“Кайдашева сiм’я” характеристика героїв

“Кайдашева сiм’я” характеристика героїв

“Кайдашева сiм’я” – повість Нечуя-Левицького про тяжку доля селянства. Аналіз твору, цитатна характеристика героїв допоможуть краще зрозуміти головних героїв повісті, їх внутрішній світ.

Головні герої “Кайдашева сiм’я”

Омелько Кайдаш – голова сім’ї Маруся – його дружина Карпо – старший син Лаврін – молодший син Мотря – старша невістка, дружина Карпа Мелашка – молодша невістка, дружина Лавріна

Другорядні персонажі: Параска Гришиха, Баба Палажка (Солов’їха)

“Кайдашева сiм’я” характеристика героїв

“Кайдашева сiм’я” образ Омелька Кайдаша

Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили. У нього “здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця”.Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити – це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним.

Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку.

Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.

“Кайдашева сiм’я” образ Марусі Кайдашихи

Маруся Кайдашиха – дружина Омелька, мала двох синів.

Мотря – “робоча та проворна, та трохи куслива, як мухи в спасівку”. “Має серце з перцем”. Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама “набралась трохи панства”. Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру – це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, і, навіть, бійок.

Омелько і Маруся Кайдаші – працьовиті, своїх дітей вони теж виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батькам – і в цьому одна з проблем батьків і дітей у цій родині.

“Кайдашева сiм’я” образ Карпа

Карпо – старший син О. Кайдаша та М. Кайдашихи. Карпо був грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний.

Карпо – енергійний, суворий, впертий. Про горб “… цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів”.

“Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.” На селі його обрали десятським.

“Кайдашева сiм’я” образ Лавріна

Лаврін – молодший син у сім’ї Кайдашів.

Лаврін – лагідний, м’який, жартівливий, дотепний, веселий. У нього приваблива зовнішність: “Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво”. Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.

“Кайдашева сiм’я” образ Мотрі

Образ Мотрі – один з найдовершеніших образів повісті. Мотря – дружина Карпа. Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа цьому.

“Кайдашева сiм’я” образ Мелашки

Мелашка – щира і тиха.

Мелашка – щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива, з бідної сім’ї. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і Мелашка втягується в сварки й бійки.

Загалом, Кайдаші і їх дружини – індивідуалісти, які живуть своїми егоїстичними інтересами. Вони втратили почуття гідності та поваги.

Баба Палажка – “ідеолог”, “з’їла двадцять пасок у Києві”, знає замовляння: “Пом’яни, господи, раба божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною обшита… Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах…”.
Баба Параска “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”; мова “Благословіть бабі Палажці скороспостижно вмерти”.

Повість “Кайдашева сім’я” закінчується примиренням двох родин.

Образи “Кайдашева сiм’я”

Іван Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного малюнку місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і “Кайдашеву сім’ю” розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: “На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля”. Сам собою напрошується висновок: одна з головних причин того, що Україна деградує, “кайдашіє”, є колоніальне ярмо, втрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.

Карпо і Лаврін – Протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий – тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий – веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у “Кайдашевій сім’ї”, як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша – богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи – чваньковитість, у Мотрі – сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній – спочатку ліричній, ніжній дівчині – теж поселяється “біс” чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. “Кайдашева сім’я” населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони – учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що “І. Нечуй_Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена”. Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого – він любить “заглядати в чарку”, що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рід_ ного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго “терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними”. І після кріпацтва Кай_ дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час “розглядин”, її приказування “проше вас”, над чим сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько “пані економша”). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: “моє золото”, “серце”, “дитя моє”, – а згодом:

” – Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, – крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило…

– Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! – кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило…

– Це не Мотря, а бендерська чума…

– Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi…”

Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й “бриклива” Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:

” – Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (про Кайдашиху, звертаючись до дітей).

– У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з но_ са горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне”.

Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони тільки формуються.

Старший син Карпо В молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька “іродовоюдушею” і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: “…їжтеменеабоявасз’їм!”, а потім з дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: “Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!” Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього “буде добрий сіпака1”.

До пари Карпові Мотря, “бриклива”, “з перцем”, “робоча та проворна”, “куслива, як муха в Спасівку” – словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без “допомоги” Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: “По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!” Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний і ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба “посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках”.

А ось Мелашка з Лавріном – повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися “показувати зуби”, коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, “як вода камінь”, а Мотря “підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег”, вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: “Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами”. Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: “Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе подихало молодою парубочою красою”.

Дуже своєрідний, але типовий для українського села образ “народного радіо” вводить у сюжет повісті І. Нечуй’Левицький. Мабуть, ви вже здогадалися, це – Баба Палажка, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в “наймодерніший” спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого. Автор вкладає в уста Кайдашихи емоційно знижену характеристику “народної цілительки” не випадково: “Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка”, адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: “Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!”

Іван Нечуй’Левицький присвятив цьому колоритному образу – Бабі Палажці та її одвічній суперниці Бабі Парасці – окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” і “Не можна бабі Парасці вдержатися на селі”.

Отже, “Кайдашева сім’я” хоч і весело читається, але це сумна повість про долю українського села другої половини ХІХ ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, про гірші сторони нашого національного характеру, сказана з метою, щоб ми, українці, ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.

“Кайдашева сім’я” є нагнітання епізодів і сцен сварок, завдяки чому досягається напруженість у розвитку подій, чітко окреслюється характер конфлікту. Саме діалоги відіграють чи не основну композиційну роль у творі – вони “рухають” сюжет, розкривають психіку героїв.