Образ Богдана Хмельницького у баладі М. Старицького “Гетьман”
Багато славних імен знає історія України. Ці імена лунають крізь століття як великий гімн нашій землі, народу-борцю, державі. Та однією з найвидатніших постатей в історії України є постать гетьмана Богдана Хмельницького, який був одним із найосвіченіших людей свого часу, розумним дипломатом і видатним полководцем. Запорожці поважали його за розум і козацьку відвагу. Ставши гетьманом, Богдан Хмельницький очолив боротьбу українського народу проти польської шляхти. Образ народного героя оспівано в багатьох піснях, народних думах, у творах поетів і письменників. Та разом з тим постать гетьмана і його роль в історії України неоднозначна. Згадаймо твір-містерію Тараса Шевченка “Великий льох”, у якому поет розглядає образ Прісі, душа якої після смерті не знає спокою, адже за життя дівчина перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, який із старшиною “їхав в Переяслав Москві присягати”. Саме злука з Москвою стала тим непростим і неоднозначним рішенням гетьмана, що на довгі століття “прив’язало” Україну до північної сусідки.
Після смерті Богдана Хмельницького поховали в Суботові поряд із старшим сином Тимофієм. Іллінська церква мала стати родинною усипальницею Хмельницьких, але 1664 року Стефан Чарнецький сплюндрував Суботів, наказав викинути тіла гетьмана і його сина з родинної гробниці, спалити їх, а попелом заправити гармату й вистрілити. Так це було чи ні – невідомо, але могила Хмельницького не збереглася.
Михайло Старицький не раз звертався до образу Богдана Хмельницького та І до Хмельниччини, героїчного періоду в історії України. У баладі “Гетьман” письменник розповідає фантастичну історію про одну ніч на Водохрещу, коли гетьман 1 постає з могили-печери і їде рідною землею, Ясногривий кінь летить “по хвилі холодній Дніпра”, аж “боки йому димом парують, вогнем його очі горять”. Цілий рік у невідомій печері лежить кістяк незнаного гетьмана, якому немає місця в рідній стороні, бо розрив лихий ворог його могилу, “по полю кістки розметав”. Весняні струмки скотили кістки гетьмана “до батька Славути”, “а той свого сина останки сховав у печері-труні”. У ніч під Водохрещу тужлива удовиця “ронить криваву сльозу”, і коли та сльоза палає на кістяк, гетьман оживає, сідає на коня і мчить рідною землею. Він не пізнає знайомі місця, адже у вільному колись степу “простяглись залізниці”, “повстали будови дворців”, стоять обдерті хати, а дівчата працюють на сахарнях. Гетьману соромно від того, “що кров’ю геть змив Україну та й стиснув ще гіршим ярмом неволі під царською рукою”.
Він стає на майдані і починає скликати славне козацтво:
Зове Богуна, Кривоноса,
Зове і надію одну –
Свого безталанного сина,
Що рано поліг у труну…
Гетьман кличе усіх їх повстати за народ, який сам же запродав старшині “в давню годину”. Але на той клич немає жодної відповіді: одні чубаті брати полягли в битвах, “других повкладали кати”, а треті відцуралися від слави свого народу. Змучений розпачем і безнадією, гетьман після крику третього півня сідає на коня й, ридаючи, повертається у свою могилу, щоб через рік знову повстати з мертвих, знову без жодної надії скликати на боротьбу за уярмлений народ своїх побратимів.
У баладі “Гетьман” Старицький відходить від загальноприйнятої думки про те, що Богдан Хмельницький тільки герой і спаситель краю. Не випадково поет починає твір розповіддю про наругу польського воєводи над могилою батька й сина Хмельницьких. Чому Бог допустив таке святотатство? Може, й справді гетьман на довгі століття занапастив долю рідного народу хибними кроками? Хто зараз може розсудити, де правда, а де лжа? Поет по-своєму осмислює образ Богдана Хмельницького, “підводить” його з могили, щоб бунтівний дух гетьмана нагадував нащадкам про славне минуле й не давав перетворитися на безсловесних рабів.