Category: Література

Григорій Савич Сковорода – український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. Життя і творчість Григорія Сковороди описано в цій статті.

Біографія Григорія Сковороди коротко

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.

Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві.

З 1738 році – почав навчання у Києво-Могилянській академії.

З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші.

У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

У 1753 році – повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

1754 – 1759 – жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки “Сад божественних пісень”. Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав “Байку Езопову” (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок “Байки харківські”, “Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко”, і “Діалог, чи Розмова про стародавній світ”, а також твори: “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті” (“Розмова дружня про душевний світ”), “Кільце”, “Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу”.

У 1775 – 1776 роках були написані твір “Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська (“Ізраїльський змій”) та “Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова”.

У 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку “Сад божественних пісень”.

У 1787 році він написав “Вдячного Еродія” і “Убогого Жайворонка”, а у 1791 році завершив філософський твір “Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний”.

З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

У 71 рік поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. “Що це ви робите, Григорію?” – запитали здивовано друзі. “Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час”.

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

“Три брати – Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь” літописна оповідь

Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми…

І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їхня – Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею.

І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні. Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: “На перевіз на Київ”. Проте, коли 6 Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя – не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив.

Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

Едвард Гріг біографія скорочено для дітей та дорослих на українській мові викладена в цій статті.

Едвард Гріг коротка біографія

Едвард Хагеруп Гріг – норвезький композитор періоду романтизму, музичний діяч, піаніст, диригент.

Народився 15 червня 1843 в норвезькому місті Бергені. Його батько був купцем, а мати – піаністкою. Едварду з дитинства прищеплювали любов до музики. Мати вчила Едварда грі на піаніно вже з чотирьох років. У дванадцять років він складав музику.

Потім же за порадою Уле Булла батьки Гріга віддали його вчитися до консерваторії Лейпцига. З 1858 по 1862 рік Едвард Гріг навчався в цьому музичному навчальному закладі. Перший концерт Гріг дав в 1862 році в Карлсхамні.

Недовго побувши в Бергені, Гріг прямує в Копенгаген. У 1864 році Гріг став одним із засновників товариства “Евтерпа”, яке було покликане просвіщати населення країни. Гріг подорожував по всій Європі, даючи концерти спільні з дружиною – співачкою Ніною Хагеруп.

Поки Гріг жив в Копенгагені він написав досить багато цікавих творів. Серед них увертюра “Осінь”, фортепіанні і скрипкові сонати. У 1866 році Гріг переїхав в Кристианию, нині Осло. Там він виступив з концертом. Концерт мав величезний успіх. У 1869-70 рр. Едвард відвідав Рим.

Саме в Римі Гріг познайомився з Ференцом Лістом, після чого написав один з найвідоміших його творів – “Сигурда Хрестоносець”.

Гріг прогресував і в 70-і роки. Від влади Норвегії він отримав довічну пенсію. Він написав симфонічну п’єсу “Пер Гюнт” в 1875 році. Саме цей твір приніс композитору всесвітню славу.

У 1893 році Едварда Гріга обрали почесним доктором музики в Кембриджському університеті. Гріг вважався таким же великим композитором як Сен-Санс, Чайковський та інші. Гріг друкував вельми цікаві нариси про Моцарта, Шумана, Верді. З Чайковським у Едварда була дружба. У своїх творах Гріг вдавався до норвезької народної музики. У 1989 році Гріг заснував фестиваль норвезької народної музики в Бергені, який проводиться і до сих пір.

Під кінець свого життя Едвард встиг стати почесним доктором музики в Оксфордському університеті. Це був 1906 рік. У рідному Бергені композитор помер 4 вересня 1908 .

Також Ви можете ознайомитись з Цікавими фактами про Едварда Гріга, щоб доповнити його біографію.

Михайло Лермонтов біографія скорочено українською мовою російського поета і прозаїка викладена в цій статті.

Михайло Лермонтов біографія коротко

Михайло Лермонтов народився 3 (15) жовтня 1814 року в сім’ї офіцера, виховувався бабусею, так як рано втратив матір. Майже все своє дитинство Лермонтов провів у неї в садибі в Тархани. Саме бабуся надала найкращу початкову освіту Лермонтову.
1 вересня 1828 року Лермонтова зарахували півпансіонером до Московського університетського благородного пансіону, одного з найкращих навчальних закладів Росії. Він отримує гуманітарну освіту, яку доповнює самостійним читанням, пише перші вірші.

Восени 1830 р. М. Ю. Лермонтов вступає до Московського університету на етично-політичне відділення. Незадоволення навчанням призвело до того, що Лермонтов залишив університет у 1832 р.

Після навчання в університеті він два роки провів у школі гвардійських підпрапорщиків Петербурга.
У 1834 році почав служити у гусарському полку в Царському селі.
Популярність до поета приходить разом з виходом вірша “Смерть поета” (1837), присвяченого смерті Олександра Пушкіна. За цей твір Лермонтов був заарештований і відправлений на заслання. Завдяки старанням бабусі і наближеного до імператора Василя Жуковського покарання вдалося трохи пом’якшити. По дорозі на Кавказ Лермонтов на місяць зупиняється в Москві. Тоді ж було написано твір Лермонтова “Бородіно” (1837) до річниці битви.
Під час кавказького заслання творчість Лермонтова тільки розквітає, він починає займатися живописом. Завдяки клопотанням бабусі повертається до Петербурга, відновлюється на службі.
До початку 1839 р. Лермонтов зближується з редакцією “Вітчизняних записок”

За дуель з сином французького посла Е. Барантом поет знову відправлений на заслання на Кавказ (1840), де бере участь у військових діях.

У П’ятигорську, повертаючись з другого заслання, Лермонтова зустрів старого товариша Мартинова. Той, образившись на злий жарт поета, викликає Лермонтова на дуель. 15 (27) липня 1841 на цій дуелі у 26 років Лермонтов загинув.

Лірика Лермонтова має властивість відчуженості, тяжіння до вічності. Найголовніші твори Лермонтова: “Парус” (1831), “Маскарад” (1835), ” Боярин Орша” ( 1835-1836 ) , “Мцирі” (1839), “Бородіно” (1837), “В’язень” (1837), “Демон” (1839), “Герой нашого часу” ( 1838-1840 ) вважаються шедеврами літератури.

Також ви можете ознайомитися з хронологічною таблицею Лермонтова Для підготовки до заняття.

Гомер “Іліада” аналіз

Історична основа – Троянська війна

Міфологічна основа – міфи троянського циклу

Жанр – епічна поема

Тема : гнів Ахілла, та його наслідки

Ідея : осуд війни, оспівування героїзму, миру, материнської та батьківської любові

Композиція : 15 693 рядки “Іліади” розбито античними вченими на 24 пісні – за числом літер грецького алфавіту. Події відбуваються на 10 році війни протягом 50 днів

Схема сюжету. Зустріч жреця Хріса і Агамемнона – народні збори греків – суперечка Ахілла і Агамемнона – образа Ахілла і відмова брати участь у війні – наступ троянців і загроза поразки греків – смерть Патрокла від руки Гектора – щит Ахілла – прощання Гектора і Андромахи – двобій Ахілла і Гектора – смерть Гектора – похорони Патрокла – зустріч Пріама і Ахілла – похорон Гектора

Особливості стилю.

– Докладна, повільна оповідь (“епічний спокій”).

– “Гомерівський каталог” (детальний опис подій, предметів, речей).

– “Епічний об’єктивізм” (неупереджене, об’єктивне ставлення до подій і героїв твору).

– Постійні епітети, гіперболи, порівняння, повтори

Віршовий розмір – гекзаметр

Головні герої

Поема уславлює доблесть, героїзм, силу розуму, стійкість у випробуваннях долі. І якщо до цього долучаються трагічні думки про короткочасність людського життя, то усвідомлення неминучого породжує в людини лише бажання залишити по собі славну пам’ять.

Сюжет “Іліади”

В “Іліаді” розповідається лише про один епізод Троянської війни, який відбувся на десятому році битви, – про гнів Ахілла та його наслідки. Ахілл розгнівався на царя Агамемнона, вождя походу еллінських племен проти іонійської Трої. Жрець бога Аполлона Хріс прийшов до табору греків, щоб звільнити свою дочку Хрісеїду, полонянку Агамемнона. Але цар прогнав Хріса, і Аполлон за те насилає на греків моровицю. Ахілл намагається врятувати військо і вимагає від Агамемнона повернути Хрісеїду жрецю. Той нарешті погодився, однак заради помсти відбирає в Ахілла його полонянку Брісеїду. Розгніваний Ахілл відмовляється брати участь у війні. Його матір, богиня Фетіда, просить Зевса покарати ахейців. Зевс насилає на них численні поразки. Ахілл, уболіваючи за ахейців, дозволяє своєму другові Патроклу взяти свою зброю і відігнати від грецьких кораблів троянське військо. Але Патрокл гине від руки Гектора. Смерть друга надзвичайно вразила Ахілла. Він забуває про свій гнів і вступає в бій. Ахілл поборов чимало троянців, у тому числі й Гектора, тіло якого у помсті за друга не віддає троянцям. Він глумиться над тілом Гектора: волочить його по землі навколо могили друга, не дозволяючи поховати ворога. Старий батько Гектора, Пріам, приходить до табору ахейців і на колінах просить Ахілла віддати йому тіло сина. Сльози й волання батька вразили серце Ахілла, і він віддає тіло. На прохання Пріама Ахілл на одинадцять днів припиняє війну, щоб троянці могли належним чином поховати Гектора, віддати йому належну шану. За віруваннями давніх греків, душа померлого не допускалася в царство тіней, доки його тіло не було гідно поховане. На цьому “Іліада” завершується.

Структурний аналіз спілкування

Згідно з аналітичною моделлю, яка спрямована на конкретизацію функціональної різноманітності процесів, які відбуваються при взаємодії, структура будь-якого акту спілкування включає перцептивну, комунікативну і інтерактивну сторони.

Перцептивна сторона – процес сприймання партнерами один одного, їх взаємного пізнання, як основи для взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються у вміннях визначати контекст зустрічі, розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою, враховувати “психологічні ефекти” сприймання при аналізі комунікативної ситуації.

Комунікативна сторона – використання засобів спілкування, що поділяються на вербальні і невербальні. Успішний комунікатор – це людина, яка володіє вагомим репертуаром комунікативних технік, які використовуються на різних рівнях спілкування.

Інтерактивна сторона – взаємодія людей, що припускає наявність певної форми організації спільної діяльності (згода, пристосування або конкуренція, конфлікт). Серед можливих позицій, які займає партнер при організації і здійсненні спілкування, можна відзначити “прибудову” до партнера “згори”, “на рівних”, “знизу” або відсторонену позицію. Жодна з них не є однозначно гарною або поганою. Про продуктивність прибудови можна судити лише в контексті конкретної ситуації. Так, “прибудова знизу”, доречна в деяких випадках (наприклад, при необхідності вибачитися перед партнером), може трансформуватися в нещиру догідливість; відсторонена позиція невтручання, може в крайньому своєму прояві стати відчуженням. Уміння людини використовувати всю палітру можливих позицій в спілкуванні – один з показників психологічної зрілості особистості.

Кількісна характеристика міжособистісного спілкування отримала розвиток в понятті “коло спілкування”. Останнє означає число людей, спілкування з якими здійснюється на тому або іншому рівні. Більшості з нас з особистого досвіду відомо, що глибоко знати і розуміти можна в кращому випадку двох-трьох людей, більш-менш успішно орієнтуватися в поведінці – приблизно десяті; у ставленні до інших в набувають чинності еталони і стереотипи. Вітчизняний психолог Я. Коломинський запропонував в залежності від ступеня психологічної близькості і значущості виділяти два кола бажаного спілкування: перше (найбільш близьке) включає від одного до чотирьох людей, друге від шести до восьмі.

Таким чином до Предметної області міжособистісного спілкування можна віднести:

Психічні процеси і стани, що забезпечують транзакцію (міжособистісне сприймання, потреби і мотивації, емоції і почуття, самооцінки, психологічні захисти тощо); Комунікативні практики, що визначають взаємодію між людьми (промови, невербальні повідомлення); Норми і правила, часто неусвідомлювані, які роблять можливою спільну діяльність, виробляються в рамках певної соціокультурної групи.

Реальний процес спілкування являє собою функціональну єдність всіх перерахованих елементів. Разом з тим, з аналітичною метою виділення відносно незалежних блоків виявляється доцільним.

“Орфей і Еврідіка” на українській мові

“Орфей і Еврідіка” міф Давньої Греції – це цікава історія кохання. Коротко міф “Орфей і Еврідіка” не донесе тих переживань героя та сили його кохання.

ОРФЕЙ У ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ

Великий співець Орфей, син річкового бога Еагра і музи Калліопи, жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Палко кохав її співець Орфей. Але недовго тішився Орфей щасливим життям з дружиною своєю. Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврідіка збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій траві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки подруг, що підбігли. Зблідла Еврідіка, склепились її очі. Отрута змії урвала її життя. Жах охопив подруг Еврідіки і далеко рознісся їх скорботний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і бачить холодний труп своєї ніжно коханої дружини. В розпачі Орфей. Не міг примиритися він з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, чуючи його сумний спів.
Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб ублагати владику Аїда і дружину його Персефону повернути йому дружину. Крізь темну печеру Тенару спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу.

Стоїть Орфей на березі Стіксу. Як переправитись йому на той берег, туди, де лежить похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона – “Ні!”
Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися по березі похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда, оточений душами, що позліталися на звуки його кіфари.
Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей. Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісню Персефона; сльози смутку тремтіли на її віях. Зачарований звуками пісні Тантал забув голод і спрагу, що мучать його. Сізіф припинив свою тяжку, марну працю, сів на той камінь, який він котив на гору, і глибоко-глибоко замислився. Зачаровані співом, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну посудину. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали й на очах Еріній, які не знають жалощів, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей. Але ось все тихше бринять струни золотої кіфари, стихає спів Орфея, і завмер він, як ледве чутний подих смутку.

Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив цю мовчанку бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Заприсягся Аїд незламною клятвою богів – водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співця. Так відповів Орфей Аїдові:
– О, могутній владико Аїде, всіх нас, смертних, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті страхіття, які сповнюють царство твоє, не для того, щоб повести з собою, як Геракл, стража твого царства – триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною!
Замислився бог Аїд і відповів Орфеєві:
– Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її назад до життя, до світла сонячного. Але ти мусиш виконати одну умову, ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам’ятай! Оглянешся – і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство.
На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти назад. Привів швидкий, мов думка, Гермес тінь Еврідіки. З захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, промовивши:

– Орфею, адже ти обіймаєш лише тінь. Підемо швидше: важкий наш шлях.

Рушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Орфей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царство Аїда. Перевіз їх через Стікс у своєму човні Харон. Ось і стежка, яка веде на поверхню землі. Важкий шлях. Стежка круто здіймається вгору, і вся вона завалена камінням. Навколо глибокі сутінки. Ледве вимальовується в них постать Гермеса, який іде попереду. Та ось далеко спереду замріло світло. Це вихід. Ось і навколо немов посвітлішало. Коли б Орфей тепер оглянувся побачив би він Еврідіку. А чи йде вона за ним? Чи не залишилася вона у сповненому мороком царстві душ померлих? Можливо, вона відстала, адже дорога така важка! Відстала Еврідіка і буде приречена на вічне блукання в темряві. Орфей притишує ходу, прислухається. Нічого не чути. Та хіба можна чути кроки безтілесної тіні? Все дужче охоплює Орфея тривога за Еврідіку. Все частіше він зупиняється. А навколо дедалі світлішає. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь своєї дружини. Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поряд себе побачив він тінь Еврідіки. Простяг до неї руки Орфей, але далі, далі тінь і зникла в темряві. Немов скам’янілий стояв Орфей, охоплений розпачем. Йому довелося пережити вдруге смерть Еврідіки, а винуватцем цієї другої смерті був він сам.
Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його, здавалося, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поворухнувся Орфей, зробив крок, другий, і пішов назад, до берегів темного Стіксу. Він вирішив знову вернутися до трону Аїда, знову благати його повернути Еврідіку. Але не повіз його старий Харон через Стікс у своєму вутлому човні, марно благав його Орфей – не зворушили благання співця невмолимого Харона. Сім днів і ночей сидів сумний Орфей на березі Стіксу, проливаючи сльози скорботи, забувши про їжу, про все, нарікаючи на богів похмурого царства душ померлих. Тільки на восьмий день вирішив він покинути береги Стіксу і повернутися до Фракії.

СМЕРТЬ ОРФЕЯ

Чотири роки минуло після смерті Еврідіки, але залишився, як і раніше, вірний їй Орфей. Він не хотів одружуватися з жодною жінкою Фракії. Одного разу напровесні, коли на деревах пробивалася перша зелень, сидів великий співець на невисокому горбі. Біля ніг його лежала його золота кіфара. Підняв її співець, тихо вдарив по струнах і заспівав. Уся природа заслухалась дивного співу. Така сила звучала в пісні Орфея, так полонила вона й вабила до співця, що навколо нього, як зачаровані, стовпилися дикі звірі, покинувши навколишні ліси й гори. Птиці злетілися слухати співця. Навіть дерева зрушились з місця і оточили Орфея; дуб і тополя, стрункі кипариси і широколисті платани, сосни і ялини товпилися навколо і слухали співця, жодна гілка, жоден листок не тремтів на них. Уся природа, здавалося, зачарована була чудовим співом і звуками кіфари Орфея. Раптом залунали вдалині гучні поклики, дзвін тимпанів і сміх. Це кіконські жінки справляли веселе свято шумного Вакха. Все ближчають вакханки, ось побачили вони Орфея, і одна з них голосно вигукнула:
– Ось він, ненависник жінок!
Махнула вакханка тирсом і кинула ним в Орфея. Але плющ, що обвивав тирс, захистив співця. Кинула друга вакханка каменем в Орфея, але камінь, переможений чарівним співом упав до ніг Орфея, немов благаючи прощення. Все дужче лунали навколо співця крики вакханок, голосніше звучали флейти і гучіше гриміли тимпани. Шум свята Вакха заглушив співця. Оточили Орфея вакханки, налетівши на нього, мов зграя хижих птахів. Градом полетіли в співця тирси й каміння. Марно благає пощади Орфей, але його, голосу якого корилися дерева й скелі, не слухають несамовиті вакханки. Скривавлений, упав Орфей на землю, відлетіла його душа, а вакханки своїми закривавленими руками розірвали його тіло. Голову Орфея і його кіфару кинули вакханки в бистрі води ріки Гебру. І, о диво! струни кіфари, яку відносили хвилі ріки, тихо бринять, мов нарікають на загибель співця, а їм сумно відповідає берег. Уся природа оплакувала Орфея: плакали дерева і квіти, плакали звірі й птахи, і навіть німі скелі плакали, а ріки стали многоводнішими від сліз, які проливали вони. Німфи і дріади на знак жалоби розпустили своє волося і понадягали темний одяг. Все далі й далі відносив Гебр голову і кіфару співця до широкого моря, а морські хвилі принесли кіфару до берегів Лесбосу. З того часу бринять звуки чарівних пісень на Лесбосі. А золоту кіфару Орфея боги помістили на небі серед сузір’їв.

Душа Орфея зійшла в царство тіней і знову побачила ті місця, де шукав Орфей свою Еврідіку. Знову зустрів великий співець тінь Еврідіки і з любов’ю обійняв її. Відтоді вони могли бути нерозлучні. Блукають тіні Орфея і Еврідіки похмурими полями, зарослими асфоделами. Тепер Орфей безбоязно може обернутися, щоб поглянути, чи йде за ним Еврідіка.

“Гуси-лебеді летять” короткий зміст по розділам автобіографічної повісті Михайла Стельмаха можна прочитати за 5-7 хвилин.

“Гуси-лебеді летять” Стельмах короткий зміст

1. Розповідь діда Дем’яна про ключі, що є у сонця, якими воно “відімкне землю”.
Незадоволення матері поведінкою Михайлика. Бабуся і внук у церкві. Сприйняття Михайликом картини Страшного суду під час перебування в церкві. Розмова Михайлика з дядьком Себастіяном. Розповідь про життя дядьки Миколи. Читання дядькою Миколою листа від батька, в якому сповіщалося, що він живий і здоровий, передавав низький уклін усім родичам.
Михайлик з дозволу матері вирушає на прогулянку до лісу. До нього залучається і Петро.

2. Михайлик дуже любив читати. Чого він тільки не перечитав! Щоб йому ніхто не заважав, хлопець читав поночі. Саме у цей час Михайлику уявлялася нечиста сила. Одного разу він нею так захопився, що скрикнув, і тим самим побудив всіх. З цього часу мати ховала від сина каганець.
Багато книг було у Юхрима Бабенка. Він погодився дати Михайлику почитати “Пригоди Тома Сойєра” за умови, що той принесе йому чотири склянки гарбузового насіння. Хлопець потайки від мами бере його. Зустрівши жебраків, Михайлик половину цього насіння віддає маленькому хлопцю.
Замість “Пригод…” Михайлик отримує від Юхрима Бабенка для читання казки, бо той приніс йому тільки дві склянки насіння.
Дід зробив для онука вітряк.
Мати висловлює подяку сину від жінки-жебрачки за насіння, увагу і доброту.

3. Початок літа. Михайлик вирушає до Якимівської загорожі нарвати черешень (це йому порадила Мар’яна) і попасти Обмінну. (Дід Дем’ян розповів, як він з дядьком Трохимом замість коня купив коняку, через що розсмішив усю родину.)
Зустріч Михайлика з Любою, яка відкрила для хлопця таємниці природної краси. Родина була задоволена тим, що Михайлик приніс черешень.
Михайлик вирушає з дідом на рибалку.

4. Михайлику дуже хотілося віднайти книгу для читання. Він звертається до Мар’яни, щоб та допомогла йому в цьому. Дівчина приводить хлопця до попа, який дає для читання книгу “Космографія”. Михайлик намагається осмислити її, але йому це складно, оскільки книга має багато незрозумілих термінів, понять. Поп навмисно дав хлопцю таку книгу. Ніхто на селі Михайлику не міг розтлумачити її зміст. Тільки дядько Себастіян сказав: “…це книга про небо” – і порадив повернути цю книгу попу.

5. Рано-вранці дід розбудив Михайлика, щоб внук йшов випасати Обмінну до лісу. В лісі хлопчик назбирав багато грибів, переважно красноголовців. Юхрим Бабенко хотів у Михайлика виміняти гриби на “Пригоди Тома Сойєра”, але хлопець не погодився.
Після обіду юний читач іде до попа, який дав хлопцю іншої книги – “Тарас Бульба”. Ця книга дуже вразила Михайлика.
Ввечері хлопець пішов до комнезаму. Дядько Себастьян подякував Михайлику за гриби, подарував йому цукерок. Між ними відбулася розмова про можливе щасливе майбутнє життя.
Михайлик, будучи вже дорослим, завжди з великою вдячністю згадував дядька Себастіяна.

6. Михайлик щовечора полюбляв відвідувати дядька Себастіяна. Одного разу до комнезама заявився Порфирій, який був у банді. Він висловив бажання повернутися додому і розпочати нове та чесне життя.
Дядько Себастіян довіряє Порфирію, але це не подобається Юхриму Бабенку.
Юхрим починає писати проти неправомірних дій комбіда скарги до газети, у повіт, губернію і столицю. До села приїздить комісія, яка здійснює перевірку щодо скарг, але злочину в цьому не виявляє.
Юхрим Бабенко звертається до дядька Себастіяна, щоб той написав на нього характеристику, бо “писарчук” виявив бажання присвятити себе політичній діяльності.
Дядько Себастіян пише реальну характеристику на Юхрима, від якої останній дуже незадоволений і обурений.

7. Дідусь з Михайликом зоряної ночі поверталися додому з Майданів. Внук милувався зоряним небом і мріяв про те, як піде до школи (дідусь пообіцяв його повести до неї). Під час подорожі героїв зустріли червоноармійці. Один з червоноармійців наголосив на необхідності вчитися Михайлику.
Повернувшись додому, подорожуючі вирішили не будити родину і заночувати у клуні на сіні. Дідусь ночував на вулиці, прилігши на лаві біля бабусиного вікна. В результаті – захворів і помер. Незабаром бабуся, страждаючи за дідусем, теж померла.

8. Михайлик дуже переживає через смерть старих.
Люба і матір заспокоювали його.
Повернення Панаса Дем’яновича додому, син не зразу пізнає батька. Тато веде сина до школи. Після невеликого екзамену вчитель Настя Василівна записала Михайлика до другого класу школи.
Оскільки у хлопця не було чобіт, батько носив на руках сина до школи. Незабаром Панас Дем’янович купує сину бублика з маком та чоботи.

9. На селі з’явилося оголошення про проведення театральної вистави у приміщенні школи. Глядачам дозволялось отримати квиток за плату натуральними продуктами, якщо у них немає грошей.
Після невдалої спроби Михайлика “зайцем” потрапити до театру, йому допомагає дядько Себастіян.
Відвідавши спектакль, Михайлик вирішує сам написати п’єсу. Під час роботи над твором виникали труднощі щодо слів дівчини про любов.
Мар’яна прощається з родиною Стельмахів, бо від’їжджає з любим козаком.
Михайлик з Любою, взявшись за руки, йдуть до школи, а над ними летять гуси-лебеді.

“Євгенія Гранде” – роман Оноре де Бальзака 1833 року. Короткий зміст твору “Євгенія Гранде” Допоможе зробити аналіз твору та характеристику героїв.

“Євгенія Гранде” аналіз

Художня проблематика твору полягає в розробці двох антагоністичних одна одній тем – любові до грошей і любові до людини (духовної парадигми нашого існування).

Говорячи про сучасне йому суспільство, Бальзак підкреслює його меркантильну сутність. Життя більшості людей, на думку письменника, “обмежене суто матеріальними інтересами”. Один з головних персонажів роману, пан Гранде є “уособленням могутності грошей”. На прикладі його характеру і історії життя Бальзак показує, до чого може привести людину любов до грошей. З одного боку, ми бачимо дбайливе і ощадливе ставлення до речей, з іншого – нерозумне обмеження себе і своєї сім’ї в найнеобхіднішому.

Пан Гранде витрачає фінанси тільки на те, що не може отримати задарма: освячений хліб, одяг для дружини і дочки, оплату їх стільців в церкві, освітлення, платню єдиній служниці Наненті, лудіння каструль, податки, ремонт будівель і витрати по своїх підприємствах. Фермери-навспільника постачають Гранде курчатами, яйцями, маслом і пшеницею, наймачі-городники – овочами. Фрукти у сім’ї – свої, але найкращі з них йдуть не на домашній стіл, а на ринок. Дичина в меню Гранде з’являється не раніше, ніж він купує лісові угіддя.

Папаша Гранде цінує в грошах – не владу, не ті можливості, які вони дають, а самі гроші. Йому подобається все, що з ними пов’язано – заробіток, примноження, вкладення капіталу то в одне, то в інше підприємство, накопичення, пересування, милування (як у випадку з золотими монетами, які він дарує своїй дочці Євгенії на кожен день народження) і навіть саме усвідомлення існування грошей.

Пан Гранде бачить в людях гроші, а в грошах – людей: “червінці живуть і копошаться, як люди: йдуть, приходять, потіють, множаться”. У розмові з Шарлем герой відчуває жаль не до того, що племінник втратив батька (Гранде не бачить в цьому нічого страшного, оскільки “батьки за законом природи помирають раніше дітей”), а до того, що він втратив стан. Для татуся Гранде розорення – найважче нещастя, яке може спіткати людину на землі.

Про майбутнє життя герой не думає так само, як не думають і більшість оточуючих його торговців і аристократів. На порозі смерті папаша Гранде точиться не до розп’ятого на хресті Христа, а до його позолоти. Замість благословення герой закликає єдину дочку берегти золото, адже їй доведеться потім дати йому “звіт на тому світі!”.

Євгенію Гранде можна було б назвати повною протилежністю батька, якби не одне “але”: дівчина успадкувала від нього основну рису характеру – внутрішню упертість. Французький письменник періодично підкреслює спільність у поведінці батька і доньки: перша вкладає золото в прибуток, друга – в почуття; хитрість персонажів обумовлюється їх головною, внутрішньої пристрастю – скупістю Гранде і любов’ю Євгенії; старий скнара готовий пожертвувати любов’ю дочки заради зайвих пластинок золота, Євгенія готова віддати своє життя за несесер, відданий їй на зберігання коханою людиною.

Папаша Гранде інтуїтивно відчуває свою схожість із дочкою, але похилий вік і укорінена в його серці пристрасть до золота, не дозволяють йому бачити справжню натуру Євгенії, між тим, як остання прекрасно усвідомлює, що собою представляє її батько.

Дівчина не думає про гроші до тих пір, поки вони їй не потрібні. Як тільки в життя Євгенії вривається любов, прокидається і її свідомість: за чверть години, що пройшли з моменту приїзду кузена, “у неї виникло більше думок, ніж з дня появи її на світ”.

У Шарлі дівчину привертає все: і витончена краса, і модний одяг, і його, незвичайні для провінції, манери. Нещастя, що трапилася з ним, розпалює в Євгенії природне для неї почуття жалю до ближнього.

Становлення любові в серці головної героїні малюється Бальзаком психологічно тонко і вивірено: на початку Євгенія неусвідомлено прагне зробити приємне кузену (прибирає його кімнату) і хоче сподобатися йому зовні (встає рано вранці, щоб красиво одягнутися і зачесатися), потім вона повстає проти встановленого батьком домашнього укладу (“краде” на кухні груші і готує Шарлю найпростіший – за звичайними мірками, але руйнівний, за уявленнями батька, сніданок) і при цьому ретельно приховує свої думки і почуття від оточуючих.

Успадкований від матері благородний, християнський характер надає простим і пересічним рисам Євгенії дивовижну принадність. Головна героїня роману з радістю допомагає коханому грошима і сім довгих років чекає його повернення з Ост-Індії. Дізнавшись про зраду Шарля, Євгенія проявляє себе, як і всі благородні натури, – вона оплачує борги кузена, відпускає його до іншої, а сама звертає свій погляд до неба і продовжує жити, люблячи і страждаючи, в очікуванні природної розв’язки – смерті.

На тлі протистояння матеріалістичного і духовного другорядні персонажі роману виглядають дещо шаблонно: пані Гранде – класичний образ богобоязливої??жінки, яка беззаперечно підкоряється чоловікові. Шарль Гранде – молода людина з благородним серцем швидко засвоює безпринципну суспільну мораль, яка не просто змінює, а розбещує його характер. І тільки Євгенія залишається сама собою – чистою, доброю, всепрощаючою і нескінченно люблячою.

Іван Охлобистін – людина, талановита багато в чому, його фільми знають напам’ять, а інтерв’ю буквально “розбирають” на цитати. Здається неймовірним, що людина може досягти настільки багато чого.

Іван Іванович Охлобистін встиг зарекомендувати себе в акторському мистецтві, як режисер, продюсер фільмів, журналіст. Займає пост арт – директора компанії ” Евросеть”. Цікаві факти про Івана Охлобистіна ми розглянемо в цій статті.

Іван Охлобистін цікаві факти

У 1991 р. закінчив режисерський факультет ВГІКу (майстерня І. Таланкіна ) . З 2001 р. – священик Ташкентської єпархії РПЦ ( отець Іоанн Ташкентський ) . Його батько був 62 – річним головлікарем, а мати – 19 – річною студенткою. Повне ім’я – Охлобистін Іван Іванович.

Іван Іванович Охлобистін народився 22 липня 1966 , в Тульській області.

Отримав освіту у ВГІКу, встигнув відслужити в армії. Акторську роботу Охлобистін почав ще на 1990 році, знявшись у фільмі “Нога “. З цього ж часу почав писати сценарії. Найбільш відомими роботами є фільми “Арбітр”, “ДМБ”, “Даун Хаус”. Паралельно Іван Іванович працював в якості театрального актора в знаменитому МХАТі.

Не маючи релігійної освіти, Охлобистін, тим не менше, був пострижений на священика, його відправили в Ташкентську єпархію.

У 2001 році отримав від В. Путіна золотий годинник “За заслуги перед Вітчизною”. Розбираючись в ювелірних виробах, актор його не носить – зроблені погано, механізм слабкий, та й виглядають без смаку.

Поки актор сумлінно служив Богові, дружина Івана Охлобистіна Оксана (Арбузова) не змогла звикнути до клімату, почала хворіти, так що до 2005 року отець Іоанн працював не в Ташкенті, а в Москві.

А в 2009 році сам він не витримав ” внутрішніх суперечностей” , і просив Патріарха Московського про власне відсторонення від церковної служби.

З 2010 року Охлобистін, не будучи священиком, все ж серйозно подумує про повернення на службу. Крім того, захоплюється політикою, навіть ризикнув подати свою кандидатуру на пост Президента Росії, але швидко відмовився від задуму. Крім усього, Охлобистін влаштовує літературні вечори, веде інтелектуальні бесіди з прихильниками.

Особисте життя Івана Охлобистіна

Одружений з 1995 року на актрисі Оксані Охлобистін (до заміжжя – Арбузова) .

два сина : Василь (5 березня 2001 р.) і Савва ( молодший) . чотири дочки: Анфіса (8 серпня 1996 р.) , Євдокія (2 листопада 1997 р.) , Варвара (9 березня 1999 р.) та Івана (17 серпня 2002 р.) Євдокія планує стати медиком, як її дід.

Є хрещеним батьком актора Артура Смольянинова.

Вдома у Охлобистіна є міні – колекція рушниць. Охлобистін перебуває в Союзі мисливців і рибалок Росії, захоплюється ювелірною справою, також має розряд з шахів. Перебуває в Міжнародній асоціації айкідо кеку реммей. У період 2005-2008 роки захоплювався прикладним карате, займався Кекусін Будокан і ножовим боєм.

3 жовтня 2013 у Івана загинув рідний брат Станіслав.

Діти Івана Охлобистіна – Василь, Сава, Іоанна, Євдокія, Варвара і Анфіса, але актор мріє про сьомому дитину. Вся сім’я живе скромно, у двокімнатній квартирі у віддаленому районі Москви.

Зразковий чоловік і батько, Іван настільки любить своїх дітей, що присвятив їм серію татуювань (у вигляді черепів ) . До слова, всі татуювання Івана Охлобистіна мають сакральний зміст. На його тілі є і кельтські візерунки, і дракон, і єдиноріг, і кінь, і так званий символ “мертвого байкера” – череп з квітами. Татуювання він робив і в молодості, і зараз, вивів тільки одне, яка зображує голу дівчину. Цього хотіла дружина Івана Охлобистіна.

Тепер ви знаєте цікаві факти про Івана Охлобистіна, про його сім’ю, про його спосіб життя.