінна були лише пересуди.

Ф е н н в і к. Чарівне є те, чого ми бажаємо, але із здоровою долею реалізму, щоб його збалансувати. Проте тепер ми можемо зустріти в світі найфантастичніше.

С ю з а н н а. Реалізм як збалансованість. Це мені подобається.

Ф е н н в і к. Дякую. Реалізм – це кіль і баласт корабля оповідання, хороший сюжет – ваша щогла і вітрила. Але ж чарівне – ваш вітер, С’юз. Справжнє диво – ваша мати – попутний вітер”.

Отже, два крила, на яких летить художня література, – то реальність і вимисел… Але кермує цим кораблем усеосяжна іронія автора, і це докорінно змінює літературну ситуацію, надаючи тексту не тільки варіативності, а й непевності в можливості пізнання реальності.

Отже, сумнів у незмінності канонів присутній, пошук нових структурувань тексту-життя триває.

Роман “Остання подорож якогось моряка” (1991) дослідники вважають певною синтезувальною конструкцією, у якій узагальнюються попередні тексти. Це розповідь про одночасні, але різнопросторові подорожі незвичайного героя – моряка Сімона Вільяма Бехлера, який, потрапивши в дивний спосіб на Середній Схід у часи Середньовіччя, перетворюється в Бей ель-Лура… Аналізуючи цей роман, М. Коваль доходить висновку, що в ньому “повністю реалізувалася бартова концепція “повторного наповнення” літератури, створена на основі використання ігрового чинника. Гра визначає надзавдання роману: передати ідею неперервності культурного досвіду, його багатогранності та тяжіння сучасної культури до інтеграції”. Варто додати, що із цим надзавданням безпосередньо пов’язано й ідею людської особистості як творця власного життя-подорожі-тексту, зітканого з неперервного культурного простору, а не лише сформованого соціальним моментом, як це було в реалізмі, або трагічно жертовного через свою повну невідповідність цьому моменту, як це було в модернізмі.

І це вже поворот до нових часів, до нового літературного мислення, що увібрало в себе культурологічне минуле, зокрема й техніку постмодернізму, і стало характерним для 80-х років. Останнім твором Барта на цей час є роман “Незабаром”. (За Т. Денисовою)

Терміни та поняття: Україна в 1929-1938 рр.

Атеїзм (від гр. “безбожжя”) – заперечення існування Бога, система поглядів, що відкидає всю сукупність реліг. уявлень про світ.

Геноцид (від гр. “рід” і лат. “вбивати”) – сукупність дій або політика, спрямовані цілковито чи частково на знищення окремих груп населення за расовими, нац., реліг. або соціальними мотивами; один з найважчих злочинів проти людства. Прикладами т. є Голодомор проти укр. народу, Голокост єврейського народу.

Голодомор – штучний голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947, навмисно створений більшовицькою владою, соціально-господарське явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної та соціальної структури населення. Охопив він оси. сільськогосподарські регіони, зокрема заселені переважно українцями (геноцид укр. народу). Особливо масштабним був Г. 1932-1933. Держава штовхала село до цього, бо воно не хотіло приймати колгоспної системи.

Директива (від лат. “керую, направляю”) – розпорядження, керівна вказівка, настанова, яку дають виші органи нижчим, керівник – підлеглим.

Експропріація (від лат. “позбавляю власності”) – примусове (платне чи безплатне) відчуження майна, яке здійснюється держ. владою, як правило, незалежно від згоди власника.

“Закон про п’ять колосків” – закон про охорону сод. власності від 7.08.1932, написаний власноручно Йосифом Сталіним, називають його ще “драконівським”, “середньовічним”, а він ще жорстокіший, мінімальне покарання – десять років, а дуже часто і розстріл.

Ідеологізація (від гр. “образ, початок, основа” і “поняття, думка, розум”) – нав’язування, насадження певної ідеології. Протягом близько 70 років в Україні цілеспрямовано насаджувалася ком. ідеологія.

Карткова система (від укр. “карткова” і гр. “утворення, складання”) – система розподілу продуктів, товарів і послуг, коли їх не вистачає і не можна проводити вільного продажу, за картками, що диференційовано видаються державою різним категоріям населення.

Колективізація (від лат. “збірний”) – політика об’єднання господарств прив. сільських господарів у спілки (колгоспи, радгоспи), що спираються на колективну власність на засоби виробництва. У СРСР і Україні зокрема була проведена наприкінці 20-х – у 30-х рр. В УРСР уже до 1932 колективізовано бл. 70 % господарств. Супроводжувалася політикою ліквідації куркульства як класу, насильства і Голодомору. В основному завершена до кінця другої п’ятирічки.

Колективні господарства, колгоспи (від лат, “збірний” і укр. “господарства”) – рад. форма кооперації. Сільськогосподарська артіль розглядалася як найпоширеніша їх форма. їх творили насильно, на 1939 – 30тис.. об’єднали понад 96% селян.

Культ особи (від лат. “поклоніння” і укр. “особи”) – у прямому сенсі це зовн. вияв поклоніння божеству – сукупність прийнятих у тій чи ін. релігії або реліг. течії обрядів, свят, ритуалів, звичаїв, у переносному (якраз про це і йдеться) сенсі – це єдиновладдя тоталітарного типу, сліпе поклоніння комусь, безмірне звеличування якоїсь особи (Сталіна, Гітлера тощо).

” Культурна революція ” (від лат. “обробка, виховання, освіта” і “розгортання, переворот”) – одна з трьох гол. цілей рад. політики у 30-х рр., складова соц. перетворень, не ставила справжньою метою всебічний розвиток к-ри, а її радянізацію, більшовизацію, переворот у духовному розвитку країни. У галузі освіти ставилося завдання лікнепу – ліквідації неписьменності. Але чого навчали укр. дітей та й дорослих – не укр., а ком. цінностей, намагання зробити з українців лояльних рад. громадян. Одна з найголовніших рис – антиінтелектуалізм і нетерпимість до тих, хто думає інакше.

П’ятирічки, пятирічні плани – вид рад. планового господарства на відміну під ринкової економіки. Всього за рад. часів їх було 12, перша з них у 1928- 1932, остання 1986- 1990.

Радянські господарства (радгоспи) – держ. підприємства у сільській місцевості на відміну під кооперативних (колгоспів). Створювалися в Україні з перших років більшовицької влади.

” Розкуркулення ” – ліквідація заможних господарств, репресії проти тих, що не хотіли йти в колгоспи, складова частіна політики примусової колективізації сільського господарства. Перші ознаки цього явища зявилися 1927- 1928. Йосиф Сталін поставив це завдання у грудні 1929, а відповідна постанова вийшла у січні 1930. Особливо активно “р.” проводилося на поч. 1930, піддано цьому явищу було бл. 1,5 млн людей.

“Розстріляне відродження” – нове покоління, покликане до творчості Укр. революцією та українізацією, умовна назва, запропонована Юрієм Лавріненком, літературно-мистецької генерації 20 – поч. 30-х рр., репресованої більшовицьким режимом. Цей термін відбиває трагічну долю багатьох представників нац.-культ. відродження 20-30-х рр. XX ст., що стали жертвами репресій і переслідувань у роки сталінського режиму, ним можна назвати бл. 500 письменників, а також ін. діячів к-ри, зокрема його представниками є Григорій Косинка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Михайль Семенко, Михайло Бойчук, Микола Куліш, Лесь Курбас та ін.

Соціалістичний реалізм (від лат. “гром., сусп., товариський” і “суттєвий, дійсний”) – творчий метод л-ри та мистецтва, який вимагає зображення дійсності відповідно до ком. ідеології. У 30-х рр. зводився до худ. коментування сталінських “теоретичних положень”, прославляння рад. дійсності. Він виник у першій половині XX ст., його засновником намагалися виставити Максима Горького. Визначальною рисою с. р. була ком. партійність. Влада вважала, що він “якісно новий, вищий етап розвитку, осн. принципами якого є правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її рев. розвитку”.

Соціальна деформація (від лат. “товариський, гром., сусп.” і “перекручення, спотворення”) – репресії, які стосувалися цілих великих соціальних груп, що привели до їх зникнення.

“Справа СВУ” (Спілка визволення України) – судовий процес над “шкідницькою підривною націоналістичною о-цією”, що нібито готувала антирадянський переворот, а насправді над укр. гуманітарною інтелігенцією за вигаданими звинуваченнями. Про неї вперше повідомили восени 1929, а процес відбувся 9 березня – 19 квітня 1930 у Харкові. Підсудних було 45 осіб, СВУ нібито очолював С. Єфремов. Засуджені отримали різні терміни ув’язнення (четверо 10 років, більшість від трьох до шести), але вижив мало хто, А всього у зв’язку зі “с. СВУ” постраждало бл. п’ять тис. представників гуманітарної інтелігенції. Цим процесом було завдано удару по опозиційно налаштованій нац. укр. інтелігенції, відкрито новий етап у б-бі з “націоналізмом” в Україні.

Стахановський рух – робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників, поч. якому покладено у Донбасі 31 серпня 1935 Олексієм Стахановим. Парт., рад., госп. органи намагалися надати йому масового характеру. З цією метою широко застосовувалися командно-адміністративні методи, штурмівщина, що призводило до дезорганізації та кризи виробництва. Його провал визнав фактично у 1937 і керівник країни. Повсюдне його впровадження було одним з чинників кризових явищ в промисловості, супроводжувалося посиленням експлуатації працівників і масовими репресіями проти інженерно-технічного персоналу та господарників.

Тероризм (від лат. “страх, жах”) – злочинна діяльність, що полягає в о-ції замахів, убивств, викрадень та ін. насильницьких актів щодо політ. противників, передусім з числа офіційних держ. осіб і гром.-політ. діячів, з метою вчинити над ними розправу або шляхом залякування змусити змінити урядову чи парт, політику. Практика т. властива екстремістським о-ціям. Однією з особливо небезпечних форм тероризму є держ. т., тобто піднятий до рівня держ. політики. До держ. т. вдаються здебільшого антидемократичні, тоталітарні політ, режими, наприклад сталінський ком. режим, гітлерівський нацистський режим.

Тоталітаризм, тоталітарний режим (від фр. “сукупність, повнота”, яке в свою чергу походить від лат. “весь, цілий”) – політ, лад, за якого держ. влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політ, партії), яка знищує дем. свободи, повністю підпорядковує всі сфери життя своїм інтересам і утримує контроль над с-вом методами терору, політ, й духовного закабалення.

Форсована індустріалізація (від фр. “сила” і лат. “діяльність, старанність”) – прискорення, посилення, збільшення темпів розвитку важкої промисловості. У СРСР ф. і. проводилася наприкінці 20-х – 30-х рр. XX ст.

“Шахтинська справа” (Шахтинський процес) – перший вел. політ. процес у СРСР, судовий процес 1928 над технічною інтелігенцією, 53 старими інженерно-технічними спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, мета – залякати стару інтелігенцію і змусити працювати на більшовицьку владу. Звинувачення були явно сфальсифіковані, зокрема у приналежності до “антирадянської шкідницької підпільної контрреволюційної о-ції”, що діяла у 1922-1928 у Шахтинському (м. Шахти, тепер Ростовська обл. РФ, яке ще 1924 передали від України Росії, звідси й назва “справи”) та ін. р-нах Донбасу, але М. Горлицького, М. Кржижановського, А. Юсевича, М. Бояриновата, С. Будного розстріляли. Процес відбувся 18 травня -6 липня 1928 у Москві. Сталінський режим використав його для розгортання масової кампанії переслідування “бурж.” фахівців за “шкідництво” та придушення будь-якого опору авантюристичним темпам індустріалізації країни. “Ш. с.” поклала початок подібним процесам у 30-50-х рр. XX ст.

Читайте тему “Україна в 1929-1938 “, щоб краще підготуватися до ЗНО з історії України

Для максимального спрощення ведення обліку на підприємстві фахівцями розроблена спеціальна програма 1с, яка має різні версії – 1С7 і 1С8 . Більшість підприємств уже досить давно перейшли на версію 1с8 , і, мабуть, це неспроста – мабуть, між зазначеними двома версіями існують якісь відмінності, які призвели до вибору на користь ” вісімки”. Спробуємо проаналізувати ситуацію і зробити певні висновки.

Відмінність (різниця) 1С7 від 1с8 полягає в наступному:

1с8 – більш ” просунута ” версія програми, а 1С7 – в деякій мірі застаріла.
1с8 має більш високий ступінь захисту від злому, ніж 1С7 .
У 1с8 можна міняти налаштування інтерфейсу, що, в порівнянні з платформою 1С7 , робить її більш практичною і зручною для використання.
Наявність більшої кількості компонентів програми у “вісімці ” передбачає ведення обліку на більш якісному рівні, ніж у ” сімці “.
1с8 – це єдина платформа без розділень на бази, тому її можна використовувати більш коректно і ефективно, ніж 1С7 .

Що таке 1С7 і 1С8

1С7 являє собою більш ранню версію програми 1с для ведення обліку на підприємстві. Найпопулярнішою платформою була розроблена професійна версія 1с 7.7 .

1с8 є пізнішою платформою, а тому і більш вдосконаленою, ніж первісна розробка. Створення 1с восьмої версії дозволило вирішувати безліч завдань, про які раніше навіть мови не велося.

Порівняння 1С7 і 1С8

У чому ж різниця між 1С7 і 1С8 ? У восьмій версії додані нові елементи конфігурації, які раніше не використовувалися в сьомій версії. Іншими словами, 1с8 дозволяє створювати більш докладні звіти і формувати регістри, які можуть бути проаналізовані економістами та керівниками компанії на більш високому рівні якості, оскільки вони стали мати більш глибоку ієрархію. Крім того, ” вісімка ” створена як єдина платформа, тобто вся інформаційна база зберігається в одному файлі, що дозволяє користувачеві коректно її використовувати і створювати резервну копію.

Необхідно відзначити, що інтерфейс 1с8 дещо відрізняється від інтерфейсу 1С7 , оскільки розробники впровадили спеціальні можливості керування ним. Так, у звітних формах можна міняти розміри осередків, виводити списки і різні елементи, редагувати форми звітів.

І саме головне достоїнство – версія 1с8 має більш якісний захист від злому, ніж 1С7 , що дозволяє в меншій мірі побоюватися витоку інформації.

Чи знаєте ви щось цікаве про дощових черв’яків? Цікава інформація про дощових черв’яків для дітей і дорослих зібрана в цій статті.

Цікаві факти про дощових черв’яків

Дощовий черв’як ( або земляний черв’як) поширений по всьому континенту окрім Антарктиди (деякі види набули широкого поширення завдяки людині).

Ці черв’яки називаються дощовими тому що, при надмірній воді вони не можуть дихати (так як дихають шкірою ) і через це виходять на поверхню землі.

Дощовий черв’як має тільки одну вену і артерію, яка проходить через все тіло.

Довжина різних видів дощових черв’яків може бути від 2 см до 3 метрів.

Шкіра дощового черв’яка покрито слизом, яка є антисептиком.

У дощових черв’яків слабо розвинений головний мозок.

Дощові черв’яки здатні до регенерації.

Дощові черв’яки зволожують, перемішують і сприяють розпушуванню землі (вони рухаються по грунті розштовхувати його або заковтуючи).

Дощового черв’яка використовують як корм для птахів і тварин.

Розведення дощових черв’яків називається – Вермикультура.

Біогумус – це органічний відхід перероблений дощовими хробаками.

Раніше в Європі, для загоєння, на рану клали порошок з висушених хробаків або чистих дощових черв’яків. Настоянкою з порошку лікували при туберкульозі або раку. У китайській медицині порошок використовувався для позбавлення від атеросклерозу.

При катаракті, ока закапували рідину, яка протікала від посолених і розігрітих дощових черв’яків.

Цікавинки про дощових черв’яків, цікаві відомості про дощових черв’яків ви можете додавати через форму коментарів.

Ксенофобія та її види

Що таке ксенофобія?

Ксенофобія (від грецьких слів Ξευος (ксенос) – “чужинець”, “незнайомець”, та Φοβος (фобос) – “страх”) – неоднозначний термін на позначення певного стану людини, що виявляється у нав’язливому страху щодо чужинців чи просто чогось незнайомого або страх перед чужоземцями та ненависть до них.

Уперше термін “ксенофобія” зустрічається у словнику Вебстера, виданого 1841 р. у США. Такі визначення засвідчують, що головним об’єктом ксенофобії завжди були незнайомці або чужинці (Xenos – сторонні, іноземці). Причини тут прості: історично так склалося, що поява чужинців, зазвичай не віщувало нічого доброго. У гіршому випадку вони претендували на поля і пасовища, на майно і дружин. У кращому випадку – втручалися в життя суспільства, приносячи із собою зміни. Отже, чужинці являли реальну загрозу сформованому способу життя.

Види ксенофобії

Розрізняють дві основні форми ксенофобії.

Перша спрямована на групу всередині суспільства, що вважається чужою і шкідливою для суспільства, наприклад нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуалісти. Об’єктом другої форми ксенофобії є переважно культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури піддаються чужоземному впливу, але культурна ксенофобія є часто вузькоспрямованою на певні прояви такого впливу (наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії).

Расизм У загальному випадку розглядають як форму ксенофобії. Ксенофобія передбачає віру в те, що об’єкт ворожості є чужим.

З точки зору біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації.

Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства загалом, але таке твердження багато хто піддає сумніву.

Умови та термін зберігання овочів потрібно знати, щоб вони максимально довго залишалися тривалий час придатними для вживання в їжу і не втрачали своїх смакових якостей.

Всі ми хочемо їсти овочі в свіжому вигляді, тому що це корисно для організму, але для цього потрібно знати умови зберігання овочів у домашніх умовах, як і де правильно зберігати овочі. При правильних умовах зберігання корисні речовини в них майже не втрачаються.

Де зберігати овочі

Більшість овочів містить від 75 % до 97 % води, і втрата хоча б 5 % води призводить до в’янення, овочі втрачають зовнішній вигляд і харчову цінність, виглядають зморшкуватими і в’ялими. А мікроби, що потрапляють на овочі, починають розмножуватися. Тому, щоб зберегти овочі на зиму, не варто класти їх усіх разом на балкон, в холодильник або в гараж. Перш, потрібно кожен овоч ретельно оглянути, і відібрати пошкоджені і пом’яті екземпляри.

Найкраще зберігати будь-які овочі в гаражі, на горищі, або в спеціальному погребі чи підвалі при температурі +3 – +10 ° C при вологості повітря 85-90% , однак не у всіх є таке приміщення. Можна також використовувати саморобні ” погреби ” , тобто – спеціально сконструйовані шафи та ящики, що імітують умови утримання овочів, схожі на умови льоху.

Умови зберігання свіжих овочів

Перш ніж збирати картоплю на зберігання, її необхідно добре просушити, потримавши кілька годин на відкритому повітрі. Картопля найкраще зберігається при 2 -3 С і вологості повітря 85-90%. Для створення таких умов добре підходить сухе, прохолодне, темне приміщення, наприклад, льох або підвал, які не промерзають взимку. Також можна в цих цілях використовувати балкон, до настання заморозків, але за умови, що він не обігрівається.

Картоплю можна зберігати в ящиках з невеликими отворами в стінках для доступу повітря. Ящики ставлять на підставки (15-20 см над підлогою ) і не присувають їх впритул до стіни.
При зберіганні картоплі в засіках її засипають шаром не більше 1 м. Верхній шар бульб, як правило, пітніє, що створює вогнища захворювань. Щоб уникнути цього, слід відразу ж після закладки укрити картоплю порожніми ящиками, рогожею, мішками або кошиками, набитими стружкою. Ці матеріали гігроскопічні і добре вбирають зайву вологу. Поверх картоплі можна покласти шар буряків.

Умови зберігання моркви

Шкіра моркви дуже тонка, тому зберегти моркву надовго, не допустивши проростання, загнивання або проморожування вкрай складно. Найсприятливіші умови зберігання моркви – постійна температура +1 ° C, вологість 90-95% , обмежений доступ повітря, помірна вентиляція.

Перш ніж прибрати моркву в сховище, її потрібно просушити, потримавши кілька годин на свіжому повітрі. Бадилля обрізати врівень з головкою, щоб вона не проростала. Морква добре витримує зберігання навалом в звичайних погребах, підвалах, які не промерзають взимку, в буртах або ямах.

Як зберігати моркву взимку

У поліетиленових мішках. Для зберігання використовують мішки будь-якої ємності. Мішок поміщають в сховище і тримають відкритим.

У ящиках. Ящики краще брати з щільними стінками і кришками. Ємність їх не повинна перевищувати 20 кг. Ящики зберігаються на балконі, але з настанням холодів їх необхідно вкрити чимось теплим. А при сильних морозах ящики краще занести в квартиру і поставити поряд з балконними дверима.

У піску. Морква укладають в пірамідки або буртики висотою до 1 м головками назовні, ряди пересипають свіжим, злегка зволоженим піском. У міру підсихання верхнього шару піску його зволожують, збризкуючи водою з боків і зверху. Шари піску повинні бути не менше 1 см ( нижній шар 2 см) , а коренеплоди не повинні торкатися один одного.

У 3- літровій банці. Якщо моркви не дуже багато, то її можна накласти в 3 – літрову банку, і зберігати в залежності від погоди на балконі, в квартирі біля балконних дверей або в холодильнику. При настанні морозів банку необхідно закрити кришкою.

У глиняному горщику. Глину розмішують до густини сметани і занурюють у неї коренеплоди на 2-3 хв. , Виймають їх і сушать. Навколо моркви утворюється чохол, що оберігає від в’янення і хвороб. Морква в глиняних чохлах укладають в ящики або корзини. У порівнянні з іншими способами зберігання цей дає найменшу кількість відходів.

У хвойних тирсі. Найкраще морква зберігається в тирсі вологістю 18-20%.

Зберегти моркву також допомагає крейдяний розчин, його можна купити в господарських магазинах. Після обробки крейдою моркву ретельно просушити на папері і прибрати на балкон або в холодильник.

Умови зберігання буряків

Температура зберігання для буряка 2-3 ° C при вологості 80-85%. Товста шкірка буряків добре захищає від зайвого випаровування вологи. Ці овочі зберігають у нещільно закритому ящику або мішку в прохолодному темному місці: близько балкона, на балконі або в коридорі.

Зберігати буряк зручно в ящиках, пересипаючи шаром піску, торфу або тирси. Можна також зберігати в поліетиленових мішках, попередньо засипавши коренеплоди піском або тирсою.

Перед закладанням на зберігання коренеплоди злегка просушують на свіжому повітрі. Листя зрізають, але не впритул до голівки кореня, а, залишаючи черешки (приблизно близько 2-3 см завдовжки) центральну розетку дрібних листя, так зване серце, краще залишити цілком.

Буряк добре зберігається в підвалах, льохах, буртах або в будь-яких прохолодних приміщеннях.

Для економії місця буряк можна закласти в засіки або ящики з невеликими отворами для доступу повітря. Ящики встановлюють один на одного на підставках на висоті 15-20 см над підлогою і не присувають їх впритул до стіни, щоб не перешкоджати циркуляції повітря.

Умови зберігання капусти

Капуста досить примхлива для зберігання в домашніх умовах. Їй показаний сільський льох з усіма зручностями. Успішно тримають капусту в спеціально виритих ровах, під снігом. Але в холодильнику качан швидко в’яне, а загорнутий в поліетиленовий пакет – загниває.

Кращі умови для зберігання свіжої капусти – температура від -1 до +1 ° C, відносна вологість повітря 90-98 %.

Восени, перед заморозками, качани виривають з корінням, видаляють верхнє зелене листя і підсушують протягом декількох днів, повісивши їх на протязі. Потім пов’язані за два качани підвішують до стелі в підвалі, погребі чи іншому прохолодному місці. Так вони добре зберігаються до весни. Можна зберігати качани також в прохолодному місці на решітках, полках. Взимку час від часу оглядайте капусту і відривайте загнили листя.

На півдні можна зберігати капусту в землі, закопавши капусту качанами вгору в канаву і засипавши тонким шаром землі ( 10 см). Коли настають холоди, потрібно підсипати землі (до 30 см).

Ще спосіб: з качана знімати не прилеглі зелене листя, до качан з шпагату прив’язують петлю. Качани змащують глиною, розведеною до густоти тіста для оладок, так, щоб не було видно листя, і вішають на вулиці для поступового просушування. Висохлі качани переносять в льох і підвішують.

Найкраще капуста в домашніх умовах зберігається в квашеному вигляді.

Як зберігати квашену капусту. Квашену капусту зберігають при температурі близько 0 ° і так, щоб вона була покрита розсолом. У капусті без розсолу руйнується вітамін С. Тому виймати її з розсолу потрібно безпосередньо перед їжею. Після цього залишилася капусту вирівнюють і кладуть вантаж. Квашена капуста не втрачає своїх властивостей і на морозі, але вживати її в їжу слід відразу ж після відтавання. Повторне заморожування квашеної капусти веде до повної втрати вітаміну С.

Умови зберігання цибулі та часнику

Зберігання цибулі та часнику не вимагає особливої турботи. Класичний спосіб – сплести їх у коси і повісити на стіну в затишному темному сухому кутку, де температура більш-менш стабільна. Як не дивно, це може бути навіть закуток поруч з опалювальною батареєю. Цибуля зберігається місяцями без шкоди для якості. Підвищена сухість поблизу батареї заважає цибулинам проростати. Часник такого клімату не любить, він може всохнути.

Сплести в коси магазинну цибулю і часник не вдасться – хвостики короткі. Тому візьміть стару, тонку капронову панчоху і наповніть її цибулинами або головками часнику. Підвісьте на гвоздик, а низ зав’яжіть вільним вузлом або защемить білизняний прищіпкою, щоб зручно було діставати по одній цибулині.

Часник набагато вередливий, ніж цибуля. Тому доводиться зберігати його з хитрощами. Наприклад, умочують перед закладанням на зберігання кожну головку в розплавлений парафін, щоб утворилася суцільна оболонка. Вона буде перешкоджати усихання часникових зубків.

Ще один екзотичний спосіб зберігання часнику – очищені зубки покласти в соняшникову олію. Від цього маслу гірше не буде, навпаки, воно придбає апетитний присмак.

Також можна скласти неочищені головки часнику в скляну банку і пересипати сухим борошном, насипавши зверху шар не менше 2 см.

Якщо ви не вберегли цибулини і вони підмерзли, покладіть їх на 2-3 години в прохолодну воду, і вони відновлять свій вигляд і смак. Але для тривалого зберігання така цибуля вже не годиться.

Умови зберігання хріну

Хрін перед зберіганням потрібно ретельно перебрати, відкидаючи пошкоджені корені і зрізаючи бадилля. Потім коріння хрону закопують у вологий пісок, насипаний в дерев’яний або фанерний ящик. Зберігають хрін при температурі не вище 4 градусів тепла. При більш високій температурі зберігання хрін починає проростати.

Умови зберігання огірків

Для збереження огірків у свіжому вигляді придумано чимало способів. Гарантований термін зберігання свіжих огірків – не більш 3 – х днів. Але якщо довгі парникові огірки з уцілілими плодоніжками поставити на зразок букета в посуд з водою хвостиками вниз і щодня міняти воду, то такий “букет ” може зберегтися багато днів.

Також огірки ретельно миють кип’яченою водою, обтирають і обмазують яєчним білком, щоб утворилася непроникна для вологи плівка. На відміну від поліетиленової, ця плівка дозволяє плодам дихати, тому вони непогано зберігаються і без холодильника в прохолодному темному місці. Особливо якщо тримати їх підвішеними за плодоніжки.

Як зберігати солоні огірки. Під час зимового зберігання солоних огірків у бочці, діжці, відрі або банці на поверхні розсолу з’являється цвіль і плівчасті дріжджові грибки. Якщо плівку не зняти, огірки швидко размягчатся і придбають неприємний смак і запах. Хорошим засобом боротьби з цвіллю є гірчичний порошок, в якому міститься антисептичну речовину – алілове масло. Якщо поверхня розсолу посипати невеликою кількістю сухої гірчиці, то цвіль розвиватися не буде. Можна пов’язати в вузлик 30-40 г сухої гірчиці і помістити його між огірками. Огірки також не пліснявіють, а смак їх покращиться, якщо зверху покласти нарізаний стружками хрін.

Умови зберігання помідорів

Зібрані восени помідори, збережуться в темному сухому місці, викладені в один шар плодоніжками догори. Зелені помідори, які не встигли визріти потрібно укласти в плоскі дерев’яні ящики і тримати на підлозі, де прохолодно і темно. Температура повинна бути плюсова. Вважається, що сусідство зелених помідорів з червоними прискорює почервоніння перших.

А ще такі помідори можна дотримати до нового року, відібравши найздоровіші зелені плоди і звернув кожен в папір і укласти в ящик, вистелений соломою або порваним на шматочки папером, плодоніжками догори. Зберігати в темряві при температурі +11-13 ° C, поки не почервоніють.

Умови зберігання зелені ( петрушки, кропу, цибулі )

Зелень довше буде свіжою в холодильнику в упаковці з тонкого харчового поліетилену. Якщо поліетиленовий мішок досить щільний, то не забудьте зробити в ньому кілька дірочок виделкою.

Зелень повинна бути сухою. Тому, купивши в магазині петрушку, кріп, салат, не мийте їх, а тільки переберіть, обтрусіть і просушіть на папері.

Зелену цибулю для зберігання слід очистити від цибулин. І тільки після цього упакувати в поліетиленові мішечки і покласти в холодильник.

Умови зберігання редьки ( редиски )

Якщо у зібраного редису відразу ж обрізати коріння і бадилля, то зберігатися він буде всього 5-6 годин – швидко зів’яне і стане несмачним.

Але якщо полити редис ввечері і зняти з грядки вранці, обтрусивши від землі і обрізавши бадилля на відстані 2-3 см від коренеплоду, а корінці зовсім не обрізати, то він чудово збережеться протягом 3-5 днів.

Упакований у поліетиленові пакети і поміщений в овочевий відсік холодильника, редис залишиться міцним і не змінить свого смаку.

Знімаючи урожай в інший час доби, не забудьте заздалегідь, за 2-3 години до збору, полити рослини.

До нового року можна зберегти редис певних сортів (наприклад, Дунганскій, Червоний велетень ) . Урожай прибирають перед заморозками. У редису обрізують бадилля і корені, потім рядами укладають у ящики, перекладаючи кожен ряд вологим піском. Пісок час від часу треба зволожувати. Зберігати редис слід при 1-2 градусах тепла. Редис осінніх сортів дозрівання може зберігатися в поліетиленових мішках у холодильнику при температурі 0 градусів кілька місяців. Для цього коренеплоди без листя затарюють у поліетиленові пакети місткістю до 5 кг і зберігають відкритими в холодильнику до лютого наступного року. Якщо температура більш висока (плюс 6-8 градусів) , то редис із задовільною якістю в поліетиленовій упаковці може зберегтися до середини грудня. Цей овоч, що зберігається в холодильнику, містить більше вітаміну С, цукрів та інших поживних речовин, ніж редис, вирощений до січня в теплицях. Однак тривале зберігання часто призводить до того, що тканина коренеплодів стає грубою, губчатої будови, редис втрачає товарні якості.

Тривалий час редис можна зберігати в ящиках, перешаровуючи його помірно вологим піском. Вологість піску повинна бути такою, щоб при стисканні його в кулаці пісок залишався в грудці, а долоня не стала вологою. Перешарований піском редис зберігається краще, ніж в поліетиленовій упаковці. При оптимальній температурі зберігання 0 градусів редис в таких умовах може зберігатися до весни.

Умови зберігання гарбуза

Гарбуз на відміну від більшості інших овочів, що не дуже любить низькі температури при зберіганні. Оптимальна температура для нього +5-8 С, але допустимі температурні межі зберігання гарбуза – від +1 до +14 С. Якщо ж у місці зберігання інших овочів низькі температури, гарбуз можна обкласти і накрити соломою.

Умови зберігання кабачків

Оптимальним режимом зберігання середніх молодих плодів звичайного кабачка є температура +4… +6 ° С і відносна вологість повітря 85-90 % протягом 15-20 діб. У цих умовах плоди зберігають свої якості, харчову цінність і не пошкоджуються.

Кабачки довше зберігаються, якщо їх тримати в поліетиленовому пакеті з пробитими в ньому невеликими отворами на нижній полиці холодильника. Досить зрілі плоди ( але не перезрілі ) можна зберегти у свіжому вигляді до півроку. Слід тільки відібрати плоди без ушкоджень і з плодоніжкою. Зберігати їх краще в темному, прохолодному (але сухому ) місці, періодично перевіряючи цілісність кори.

Зрілі плоди кабачка цукіні зберігають у погребі на полицях або в кімнаті на підлозі під ліжком, на кухонній шафі, в коморі. У кімнатних умовах вони не пошкоджуються до лютого – березня. Після зберігання м’якоть набуває золотистий відтінок, зберігши аромат щойно зрізаного плода. Приготовлені протягом зими страви з таких плодів дуже смачні. Якщо розрізаний плід не вдалося використати повністю, решту кладуть у морозильну камеру холодильника.

При зберіганні в погребі, якщо на плоди цукіні не потрапляє конденсат, вони прекрасно зберігаються до нового врожаю. Така особливість ще більше підвищує цінність різновида кабачка цукіні.

Умови зберігання баклажанів

Баклажани темно – фіолетового кольору, чисті, пружні, без механічних пошкоджень і не уражені шкідниками укладають у сховище купою на підстилку з соломи плодоніжками донизу, накривають мішковиною і витримують 12 днів.

Потім знову сортують і відібрані хороші плоди загортають у папір, укладають на солом’яну підстилку завтовшки близько 20 см і накривають їх мішковиною в чотири шари. З настанням морозів купу накривають ковдрою або добре утеплюють свіжою, чистою соломою.

Термін зберігання залежить від сорту, ступеня зрілості, температури і вологості в сховищі. Найкраща температура зберігання баклажанів 6 – 7 С при відносній вологості повітря 85-90%.

При зберіганні невеликої кількості баклажанів їх загортають в газету і зберігають у ящиках. Можна також засипати плоди золою або товченим вугіллям.

Максимальний термін зберігання баклажанів – до 2х місяців.

Умови зберігання квасолі, гороху

Визрівші і добре просушені бобові зберігатися можуть довго, але проблема в тому, що личинки жуків заводяться ще до збирання врожаю. Щоб запобігти їх розмноження, в квасолю, яку поклали на зберігання, поміщають розрізані навпіл зубчики часнику або насіння кропу.

Можна залишити квасолю на морозі, наприклад, на балконі. Або помістити в гарячу духовку.

Кращий спосіб збереження врожаю бобових – герметично (тільки металевими кришками ) упакувати добре просушені зерна в банки з додаванням золи із сухих стулок квасолі. Розрахунок: 1 столова ложка золи на 0,5 – літрову банку зерен. Навіть якщо в зернах вже був жучок або його яйця, вони загинуть від золи і відсутності кисню. У такому вигляді зерно може зберігатися багато років.

Умови зберігання перцю (гіркого, стручкового )

На зберігання закладають плоди, зібрані перед заморозками в суху погоду (вологі довго не зберігатися ) .

Зберігають перець в ящиках або поліетиленових мішечках з отворами по всьому периметру. Температура зберігання плодів повинна бути 0 – 2 ° С при відносній вологості 87-93 %. За таких умов плоди перцю можуть зберігатися не менше 40 днів.

Ще один спосіб – кущі, вирвані з корінням підвішувати на утеплених балконах, на верандах, у сараях вгору корінням. Тут варто нагадати, що плоди в технічній зрілості (розмір як у зрілого плоду, але забарвлення ще виконана не повністю) слід зберігати при температурі 10-12 ° С протягом 15-20 днів, а потім, у міру дозрівання плодів до біологічної зрілості температуру знижують до 0 – 2 ° С. Відносна вологість 87-93 %. Плоди, зібрані без механічних пошкоджень і здорові, можуть зберігатися 60-70 днів при заданій температурі і відносній вологості.

Перець також добре зберігати в сухих і прохолодних приміщеннях у підвішених зв’язках, або кошиках, де він поступово висихає. Такий перець може зберігатися дуже довго.

Тепер ви знаєте умови зберігання овочів, терміни і температуру, вологість необхідну для кожного їх виду, сподіваємося ці знання допоможуть вам зберегти ваші овочі довго і якісно.