Горацій ода «До Мельпомени»

Ода Горація «До Мельпомени» стала першою серед поезій, присвячених усвідомленню поетом досягнень свого творчого шляху.

Горацій «До Мельпомени»

ДО МЕЛЬПОМЕНИ
(III, 30)

Звій я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,-
Будуть знати, що й — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
(Переклад Андрія Содомори)

ДО МЕЛЬПОМЕНИ
(III, 30)

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний;
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець
Ще сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід в нестриманій сваволі,
Іде казковий Давн ратайський люд судив,-
Скрізь говоритимуть, що син простих батьків,
Я перший положив на італійську міру
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру,
І лавром, що зростив святий дельфійський гай,
О, Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
(Переклад М. Зерова)

Горацій ода «До Мельпомени»