Автор «Котигорошко» — А. І. Шиян. В образі Котигорошка народом втілені такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, вірність, кмітливість тощо.
«Котигорошко» А. І. Шиян читати
Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже.
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть.
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.
— Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.
— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась?
Брати й кажуть.
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А,-каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!
— Ні,- кажуть,- биться!
— Ходіть же на залізний тік!
Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,- докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив,- люде й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері.
— Десь повинні були в мене бути брати й сестри.
— Е-е, — кажуть,- синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,- каже він,- так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору… Та й каже до батька.
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток.
Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже.
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,- треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,- каже,- перекуй, щоб було по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве,- аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,- булава як ударилась об його,- тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.
Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з’їсть.
— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз.
— Ге,- каже,- людський дух пахне!
— Де б то не пах,- одказує Котигорошко,- коли я прийшов.
— Агов, хлопче,- а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?
— Де то вже мириться,- биться! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім! Прийшли. Змій і каже.
— Бий ти!
— Ні,- каже Котигорошко,- бий ти попереду!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,- зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.
— Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.
От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався,- тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив’язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як стенувся,- так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.
— Оце ж ми його прип’яли,- треба бігти та одіп’ясти.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,- за малим хати не розваляв.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.- Піду я в світа.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що то ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом,- так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду одвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, та й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,- Вернигора перекине; де ліс,- Вернидуб виверне; де річка,- Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс,- коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже.
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам,- каже Вернигора.
Двері одчинились та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж
Хтось стукає в двері:
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом опізнивсь?
— Та задрімав,- каже,- трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже.
— Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.
На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.
— Одчини!
— Стривай, одчиню,- каже Котигорошко.
Одчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,- каже дідок та доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;
— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там.
— Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну!
Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукать.
А де дідок того дуба тяг,- там так і знать, що волочено,- вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже.
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
— Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури!
Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,- таки сягнули до дна,- аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,- аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,- аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема.
— Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко,- шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
— Єсть,- каже вона,- дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його,- він тебе вб’є, бо вже багато він людей побив.
— Не вб’є! — каже Котигорошко,- то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш?
— А я,- каже вона,- королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його!
Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.
— А чого ти прийшов? Биться чи мириться?
— Де вже,- каже Котигорошко,- мириться — биться!
От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.
— Агов, брати,- чи ви ще є?
— Є!
Він прив’язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок.
— І це ваше.
І третій їм оддав,- усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.
— А це моє,- каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось,- узяв та й прив’язав до мотуза каменюку та й гукає.
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!
— Ну,- каже Котигорошко,- добрі ж і ви!
Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,- на дубі пищать грифенята в гнізді.
Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:
— Як не з’їси, то ми скажемо.
— Ні,- каже,- не з’їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ,- вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма,- треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого,- каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,- вона й приросла.
Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:
— Рідні брати, та й то зрадили,- мушу вас простити.
Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.