Category: Література

Історико-романтичну повість Старицького “Оборона Буші” називають ще історичною драмою. У творі порушуються важливі проблеми – війни і миру, порозуміння українського та польського народів, соціальної справедливості. У романтичному дусі змальоване кохання сотниківни Мар’яни, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, який хотів миру й злагоди між їхніми народами та людьми різних віросповідань. “Оборона Буші” скорочено Дасть лише уявлення, про голоних героїв цієї повісті, а щоб зрозуміти їх потрібно прочитати “Оборона Буші” повністю. “Оборона Буші” переказ твору можна використати як для кращого засвоєння матеріалу, так і для написання твору за даною повістю.

“Оборона Буші” переказ

1654 рік. У подільському селі біля замку Буша збирається загін козаків, щоб виступити на заклик Хмельницького проти ляхів, які знущаються над українським людом. Матері, жінки, сестри, старі прощаються з рідними. Похід благословляють у церкві. Свиридиха, у якої від рук шляхти загинула вся сім’я, окрім одного онука, роздає зброю, інші – їжу, амуніцію.

Мар’яна, дочка сотника, нудьгує, бо пішов на війну й не повернувся її коханий Антось. Колись батько знайшов непритомного хлопчика в лісі, виходив і виховав його, як рідного. Діти росли, як брат із сестрою, а потім у їхніх серцях спалахнуло кохання. І Раптом почулися крики – троє юнаків билися з ляхом. Безрукий дід Шрам ще й вистрелив у нього й поранив. Коли лях упав, Мар’яна і сотник впізнали Антося. Юнака виходили. Мар’яна була щаслива, але Антось тяжко карався, боявся признатися, що він поляк, католик. Коли його поранили в бою, магнат впізнав у ньому сина покійного князя Петра Порецького. І раніше Антось трохи пам’ятав своє дитинство в замку, але сотник Завісний, який його знайшов, запевнив, що він – козацький син і в замку був у неволі.

Нарешті Антось зважився і признався Мар’яні, хто він. Дівчина сказала, що між ними тепер нічого бути не може, він – ворог України і її особистий теж. Юнак умовляв, говорячи, що чвари розводять ксьондзи та попи, а простий народ тут ні до чого, бідні поляки теж страждають від гніту панів. Та Мар’яна була несхитною, переконаною, що не можуть бути в мирі пани й селяни, католики й православні – віковий печальний досвід це підтверджує. Антось каже: “Невже я ворог тим, / Що не кляну отчизни й віри предків”, запевняє, що любить Україну, як другу неньку. Два роки він шукав знані, і розуму й почув від мудрих, “що щастя всіх людей – /У лагоді у братстві, у освіті, / Що віра – то тоді святійша річ, / Коли вона любов і згоду сіє”.

Приходить звістка, що козацький загін увесь, разом з наказним гетьманом, поліг під Кам’янцем через якусь зраду.

У пишному палаці Порецьких зібралися шляхтичі. Жінки зацікавилися молодим князем, кожна прагне здобути його увагу й прихильність, особливо Ядвіга. Антось ходить сумний, не може вики нути з голови Мар’яну, говорить про те, що треба народам нарешті порозумітися, припинити кровопролиття, але його не лише не розуміють, а й піднімають на кпини, навіть вважають бунтарем, зрадником. Чарнецький забирає його до війська, яке вирушає придушувати правовірних.

Богун посилає наказ, щоб укріпили замок Буші і трималися якомога довше, поки його війська з’єднаються з військами Хмельницького. Ведуть ляхів люті вороги України – Потоцький та Чарнецький.

До замку прямують біженці – жінки з дітьми, старі. Мар’яні доручають командувати обороною замку, а всі чоловіки – старий сотник Завісний, поранені Вернигора, хорунжий Денис, онук Свиридихи та інші – стали на захист підзамкового містечка.

На мури замку витягли гармати, гаківниці, приготували казани з киплячою смолою, окропом.

Розпочався штурм. Чоловіки мужньо відбивали атаку за атакою і майже всі загинули. Старого сотника взяли в полон, обіцяли закатувати, якщо замок не здасться. Тоді Вернигора, жаліючи свого командира, вистрелив у нього.

Мар’яна стояла на валу, командувала обороною і мучилася своєю любов’ю до Антося, яку не могла вирвати із серця. Раптом прилетіла стріла із запискою, що ляхи посилають парламентера. Цим послом виявився Антось. Він передав вимогу Чарнецького здатися й обіцянку зберегти життя оборонцям, а Мар’яні сказав, що його вже нічого не пов’язує з підлим воїнством, і що він не скривдив мечем жодного українця, що любить дівчину все так же палко, більше за життя. Мар’яна зраділа і сказала, щоб через деякий час він прийшов у байрак і пробрався ходом до церкви, дала ключі. Ще раніше батько їй відкрив таємницю, що в льосі під церквою стоять бочки з порохом, можна ними скористатися, щоб знищити і ворогів, і себе не дати на поталу.

Мар’яна зі стягом вибігає на чолі жіночого війська, б’ється мужньо і вправно, як орлиця. Але сили нерівні. Дівчинка йде до льоху, разом із Катрею вони налаштовують бочки для підриву. Катря йде нагору, щоб подати сигнал, коли збереться найбільше ворогів, .і Мар’яна очікує Антося. І той приходить. Він готовий віддати разом із нею життя. Закохані переживають хвилини неймовірного щастя. Катря подає сигнал – і Мар’яна кидає палаючий смолоскип у бочку з порохом.

Іван Гонта біографія скорочено викладена в цій статті допоможе скласти історичний портрет Івана Гонти.

Іван Гонта коротка біографія на українській мові

Іван Гонта – ватажок народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр. на Правобережній Україні.

Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр. на Правобережній Україні.

Народився він у селі Розсішках (тепер Христинівського району Черкаської області) в селянській родині. У 1757 р. козака Гонту обрали сотником. Він мав яскраву індивідуальність, а також помітну зовнішність – був високим, ставним. Був освічений – добре писав по-польськи, а також вільно володів цією мовою. Гонта став довіреною особою польського магната Потоцького. Гонта отримав у пожиттєве володіння рідне село Розсішки (у якому мешкала його родина – дружина, четверо дочок і син), а також сусідню Орадівку. Володіння цими селами давало йому прибуток близько 20 тисяч злотих щорічно.

Конфіденційні стосунки Гонти з Потоцьким, а також неабияка матеріальна вигода від служби у надвірному війську не позбавили уманського сотника власних переконань і не зробили його сліпим виконавцем чужої волі. Гонта пожертвував значні кошти на спорудження православної церкви у рідному селі. До Гонти як до людини, що вболівала за конфесійні інтереси православних зверталися представники православного духовенства навіть з Києва.

У кінці травня 1768 р. до Умані дійшли чутки про наближення повстанських гайдамацьких загонів на чолі з Максимом Залізняком. За наказом губернатора козаки виступили у похід назустріч повстанцям. Остаточне об’єднання загонів Гонти та Залізняка відбулося під стінами Умані. Близько півтори доби тривав запеклий штурм фортеці. 10 червня було зламано опір шляхти, орендарів та лихварів, які шукали захисту від народного гніву за оборонними укріпленнями Умані.

Після здобуття Умані повстанці провели загальну раду, на ній Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту уманським полковником. На визволеній території запроваджувався козацький устрій, ліквідовувалася панщина. Царський уряд був наляканий розмахом і соціальною спрямованістю Коліївщини, яка могла перекинутися на українські землі, що перебували під владою Російської імперії, а також ускладнити міжнародне становище країни. Катерина II наказала генералу М. Кречетникову придушити повстання. Кречетников розпорядився провести каральну операцію полковнику Гур’єву. Увійшовши в довір’я і приспавши пильність Залізняка і Гонти, Гур’єв підступно заарештував керівників повстання, а також взяв у полон більшість його учасників. Розпочалися жорстокі розправи над повстанцями. Гонту було видано польській стороні. Після страхітливих середньовічних тортур, які Гонта витримав, не втративши самовладання, мужнього ватажка Коліївщини було страчено. Страта Гонти відбулася у першій половині липня 1768-го року, але не пізніше 13-го. Сучасники розповідали, що і через багато років можна було ще бачити прибиту до шибениці голову керівника гайдамаків, на якій вітер ворушив волосся.

Отже, Іван Гонта керівник українського гайдамацького руху, один з очільників Коліївщини на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої. Пам’ять про цього борця проти польсько-шляхетського поневолення України глибоко закарбувалася у народній пам’яті.

Тепер ви знаєте хто такий Іван Гонта та про його внесок в історію країни. Біографія Івана Гонти може бути використана для підготовки повідомлення про цього керівника гайдамацького руху.

“Над Кодацьким порогом” аналіз твору – тема, ідея, жанр

Андріан Кащенко “Над Кодацьким порогом” аналіз

Тема “Над Кодацьким порогом” : зображення боротьби запорожців під керівництвом І. Сулими проти турецьких, польських загарбників рідної України.

Ідея “Над Кодацьким порогом” : уславлення мужності, сміливості, винахідливості, заздрості (Конецпольський, старшина реєстрових козаків).

Основна думка : “…розбрат між українцями й зрада минуться і між ними запанує єднання”.

Жанр “Над Кодацьким порогом”: історична, соціально-психологічна повість. Повість – епічний твір середнього розміру, в якому змальовано життя одного чи кількох героїв протягом тривалого або важливого за подіями часу; займає проміжне місце між оповіданням і романом.

Проблематика твору:
– вірність і зрада;
– любов і ненависть;
– дружба і заздрість;
– щирість і користь.

Композиція “Над Кодацьким порогом”

Експозиція: поляки вирішують збудувати над Кодацьким порогом фортецю.

Зав’язка: похід І. Сулими із козацтвом до Азова.

Розвиток подій: запорожці під керівництвом І. Сулими відвідали Аслан-город, Очаков, пропливли неподалік від кримських гір Бабуган та Чатир-Даг, повз Кафу. І скрізь козацтво намагалося допомогти своїм побратимам, визволяли їх з неволі.

Кульмінація – зрада козацької старшини І. Сулими; суд над гетьманом у Варшаві.

Розв’язка: смерть І. Сулими.

Сюжет “Над Кодацьким порогом”

У 1635 році на Січі запорізьким кошовим отаманом був Іван Сулима, який продовжив справу Сагайдачного.
За сприяння поляків (Конецпольський) була збудована Кодацька фортеця, щоб “одрізнити Запорожжя од України і перешкоджати поневоленому українському людові тікали од панів на Січ”.
І. Сулима хоче зруйнувати Кодак, для цього він вирушає у походи, щоб мати золото для озброєння козацтва. Під час подорожі козаки під керівництвом отамана визволяють бранців, озброюють їх.
Козаки руйнують Кодак. Конецпольський намагається помститися І. Сулимі. За допомогою зради козацької старшини український гетьман представ перед судом у Варшаві. Вирок – страта.
Б. Хмельницький продовжив справу І. Сулими.
Сум Кодака з приводу розбрату поміж дітьми України.

Маруся – сентиментально-реалістична повість Григорія Квітки-Основ’яненка, написана у 1832 та опублікована в 1834 році. Перший прозовий твір нової української літератури.

“Маруся” Григорій Квітка-Основ’яненко історія написання

Джерела для написання повісті “Маруся”
– Дійсність українського села ХVІІІ – початку ХІХ ст.
– Народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії – образність повісті, від казки й переказу – її розповідний стиль.
– Герої твору “писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування”.
– Майстерність у виписуванні українських краєвидів у повісті.

Історія створення повісті “Маруся”
Повість надрукована повністю у 1834 році у книжці “Малоросійських повістей…”. Вона стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки. “Маруся” була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань.
Над текстом повісті письменник працював багато – як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь.
Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї “Марусі”, як її сприйме читач? Чи не знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкування з нашої мови? Адже багато хто з “учених” та “освічених” вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання_автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором російською мовою і надрукована в журналі “Современник”, вона і в Росії користувалася великою популярністю.

Образ Маші Троєкурової у романі Пушкіна – один з головних.

“Дубровський” характеристика Маші Троєкурової

Маша Троєкурова – героїня роману “Дубровський”, кохана головного героя, 17-річна дочка поміщика-самодура Троєкурова. Вона виховувалася батьком, багато часу проводила в самоті, була потайлива, має твердий характер. З Машею разом у будинку ріс і брат Саша – позашлюбний син Троєкурова від гувернантки. Батько Маші був знатний і багатий дворянин, відомий в окрузі своєю норовливістю і самодурством. Він ніби і любив дочку, балував її, догоджав найменшим примхам, а з іншого боку міг залякати своєю суворістю і жорстоким поводженням. Від того Маша росла замкнутою і недовірливою. Вона звикла приховувати свої думки і почуття.

Єдина її віддушина – це величезна бібліотека французьких романів. З появою вчителя-француза в будинку, роман з’явився і в її житті. Він навчав її музиці і уважно до неї ставився, чим і завоював серце дівчини. Коли Маша дізналася, що вчитель Дефорж і Володимир Дубровський це одна особа, то нітрохи не злякалася. Володимира вона знала тільки в дитинстві, вони навіть дружили до того, як хлопчика відправили на навчання до Петербурга. Знаючи про те, що у Дубровського була ціла банда розбійників, яка тримала в страху навколишніх поміщиків, Маша не побоялася стати коханою такої людини.

Однак доля не завжди благоволить закоханим. Незабаром батько дівчини вирішив видати її заміж за п’ятдесятирічного старого – Князя Верейського. Незважаючи на всі протести Маші, весілля відбулося. Коли Володимир спробував допомогти коханій бігти, вона відмовилася, бо була вже повінчана.
Маша жертвує своїм щастям заради спокою своєї душі і совісті, не в силах порушити обітницю, дану в церкві

Незважаючи на те, що про молекули знають всі ще з початкової школи, при поясненні суті даного об’єкта, а також принципової різниці між атомом і молекулою, можуть виникати деякі труднощі. Нижче описано з чого складаються молекули.

З чого складається молекула

Молекула є елементарною частинкою речовини, що володіє всіма його фізико-хімічними властивостями. Молекули всіх речовин складаються з атомів. Залежно від типу речовини, молекули можуть бути однорідними (що складаються з атомів лише одного хімічного елемента), так і включають в свій склад атоми різних елементів.

У випадку з рядом речовин (наприклад, металами), молекули можуть складатися тільки з одного атома. Молекули газів складаються з двох атомів хімічного елемента (наприклад, водню, гелію).

Грунтуючись на періодичній таблиці Менделєєва, за допомогою прийнятих позначень виражається хімічний склад молекул різних речовин, кількість атомів, а також порядок зв’язків між ними.

Існують молекули простих речовин, що складаються з атомів двох видів. До найбільш поширених можна віднести молекулу води, що має в складі два атоми водню і один атом кисню, що виражається формулою Н2О.

Молекули більш складних речовин складаються з більшого числа атомів різних елементів, і при вираженні формули упорядковуються за типами груп.

Наприклад, формула гашеного вапна Са (ОН) 2 висловлює приєднання до одного атома кальцію двох гідроксідних (лужних) груп атомів кисню і водню (групи ОН). Такий склад молекули визначає її хімічні властивості і реакцію з іншими речовинами.

Органічні молекули складаються з набагато більшого числа різних атомів, об’єднаних в групи.

Варто знати, що при об’єднанні атомів в молекули в значній мірі змінюються фізичні властивості речовини. Зокрема, вуглець, з якого можна виростити крісталли штучних алмазів, при реакції з киснем утворює летючий вуглекислий газ СО2.

Під впливом зовнішніх факторів (нагрівання, приміщення в певний каталізатор) зв’язки між атомами, з яких складаються молекули, в ряді випадків руйнуються, в результаті чого молекула речовини розпадається на більш прості сполуки, що володіють відмінними від початкої речовини властивостями.

Відповідно, при змішуванні різних речовин атоми, з яких складаються молекули, можуть змінювати місце розташування, в результаті чого будуть утворюватися нові речовини або відбуватися процес розпаду до більш простих.

Знаючи, з яких атомів складається молекула тієї чи іншої речовини, при використанні таблиці Менделєєва можна визначити її відносну масу в порівнянні з іншими речовинами. Точну вагу відомого обсягу з’ясувати без додаткових знань неможливо, так як, наприклад, у твердих речовин існує кристалічна решітка, що задає обсяг певній кількості молекул, у газів також існує певна щільність в спокійному стані і так далі.

Васильченко “Приблуда” скорочено читати

“Приблуда” короткий зміст (переказ) оповідання ви можете прочитати за 7 хвилин.

Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він “марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі”, та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: “…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала”.

Подив дітей посилився, коли “Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли” і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню “Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…”. Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув “гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…”. Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості “очі засяяли”.

Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти “на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп”, а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав “борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк”. А коли всі весело і завзято обідали “Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi”.

Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають “папаша з мамашою”. У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили “на раді” прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією “бурсою” в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто.

Оригінально вирішує письменник “оприлюднення” Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось “пошамать”: “Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать”. “Собача” їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а “тривожні очі” дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, “пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.

Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця”.

Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті “реве”, тож починають святкувати перемогу: “Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший”.

Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С. Васильченко мав на меті показати, що в яких би “сумних і обідраних” умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна “радість життя”, безпосередня дитяча веселість і гумор.

“Причини й наслідки конфлікту між батьками та дітьми в повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

Мені здається, що старий Кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх синів. “Він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій відбиток”. Чимало настраждавшись, наробившись за свій вік так, що “аж шкура болить”, Кайдаш намагається знайти забуття в чарці. Потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина Карпа.

Я думаю, що Карпо, старший син Кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс черствим, бездушним. Ці риси поступово тільки набирали обертів. Він був першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. Коли парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся. “Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались”. Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Починає поводити себе ще більш егоїстично. Він ніколи не був покірним, не змовчував батькам, під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Про його жорстокість та черствість знало все село. Я погоджуюсь із тим, що батьки належним чином не займалися його вихованням, тому й мають такий результат.

Я не згоден із думкою, що Кайдаш не займався вихованням дітей, тому що він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх зусиль для виховання хлопців.

На мій погляд, стара Кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток. Замолоду вона довго служила в панів і “набралася од їх трохи панства”, “до природної звичайності української селянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне”, зовнішня пиха, облесливість у розмові.

Я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. Розпалюванню ворожнечі сприяли й невістки, особливо Мотря. У неї надто дріб’язкова натура. Вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього жахливі – порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо “не так шкода, матері, як чобіт”.

“Принцеса Еліди” (фр. La Princesse d’Elide) – балет-комедія Мольєра, балет з включенням співу, декламацій і діалогів.

“Принцеса Еліди” скорочено

Горда красуня Принцеса Еліди відмовляє двом закоханим у неї грецьким принцам. Принц Ітаки Евріал вирішує завоювати серце Принцеси хитрістю. Він робить вигляд, що закоханий в кузину Принцеси. Вона ж, ураженого, ревнуючи, просить батька – Правителя Еліди Іфітаса – перешкодити шлюбу. Іфітас виконує прохання дочки, Евріал відкриває йому свою інтригу і одружується на Еліді.

Історія створення “Принцеса Еліди”

Вперше поставлена трупою Мольєра, що була під опікою Філіпа Орлеанського, єдиного брата короля, у Версалі для короля Людовика XIV 8 травня 1664 на палацовому святі на честь Анни Австрійської і Марії Терези, як частина феєрії “Розваги чарівного острова”. Вистава йшла на відкритому повітрі в Театрі в королівській алеї. Музичну частину постановки забезпечував Жан-Батист Люллі, танці поставив хореограф П’єр Бошан, над виставою працювали також декоратор Лебрен і машиніст Вигарани. Постановка для публіки відбулася в театрі Пале-Рояль 9 листопада 1664.

Форма синтетичного спектаклю балету-комедії відповідала смакам того часу, це саме те, що очікував від акторів двір, на відміну від драматичних вистав-комедій, які були новаторством Мольєра.

Головні герої “Принцеса Еліди”

Дійові особи прологу

Аврора Лісіскас, ловчий Троє танцюючих ловчих Троє співаючих ловчих

Дійові особи комедії

Принцеса Еліди Іфітас, батько принцеси Агланта і Цинтія, двоюрідні сестри Принцеси Філіда, служниця принцеси Морон, блазень принцеси Лікас, слуга Іфітаса Евріал, принц Ітаки Арбат, вихователь принца Ітаки Арістомен, принц Мессени Теокл, принц Пили

“Тіні забутих предків” переказ твору Коцюбинського Наведений в цій статті.

“Тіні забутих предків” Коцюбинський переказ

Іван був 19 дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Маленьким часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася – чи не підмінила його нечиста сила.

Підрісши, Іванко люби ходити в у гори, в ліс, там йому було добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).

Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати на сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.

У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.

На храмові свята Палійчуки, вдягнувши кращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони почали розмовляти, і погляд “чорних матових очей” Марічки “м’яко поринав у Іванове серце”.

На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі.

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван “був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка”, Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама.

Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім’ї ніколи цього не дозволять. Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його.

Але газдівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.

Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов’язки – один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг “священнодіяв” над головками овечого сиру.

Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.

Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.

Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою.

Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.

Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.

Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З’явився у селі тільки через шість років – худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж було газдувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.

На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра – чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.

Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.

Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його “любаскою”.

Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку.

Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля.

Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.

Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.