Коцюбинський “Цвіт яблуні” аналіз твору
Рік написання – 1902
Тема – переживання батька, що втрачає єдину дитину.
Жанр : новела (хоча автор визначав її як етюд)
Ідея : “Як серед горя, що здається безпросвітним, гнітючим, паралізуючим життя, все-таки проривається життя”
Читати “Цвіт яблуні” скорочено
Твір Коцюбинського Не має сюжету у звичайному розумінні цього слова. Основний зміст – переживання батька-художника, його спостереження, поглиблений аналіз переживань. Форма розповіді – від першої особи, що надає більшої інтимності й ліризму, допомагає глибше розкрити всі найтонші душевні порухи персонажа.
Нерідко людина відчуває, що з нею відбувається щось незвичне. Скільки різних іпостасей має людська душа? У повсякденному житті ми виконуємо сотні обов’язків і не завжди усвідомлюємо їх значення. Життя – це гра, а люди у ній актори. Залежно від обставин ми проявляємо різні свої можливості, здібності. Навіть у спілкуванні з рідними необхідно грати роль, яку від тебе потребують, – дбайливого, уважного чоловіка, сина, батька. Постійно людство фантазує на тему машин, які б могли читати чужі думки. Здається, що така машина була б корисною. Але ця думка хибна, оскільки людина вихована, освічена приховує ницість деяких своїх душевних порухів. А що з цим поробиш. Ми люди – найвища, завдяки наявності розуму, жива істота на землі. Якби у нас не було тіла, а одна душа, можливо, ми б забули про свою справжню, натуральну природу. Напевно, що у нас десь глибоко, десь на споді душі, залишилося щось від нерозумної тварини. Це проявляється на рівні інстинктів. Іноді ці інстинкти стають такими сильними, що людина не здатна впоратися з ними. Проте є інстинкти важливі, які допомагають людству виживати.
Навіть письменник, виливаючи всі свої потаємні почуття на аркуш паперу, повинен керуватися тим, що його хтось буде читати. Максимально відвертим не можна бути ні з ким, навіть сам на сам із собою. Тому, мабуть, новела справляє таке надзвичайне враження – виникає відчуття, що ти поринув у чужу свідомість, ти читаєш потаємні рухи чужої душі. Звісно, створена ця атмосфера художньою уявою митця, проте видається, що ти торкнувся чогось забороненого. Герой відчуває роздвоєння. У житті він виконує два важливих обов’язки (звісно, що цих обов’язків більше, але основний конфлікт виникає на основі цих двох) – він турботливий, дбайливий батько, з одного боку, а з іншого – письменник, митець. Здається, чому батько повинен конфліктувати із письменником? Тому що виникла непередбачувана ситуація. Батько спостерігає, буквально спостерігає, бо допомогти не може, смерть своєї маленької доньки. Він усвідомлює свою безпорадність у цій ситуації. Він не Бог, не може втрутитися в те, що було визначено вищою силою.
Проблема в тому, що у цей критичний момент прокидається ще одна іпостась – митець. Письменник усвідомлює, що він зараз став свідком трагічної події. Такої можливості у нього, ймовірно, ніколи не буде – бути очевидцем та безпосереднім учасником драми. Його уява мимоволі запам’ятовує кожну деталь: “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило “. Ці деталі впливають на всі його органи чуттів: слух, зір, нюх. Він ніби натягнута струна, що ось-ось розірветься від неймовірного, нелюдського напруження: “Я… чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря”. Здушений, з присвистом віддих не можна чути, бо здається, струни ріжуть гостріше, ніж найгостріший ніж. Він відчуває появу в домі тривоги. Вона, ніби жива істота, заповнює весь простір. Здається, вихід є. Необхідно позбутися всіх цих подразників, вийти на вулицю. Але він не може вийти з хати, не може не чути цього дикого свисту здушеного горла, не може не бачити недоторканої постелі, яка ріже око. Він має бути тут, поки дитина ще жива.
Його покалічена уява, оскільки в цей час вона покалічена, малює собі якісь таємні знаки, які, ймовірно, покажуть той час “ікс”. Той час, коли перервуться муки і його, і його жінки, і, найголовніше, – його дитини, яка у цей час страждає більше за всіх: “Блимає світло – то боротьба між світлом і життям. Коли згасне світло, настане смерть”. На мить настає полегшення, реальність вривається в мозок. Він повинен згасити це світло, адже світло – це просто світло, а не якийсь таємний знак. Лампа гаситься – нічого не змінюється.
Ще одна якась неймовірна думка з’являється в голові. Ось перед ним драма, драма, яка відбувається насправді, але він не відчуває горя, не відчуває фізично болю душевного. Як це може бути? Це “вибрики” людської природи. У найтрагічніші моменти людина не усвідомлює, що відбувається навколо. Вона переходить на рівень інстинктів.
У героя новели цим інстинктом стає інстинкт митця. Горе буде потім, коли все залишиться позаду. А тепер він тільки і може робити те, що спостерігати: “Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніше не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями, бачу своє серце, в якому немає найменшого горя”.
Іноді роздуми героя перериваються якимись зовнішніми подіями, як-от прихід лікаря, або поява жінки. Але вони не змінюють логіки розвитку думки загалом у творі. Вони виконують функції відправних пунктів для появи нових думок. Так і цього разу герой помічає народження нової думки – якщо є жінка, то будуть ще діти. Але невдовзі сам себе зупиняє. Будуть, але цієї дівчинки вже не буде, вона відправляється в інший світ, можливо, більш справедливий за той, в якому була доти.
Почувши дикий крик дружини, він розуміє, що все скінчилося. Але цей факт не змінює його настрій. Він спокійно розуміє, що треба йти і заспокоювати жінку. Біжить у спальню і – і бачить вже скляний погляд напівзакритих очей. Невідомо звідки з’являється знову та шалена думка: дивись, запам’ятовуй кожну деталь, бо колись воно може бути використано як матеріал.
Він виходить на подвір’я і бачить цвіт яблуні, що лежить на землі. А там, у кімнаті, лежить його дівчинка, яка ще кілька днів тому сміялася і бігала. Ця деталь набуває символічного характеру – вона уособлює життя. Поки цвіт яблуні знаходиться на дереві, він ніжно пестить наш зір та нюх.
Ми відчуваємо пахощі, ми насолоджуємося красою. Але це триває недовго – якусь мить. А потім цвіт опиняється на землі. Він ще не зів’яв, але він уже мертвий. Так і дівчинка в кімнаті, яку тільки-но покинуло життя. Проте у своїй душі батько понесе образ живої донечки, такої ніжної і світлої, як весняний цвіт за вікном. А тому він нариває “цвіту яблуні повні руки і несе в хату”; обкладає тим цвітом свою доню “зі всіх боків, засипаючи тими квітами, такими ніжними, такими чистими “, як його дитина. Батько вважає себе за злочинця, тому що у складний момент відчував не те, що повинен був відчувати. Невідомо, звідки взялося це “повинен”, але його відсутність, як йому здавалося, робила його злочинцем. Деталі виконують важливу роль у новелі “Цвіт яблуні”. Вони допомагають розкрити найтонші нюанси почуттів головного героя, відтворюючи стан роздвоєності, тривоги, переживання. Найважливішою з-поміж усіх деталей є цвіт яблуні, що символізує красу життя. За допомогою цієї деталі розкривається і життєствердна думка твору: краса життя, краса природи не захмарюється навіть подихом смерті.