Category: Література

“Антігона” Софокл скорочено читати украънською Ви можете за 10 хвилин.

“Антігона” скорочено

Антігона – трагедія Софокла, що грунтується на фіванському циклі міфів.

Дія відбувається в Фівах після смерті царя Едіпа. Між його синами – Етеоклом і Полініком – розпочинається боротьба за владу. Після того, як Етеокл вигнав брата з Фів, Полінік уклавши союз з сімома сусідніми царями, вирушив на Фіви з війною. Під міськими мурами розгорнувся кривавий бій. Брати зійшлися в поєдинку, і обидва загинули. Саме на цьому епізоді фіванського міфу розпочинається дія трагедії Софокла.

Після гибелі братів, єдиновладним правителем Фів залишається Креонт. Насамперед Креонт видав указ, за яким Етеокла, законного царя, який помер захищаючи рідне місто, слід було поховати з усіма почестями, а тіло Полініка-зрадника залишити непохованим, на поталу собакам і птахам. Антігона, виконуючи свій родинний і релігійний обов’язок, вирішує порушити заборону Креонта і таємно поховати брата. Ісмена відмовляється від сміливого плану сестри, побоюючись покарання Креонта.

За релігійними віруваннями стародавніх греків не поховати і не оплакати померлу людину – найтяжча кара для її родини. Вважалося, що тоді душа померлого не може знайти собі притулку, вічно блукає по світу і мстить за це своїм родичам.

За порушення свого наказу, Креонт засуджує Антігону до поховання живцем. Гемон просить батька відмінити несправедливий вирок його нареченій, та цар залишається невблаганним. Лише віщування Тіресія про неминучу біду, якої зазнає Креонт, коли не звільнить дівчини, змушує його відмінити вирок. Проте вісник повідомляє про самогубство Антігони та Гемона. Дружина Креонта Еврідіка, довідавшись про смерть сина, в розпачі також чинить самогубство. Креонт оплакує себе, своїх рідних, визнаючи власну провину.

У трагедії “Антігона” є фрагмент, який заслуговує окремого розгляду і про який написано, мабуть, не менше, ніж про всю іншу творчу спадщину Софокла. Це пісня хору “Дивних багато в світі див…” (стасим І, вірші 332-383), що його недаремно пафосно називають “Гімн людині”:

Строфа 1 Дивних багато в світі див, Найдивніше із них – людина, Вітер льодом січе, вона ж Дальшу в морі верстає путь – Хай сива хвиля бушує, А човен пливе вдаль, Уславлену в богинях Землю, Вічно й невтомно родючу, виснажує, Плугом щороку в ній борозни орючи Із конем своїм, людина.

Антистрофа 1 Птиць безтурботні зграї й риб, Що живуть у морських глибинах, Звірів диких з гущин лісних В пастку й сплетену вправно сіть Розумна ловить людина Й собі скоряє їх. В полях і в горах звірів ловить, Хитрим знаряддям їх перемагаючи, І запрягає коня довгогривого, І бика в ярмо заводить.

Строфа 2 І мислей, як вітер швидких, І мови навчивсь чоловік, Звичаїв громадських пильнує здавна; Від лютих стуж, буйних злив Знайшов міцний захист він, Благодольний. Бездольним не буде той, хто сам Майбутню путь ясно зрить, – Нездоланна смерть одна, А біль хвороб, тягар знегод – не страшні нам.

Еллінську літературу і культуру недаремно називають “дитинством людства, там, де воно розвинулось найгарніше”. Такого подитячому щирого замилування людиною, як це було у творах давніх греків, не знайдемо в жодні іншу епоху і в жодній іншій літературі. Причому, цей захоплений, свіжо-дитинний рогляд на людину притаманий не лише Софоклові. У трагедії його творчого суперника Есхіла “Прометей закутий” знаходимо не лише тематичні й настроєві, а й майже текстуальні збіги:

Есхіл

Прометей закутий

І в ярма перший уярмив тварини я, Щоб у важкій роботі, приневолені, Людей своїми заступили спинами. Я віжколюбних коней в колісниці впріг…

Софокл

Антігона

І запрягає коня довгогривого,
І бика в ярмо заводить…

Але далі ще щире замилування Софокла величчю людини (“Гімн людині”) раптово переходить у не менш пафосні докори її вадам, перетворюючись на майже релігійну моральну проповідь:

Антистрофа II Є витвори мудрі в людей –
Ясніші від світлих надій,
Та часто біди від них більш, як блага;
Хто в шані мав клятви міць,
Батьків закон, гнів богів,
Той – преславний.
Безславним хай буде, хто посмів
На кривдну путь серцем стать –
Щастя не знайти йому,
Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде.

На перший погляд може здатися, що ця пісня хору є своєрідним “позасюжетним відступом”, жодним чином не пов’язаним із подіями “Антігони”. Проте до сюжету й драматичного конфлікту трагедіїї цей уривок дозволяє застосувати його повчальний пафос. Якщо коротко, висновок можна зробити приблизно такий: можновладці повинні “в шані мать клятви міць, батьків закон, гнів богів” і в жодному разі не повинні “на кривдну путь серцем стать”. А саме це й зробив деспот Креонт і саме за це його покаранно смертю Гемона й дружини Евридіки.

Цікаво, що в цьому повчальному висновку Софокл знову суголосний зі своїм творчим суперником Есхілом: влада (як земна, так і небесна) повинна бути справедливою і гуманною, бо інашке рано чи пізно, але вона приречена на падіння. Це стосується як Зевса, який ризикував позбутися трону на Олімпі, так і Креонт, який фактично позбувся трону у Фівах. Оце і є приклад дидактичного, виховного потенціалу еллінського театру.

Узагальнюючи ж, можна констатувати, що вислів Софокла “Дивних багато в світі див, / Найдивніше із них – людина…” (“Гімн людині”) міг би стати епіграфом до усієї давньогрецької літератури та культури, гуманізм яких зробив їх безсмертними і дав змогу стати фундаментом європейської культури Нового часу.

Головні герої

Антігона, Ісмена – дочки Царя Едіпа. Креонт – цар фіванський. Евридіка – його дружина. Гемон – син Креонта, наречений Антігони. Тіресій – сліпий провісник. Страж. Вісник. Слуга Креонта. Хор фіванських старійшин.

Чайковський Андрій “За сестрою” стислий переказ

У творі розповідається про юнака Павлуся з козацького роду Судаків та його сестру – Ганусю. Про те, як в їх рідному селі стався набіг татарів, його рідних вбили, сестру забрали у полон, а сам він утік до козаків поблизу селища.

Так подорожуючи від одного козацького поселення до іншого, він мріяв визволити свою сестру з турецького полону в Криму. Випадково потрапивши у полон до Харциза, степового розбишаки, він був проданий в турецьке село Коджамбаку сину місцевого ефенді – Мустафі. Там хлопець познайомився з невільником Остапом Швидким, став розпитувати про можливість утечі. В один деньйому майже вдалося утекти на коні, але по дорозі додому його запідозрив один татарин і Павлуся повернули до селища та майже побили нагаєм.

Перед присудом він почув від одного пана, що син вельможі, Девлет – Гірея, безвісти зник в Україні. Павлусь сказав, що знає про долю його сина, і хлопця повезли до Девлет-Гірея. Там він попросив знайти його сестру Ганусю, що була в Криму. Дівчинку розшукали, привели до вельможі, вона розповіла де знаходиться Мустафа (Павлусь пояснив їй що потрібно казати). Через певний час Мустафу знайшли, і за це Девлет-Гірей подарував волю Павлу, Ганні і Остапу Швидкому, козаку що був у рабстві з Павлусем.

Павлусеві довелося виявити велику сміливість, витримку, кмітливість, щоб потрапити в Крим і знайти спосіб урятувати сестру. У які б скрут ні обставини не потрапляв хлопець, він ніколи не втрачав почуття людської гідності, не зраджував християнської віри. Це допомогло йому вистояти й досягнути мети, незважаючи на його молодий вік.

Сюжет “Енеїда” Котляревський запозичив у Вергілія.

“Енеїда” сюжет

Після падіння Трої Еней збирає товаришів і відправляється в морський похід. Юнона, яка не любить Енея за те, що той є сином Венери, поспішає до бога вітрів Еола і просить його знищити Енея і всю його дружину. Еол не може відмовити молодій красуні і велить вітрам розбурхати море. Що вони і роблять. Але Нептун на прохання Енея (за чималу на ті часи суму) докоряє вітрам і заспокоює море. Між тим Венера відправляється до Зевса з проханням про опіку над її сином. Зевс обіцяє Венері, що пошле її синові щасливу долю. Завдяки йому, Еней після довгих блукань потрапляє в місто Карфаген, де царює Дідона, закохується, гостює і бенкетує у неë два роки. Це не подобається богу неба, грому і блискавок, що відає всім миром Зевса. Гнівний бог посилає Меркурія, наказуючи йому розлучити закохану пару і умовити Енея продовжити плавання. Еней задумує виїхати потайки від Дідони, але це йому не вдається. Від’їжджає тільки після бурхливої ​​сцени з Дідоною, яка після його від’їзду підпалює багаття з тростини, кидається в огонь і знаходить там смерть.

Між тим на морі здіймається буря. Троянці, рятуючись, причалюють до Сицилійської землі, де їх гостинно зустрічає король Ацестом. Еней тут влаштовує поминки по своєму батькові Анхісу. Відбуваються ігри, під час яких Дарес вступає в поєдинок з Ентелеем. За ходом змагання наглядають боги з Олімпу, причому Венера просить Зевса допомогти Даресу, а Бахус заступається за Ентелея. Але Зевс забороняє богам втручатися в хід поєдинку. Тоді Юнона підсилає Ірис до троянських жінок, яких троянці не взяли на бенкет, щоб та порадила їм підпалити троянські кораблі, що вони і роблять. У відчаї Еней звертається з молитвою до богів, і дощ гасить пожежу. За намовою Анхиса, який з’явився в сні Енею, троянці відпливають із Сицилії. Венера знову просить Зевса про дарування мореплавцям щасливого плавання.

Прибувши в Кумську землю, Еней зустрічає жахливу Сивілу, яка ворожить йому про подальшу долю. З нею герой спускається в пекло, образ якого складає третю частину поеми. Харон перевозить його через річку Стікс. Еней оглядає пекло, бачить різних грішників і під час подорожі зустрічає Дидону і батька Анхиса, після чого знову пускається в море. Троянці щасливо минуть острів цариці-чарівниці Цирцеї, приїжджають в країну Латина, де вивчають латинську мову і просять Латина прийняти їх у своїй країні. Латин влаштовує в їх честь бенкет і збирається навіть віддати свою дочку Лавісу за Енея. Однак Юнона не хоче цього допустити і посилає відьму Фурію, яка підбурює проти Енея дружину Латина Амато і рутульського царя Турна. Між троянцями і латинцами спалахує війна. Безпосередньою причиною стає пес старої няньки, якого під час полювання загризли собаки троянців. Обурений Еней вирушає за порадою до Евандра, аркадського короля, і просить у нього допомоги. Між тим Венера видобуває для нього нову зброю у Вулкана. Евандр дає Енею військо під проводом сина Палланта. Починається завзятий бій, в ході якого виявляють лицарську доблесть Ніс і Евріал. У боротьбі з більш численним сильним ворогом обидва гинуть. У той час, коли між військами Енея і Турна йдуть наполегливі сутички, на Олімпі сперечаються боги. У бою гине і Паллант. Наприкінці військові вожді, Еней і Турн, зустрічаються в поєдинку, в якому Еней перемагає суперника.

“Слово про похід Ігорів” характеристика Всеволода

Всеволод – брат Ігоря. Автор явно симпатизує герою, бачить в ньому сміливого воїна, здатного постояти за рідну землю.

Всеволод основними рисами характеру нагадує свого брата князя Ігоря. Він є хоробрим, відважним воїном. У битві з половцями зображений як билинний богатир – “буйтур”. У вирі бою князь забуває про почесті, багатство, золотий батьківський престол у Чернігові, про ласку та пестощі своєї дружини, прекрасної красуні Глібівни. Отже, Всеволод є уособленням бойової відваги й сили.

Як і до Ігоря, Всеволод виявляє двоїстість. Підносячи його мужність, винахідливість, благородство, в той же час засуджує за безросудливість, необачність, егоїзм.

“Олив’яний перстень” короткий зміст

Київські хлопці ще восени вирішили здійснити подорож у село. Але вирушило тільки троє. Валер’ян Ліщина, син учителя, редактор шкільної стінгазети, дуже поважний та енергійний хлопець, хоч і худорлявий та невеличкий на зріст. Вітя Барановський – і слюсар, і монтер, і декоратор у шкільному драмгуртку. А ось до навчання байдужий, ніде правди діти.

Третій – Кость Ясинський, біженець з Холмщини, високий, стрункий, дуже чемний до дівчат. Навіть у школі дражнять його дівчуром.

Вітька умовив хлопців махнути в гості до Бондарів на Полтавщину. У них і пасіка є, можна меду скуштувати… Василь та Настя, що вчилися з ними разом у школі, справді запрошували влітку до своїх родичів.

Ішли довго. Йшли степами, ночували у клунях, на сіні, колись у доброго дядька на горищі. Купували молоко та хліб. Позбивали ноги так, що жах!

Якось задивилися у небо. А там хмара, золота та довга, немов Настина коса. Здалося, що вони вже близько.

Розпитували дорогу. Ось і липи, а ось і село Липовий Кут. Біжить їм назустріч якийсь дядько. Та це не дядько, це Василь Бондар! Засмаглий, дужий, у селянській сорочці.

Мати Насті та Василя нагодувала хлопців і запропонувала їм відпочити. Вечеряли під грушею надворі, а спати лягли у клуні.

Завтра в поле!

Прокинулися начебто рано, а всі уже на жнивах. Скупалися у ставку, поїли хліба, огірків та сала. Пішли на жнива. Жнуть, аж піт очі застилає. Не все вдається. Снопи розсипаються, але Бондариха не дозволяє з міських глузувати. Нехай вчаться сільської праці!

Коли посідали обідати, хлопці були вже дуже втомлені. Ніколи вони, мабуть, не забудуть того присмаленого сонцем хліба, що хрумав на зубах.

Ішли в поле до схід сонця, поверталися ввечері.

Приїхала якось до села активістка Соня “обстежувати економічний стан села, зробити доклад про яслі…” І добре було б серед молоді якусь спільну роботу організувати!

Торохтить Соня. А Бондариха радить:

Легенда про орхідею на українській мові викладена в цій статті.

Легенда про орхідею

Легенда про походження орхідей новозеландського племені майори. Давним-давно, задовго до появи людей, єдиними видимими частинами землі були засніжені піки високих гір. Час від часу сонце топило сніг, змушуючи тим самим воду бурхливим потоком спускатися з гір, утворюючи при цьому чудові водоспади. Ті, у свою чергу, мчали у бік морів і океанів, після чого, випаровуючись, утворювали кучеряві хмари. Ці хмари зрештою зовсім заступили від сонця вид на землю. Одного разу сонцю захотілося пройти крізь цей непроникний покрив. Пішов сильний тропічний дощ. Після нього утворилася величезна веселка. Захоплені небаченим досі видовищем безсмертні духи – єдині тоді мешканці землі – стали злітатися до райдуги з усіх навіть найвіддаленіших країв. Кожному хотілося відхопити місто на різнобарвному мосту. Вони штовхалися і сварилися. Але потім всі посідали на веселку і дружно заспівали. Мало-помалу веселка прогиналася під їхньою вагою, поки нарешті не звалилася на землю, розсипавшись при цьому на незліченну кількість дрібних різнокольорових іскорок. Безсмертні духи, досі не бачили нічого подібного, затамувавши подих спостерігали за фантастичним різнобарвним дощем. Кожна частинка землі з вдячністю прийняла осколки небесного мосту. Ті з них, які були спіймані деревами, перетворилися на орхідеї. З цього і почалася тріумфальна хода орхідей по землі. Різнокольорових ліхтариків ставало все більше і більше, і вже жодна квітка не наважувалася заперечувати право орхідеї називатися королевою квіткового царства.

Легенда про орхідею

Юнак на ім’я Жуан отримав королівський наказ, знайти в джунглях Південної Америки рідкісну орхідею екзотичного кольору щоб прикрасити палац. Пошуки виявилися небезпечними і важкими і кілька тижнів потому, у маренні і лихоманці, напівживий, Жуан добрався до села. Сільські жителі дали йому притулок в невеликій сільській церковці і подбали про нього, як змогли. Коли Жуан прийшов до тями, він був здивований, побачивши чудову білу орхідею, зростаючу прямо на хресті церковного даху. Він попросив священика віддати йому цю рослину, але отримав тверду відмову. Священик пояснив це, тим, що за часів страшного голоду, який супроводжувався тривалими посухами, сільські жителі почали мати сумнів в християнській вірі. І щоб повернути назад жителів села від їх язичництва священик пообіцяв, що дощі настануть, як тільки жителі села пожертвують храму їх найбільш цінну річ. Повіривши священикові люди принесли чудову орхідею, яку вони зняли з вівтаря своїх язичницьких богів і прикріпили на церковний хрест. Як тільки вони це зробили, небо затягнулося важкими хмарами, і почалася злива. Коли злива закінчилася, сільські жителі з подивом помітили, що дощ змив все забарвлення з пелюсток орхідеї і тепер квіти стали білими і прозорими, як місяць.

Яків Щоголів біографія скорочено викладена в цій статті.

Яків Щоголів коротка біографія

Яків Іванович Щоголів – український поет, представник українського романтизму.

Народився 24 жовтня (5 листопада) 1824 року в Охтирці, Харківська губернія. Походив із збіднілого дворянського роду.

Яків Учився у трикласному повітовому училищі Охтирки (1832-1835) потім вступив до Першої харківської гімназії, де і захопився літературою. Під час навчання в гімназії почав писати перші вірші, які були піддані критиці, тому поет довгий час не писав.

У 1848 році закінчив Харківський університет і працював у різних установах канцеляристом. В університеті знову почав писати вірші, які з’явилися в Кулішевій “Хаті” (1860).

Друкуватися почав з 1840 року в “Литературной газете”, “Отечественных записках”, альманасі “Молодик”. Поетична творчість Щоголева тривала зі значними перервами.

Яків Щоголів, якого звуть “спізненим романтиком”, оспівував у поезіях давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася людська рука).

У 1871 році залишив роботу в канцелярії і проживав у тісному родинному колі, далеко від світового гомону. Багато уваги приділяв сім’ї, дбав про виховання дітей, які тонко розуміли поезію, заохочували батька до творчості.

У 1883 році він видав збірку поезій “Ворскла”; а 1898 року, у день його похорону, вийшла збірка “Слобожанщина”.

У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові.

Помер Яків Щоголів 27 травня (8 червня) 1898 у Харкові.

Василь Стефаник цікаві факти з життя (біографії) українського письменника Ви дізнаєтесь в цій статті.

Цікаві факти про Василя Стефаника

Стефаник Василь (1871-1936) – український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик.

Народився в селі Русів в сім’ї заможного селянина. Батьки грошей на освіту сина не шкодували. Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень.

У 1888 році знайомиться з К. Гамораком та його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною.

1890-1892 був виключений з гімназії у Коломиї “за політику”. Сьомий і восьмий клас закінчує у Дрогобичі, де знайомиться з І. Франком.

Навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові.

Коли мати померла, батько одружився вдруге – Василь Стефаник перестає спілкуватися з ним.

В 1904 році одружується з Ольгою Гаморак, живе з дружиною і синами у с. Стецеві, через 10 років дружина помирає.

В 1908 році селяни обирають його послом від радикальної партії до австрійського парламенту; 10 років перебуває у Відні, захищаючи селян.

Письменник тяжко хворіє, в 1930 році переніс частковий параліч. Здоров’я погіршується, трапляються часті серцеві напади, потім долучається ще запалення легенів. 1936 року Василь Стефаник помирає, його поховано в рідному селі.
Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, “гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.”

Розвиток трагічних подій в Радянській країні переконало письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горе і страждання. Одержувати пенсію останній раз їздив Стефаник до Львова разом зі своїм сином Кирилом. Прийняв письменника консул, пожалівся, що польські газети розпочали поширювати інформацію голод в Україні. Попросив, щоб Стефаник написав спростування. Але Стефаник відмовився. В той момент у нього в квартирі ночувало два перебіжчика з України, вони йому розповіли, що дійсно в Україні зарз страшенний голод. Консул розгнівався і пригрозив, що Стефаника позбавлять пенсії. Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії.

Довідавшись, що уряд УРСР позбавив митця пенсії, митрополит А. Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію. Стефаник попросив касира, щоб той видав йому назначену суму дрібними монетами. Касир це зробив. З великою торбою копійок письменник прийшов і роздав всю свою пенсію, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ жертв голодомору на Україні 1933 року…

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Василя Стефаника.

Максим Горький біографія на українській мові скорочено розповість про життя російського письменника і драматурга.

Максим Горький біографія коротко

Народився 16 (28) березня 1868 в м. Нижній Новгород в небагатій родині столяра. Справжнє ім’я Максима Горького – Олексій Максимович Пєшков. Батьки його рано померли, та маленький Олексій залишився жити з дідом. Наставницею ж у літературі була його бабуся, яка і провела онука в світ народної поезії.

З 11-ти років “пішов у люди”, був вимушений працювати на важких роботах, працював буфетним посудником на пароплаві, учнем в іконописній школі, пекарем і т. д.

У житті Горького всього два роки були присвячені навчанню в Нижегородському училищі. Потім через бідність він пішов працювати, але постійно займався самонавчанням.

1884 року він намагався вступити до Казанського університету. В цей час він починає знайомитися з різними філософськими течіями, зокрема марксизмом.

1887 був одним з найважчих для Горького. Подорожуючи по країні, Горький пропагував революцію, за що був узятий під нагляд поліції, а потім уперше арештований в 1888 році.

Перший розповідь Горького “Макар Чудра” вийшла у 1892 році. Потім, опубліковані в 1898 році твори в двох томах “Нариси й оповідання”, принесли письменникові популярність.
У 1900-1901 роках пише роман “Троє”, знайомиться з Антоном Чеховим і Львом Толстим.
У 1902 році йому було присвоєно звання члена Імператорської академії наук, проте за наказом Миколи II незабаром визнано недійсним.

До відомих творів Горького відносяться: оповідання “Стара Ізергіль” (1895), п’єси “Міщани” (1901) і “На дні” (1902) , повісті “Дитинство” ( 1913-1914 ) і “В людях” (1915-1916) , роман “Життя Клима Самгіна” (1925-1936), який автор так і не закінчив, та ін.

Горький також писав казки для дітей. Серед них: “Казка про Івана-дурника”, “Воробишко”, “Самовар”, “Казки про Італію” та інші. Згадуючи про своє важке дитинство, Горький приділяв особливу увагу дітям, організовував свята для дітей з бідних сімей, випускав дитячий журнал.

У 1906 році Горький переїздить до США, потім до Італії, де він прожив до 1913 року. Навіть там творчість Горького захищала революцію. Повернувшись до Росії, він зупиняється в Петербурзі. Тут Горький працює у видавництвах, займається громадською діяльністю.

Починаючи з 1918 року був 5 разів номінований на Нобелівську премію з літератури

У 1921 році через загострення хвороби, за наполяганням Володимира Леніна, і розбіжностей з владою знову їде за кордон. У СРСР письменник остаточно повертається в жовтні 1932 року.
На батьківщині він продовжує активно займатися письменством, випускає газети і журнали.

Помер Максим Горький 18 червня 1936 в селищі Горки (Московська область) при загадкових обставинах. Ходили чутки, що причиною його смерті стало отруєння і багато хто звинувачував Сталіна. Однак ця версія так і не підтвердилася.

Характеристика Тома Сойєра

Характеристика Тома Сойєра з роману Марка Твена “Пригоди Тома Сойєра” наведена в цій статті.

“Пригоди Тома Сойєра” характеристика Тома

Том Сойєр – підліток з маленького провінційного містечка Санкт-Петербург на Міссісіпі, енергійний, дотепний, підприємливий хлопчик дванадцятирічного віку, сирота якого виховує тітка Поллі. Тітка Поллі – загалом то, добра, але при цьому строга і манірна жінка, яка вважає, що її християнський обов’язок – карати дитину для його ж блага: “… Бо сказано в Писанні, що хто жаліє різок – той псує дитину”. Крім Тома, тітка Поллі виховує зведеного брата Тома Сідда, паїньку і ябедника, і кузину Тома Мері, добру і терплячу дівчину. Том і Сідд відчувають взаємну неприязнь через відмінності в характерах і поглядах на життя та його правила, внаслідок яких Сідд любить накапати тітці на Тома.
У романі описуються різноманітні пригоди Тома і його друзів протягом декількох місяців. У ході цих пригод він встигає стати свідком вбивства і викрити вбивцю, побратися з дівчинкою-однокласницею, втекти з дому і пожити на безлюдному острові, бути присутнім на власному похороні, заблукати в печері і благополучно вибратися з неї, а також знайти дорогоцінний скарб.
Том уособлює собою безпечність і чудовий світ дитинства середини XIX століття. Його кращі друзі – Джо Гарпер і Гекльберрі Фінн. Колись був закоханий в Еммі Лоренс, але пізніше її місце в серці Тома зайняла Ребекка Тетчер (Беккі).

Характер Тома як не можна краще розкритий в першому розділі, в якому Том, в покарання за те, що напередодні замість відвідування школи ходив купатися в річці, засуджений тіткою Поллі на побілку довгого забору в суботу – у вихідний день, у який у решти хлопчиків намічені веселі ігри. З сумом подумавши про те, як інші хлопці будуть знущатися над тим, що він змушений працювати, Том став винаходити план того, як позбавитися від обов’язку хоч ненадовго. Він розрахував, що за “скарби” з надр його кишені, начебто дохлого пацюки на мотузочці (щоб зручно було його крутити) або нічого не відкриваючого ключа він може купити лише дещицю свободи. Сумно розмірковуючи, Том помітив, що наближається Бен, задирання якого Том ніяк не бажав терпіти. Єдиний спосіб для Тома зберегти свою честь був прикинутися, що він працює за власним бажанням. Коли Бен спробував дражнити Тома, той найвищою мірою здивовано поцікавився, що саме Бен вважає роботою і заявив, що мало не прохав тітку довірити йому таке відповідальне завдання. Хитрість привела до того, що Бен, а за ним і інші хлопчаки, стали просити про можливість побілити, і Том з подивом вивів якусь формулу з області людської психіки: якщо справа, яке б важка, не оплачується, то вона цікава, тому що вона – хобі. Варто ж запропонувати за цю справу плату – як воно стає роботою і втрачає свою принадність.